Про війну без прикрас, силу побратимства і повернення до служби в поліції
Мешканець Запоріжжя Павло Голубєв з позивним «Манагер» прийшов у поліцію за кілька місяців до початку повномасштабної війни, і свою службу розпочав у батальйоні особливого призначення «Скіф».
Загалом він воював близько трьох з половиною років - від блокпостів в Оріхові до мінометних виходів і штурмових операцій у бригаді «Лють».
Після поранення у вересні 2025 року Павло повернувся до цивільного життя, і сьогодні несе службу в Запорізькому районному управлінні поліції на посаді інспектора відділу превенції, продовжуючи підтримувати порядок та допомагати колегам.
Він розповів про перші дні війни, бойові виїзди, втрати побратимів, страх і підтримку, повернення до цивільного життя, а також про те, як війна змінила його цінності та та погляд на світ.
- Я пішов у поліцію 1 грудня 2021 року. Відучився три місяці у запорізькому навчальному центрі - і почалася повномасштабна війна.
Одразу вирішив іти в підрозділ, який буде брати безпосередню участь у бойових діях. Тоді це був спецпідрозділ, батальйон «Скіф». У 2022 році були виїзди в Оріхів - ми стояли на блокпостах, які постійно щільно накривали. Потім влітку 2022 року у нас з’явився 80-й міномет, і я першим поїхав працювати з ним. Працював із мінометом і в 2023 році.
У 2024 році, з лютого, потрапив у штурмову бригаду «Лють». Пробув там майже 11 місяців, потім в січні 2025 року повернувся у стрілецький батальйон поліції (колишній «Скіф») - і до 25 вересня 2025 року служив там. Зараз несу вже звичайну службу в поліції.
- Якщо повернутися до початку повномасштабної війни, які у вас тоді були думки, почуття?
- Я прокинувся вранці 24 лютого 2022 року, поїхав як завжди в учебку і вже в маршрутці прочитав новини. До цього навіть не знав, що сталося. Їду і думаю: що це всі обговорюють, а я не розумію, що відбувається.
Перші емоції були, напевно, як і у всіх - шок, паніка, нерозуміння.
- Як рідні сприйняли те, що ви вирішили їхати на фронт?
- Спочатку дружина казала: куди ти йдеш, тебе ж ніхто не змушує, сиди вдома. У перші ж дні взагалі нічого не було зрозуміло. Потім ми трохи поговорили, і вона сказала: ну так, якщо треба - значить треба.
Я просто не розумів, як можна сидіти вдома. Тим більше тоді по телевізору цілодобово показували, як хлопці йдуть захищати країну. Дивитися на це і залишатися вдома - для мене це було неможливо.
У підсумку всі сприйняли нормально. Звісно, з нервами, але нормально.
- Пам’ятаєте свій перший виїзд? Що найбільше запам’яталося?
- У мене було три моменти, які запам’яталися найбільше.
Перший - це коли ми заїхали на блокпост в Оріхів. Ми тільки стали - і одразу почався обстріл «Градами». Тоді я вперше почув, що таке справжня війна. Емоції були дивні: страх перемішувався з якимось сміхом, навіть не знаю, як це пояснити. Поруч були побратими, які вже через це проходили, і завдяки їм страх якось переходив у сміх.
Другий момент - перший бойовий виїзд із мінометом. Якщо чесно, емоцій майже не пам’ятаю - все відбувалося дуже швидко і сумбурно. Але добре пам’ятаю відчуття, коли нам сказали, що ми влучили туди, куди цілилися. Я, напевно, ще тиждень ходив максимально задоволений. Хотілося ще і ще.
І третій - це вже «Лють», перший бойовий вихід на першій лінії, бо це штурмовий підрозділ. Там перші кілька годин кожного виходу - це просто страх. Нічого, крім страху. Але знову ж таки, поруч побратими. Дивишся на них і думаєш: їм же не страшно - то чого мені має бути страшно?
- А піти в штурмову бригаду - це було ваше особисте рішення чи вас якось розподілили?
- Це було, скажімо так, два в одному. Тоді надійшов запит, що потрібні люди в штурмову бригаду. Командир батальйону зібрав нас - перших десятьох, яких сам відібрав з певних причин. Сказав: їхати добровільно - хто хоче. І з цих десяти всі одразу відповіли: «Так, звісно, їдемо. Треба - значить їдемо».
- А що стало переломним моментом? Коли ви для себе чітко вирішили: так, я маю там бути?
- Не знаю… Це важке запитання. Я просто працював з мінометом і зрозумів, що мені цього мало. Хотілося більшого. Хотілося відчути, що ти робиш внесок, який сам реально відчуваєш.
Я розумію, що всі підрозділи роблять свій внесок, і він величезний. Але мені завжди здавалося, що штурмовики, піхота - це ті, хто безпосередньо на лінії фронту, один на один із ворогом. Тоді я ще не розумів, що це таке насправді, і мені дуже хотілося це відчути.
- Були моменти, коли реально було страшно? Або коли дивом вдалося врятуватися?
- Так, були.
Коли ми мали вперше їхати на міномет, було страшно ще тоді, коли нам просто про це сказали. Але від панічного страху нас врятував командир. Тоді він був командиром роти, зараз - помічник начальника ГУНП В’ячеслав Ілліч Лощенко.
Він дуже досвідчений боєць, ще з 2014 року воює. Він тоді з нами поговорив, усе дуже чітко розклав по поличках. І це якраз той випадок, коли ти розумієш: людина говорить не просто так, а тому що сама це все пройшла. Після цієї розмови стало значно легше.
А от моментів, коли було буквально «ось-ось», було багато. Майже вся служба в «Люті» проходила в сірій зоні, фактично на першій лінії.
Пам’ятаю один випадок - це було в селищі Північне, коли тільки починався наступ на Торецьк. Ми щойно вийшли з машини, навіть не встигли розійтися - і нам під ноги прилетів 120-й снаряд. Усі вижили, слава Богу. Були поранення різного ступеня, але всі залишилися живі. І це якраз той момент, про який досі ніхто не розуміє, як ми тоді вижили.
- Що допомагало триматися морально?
- По-перше, це сім’я. Була ситуація, коли ми виходили з позицій і дуже довго треба було йти. Йшли перебіжками, за нами літали FPV-дрони. І в якийсь момент я зрозумів, що сили просто закінчилися. Пів дороги ще пройшов на морально-вольових, а потім взагалі вже не міг іти.
І я тоді подумав: у мене маленький син. Якщо зі мною щось станеться, і він запитає - чому? І що йому скажуть? «Він просто втомився»? Ні, так не піде.
Друге - це побратими. Мені здається, що весь фронт тримається саме на цьому. Коли ти знаєш: людина поруч із тобою тебе не залишить. Що б не сталося - витягне, допоможе, прикриє.
У мене була ситуація, коли мене вперше контузило. Ми тільки зайшли на позиції - мене спочатку задуло газом, потім контузія. Після цього обстріл продовжувався, бліндаж буквально підскакував. І мій побратим просто заповз, ліг на мене зверху, накрив собою і каже: «Все добре, все добре».
Після поранення я приблизно місяць лікувався. І коли повернувся, перший вихід був дуже страшний. Після поранення повертатися туди - це зовсім інше відчуття. Але взяв себе в руки.
І під час виходу нас взяли в кільце. Ми змогли вирватися. І тоді побратим мені каже: «Ти ж після поранення, ти як узагалі йдеш?» Я кажу: «Нормально». Він каже: «Та ні, бачу, що не нормально». І просто забрав у мене всю амуніцію, забрав автомат і всю дорогу ніс його сам.
Дякую тобі, «Нік». Може, побачиш це інтерв’ю.
- Чи є історія побратима, яку ви досі згадуєте найчастіше?
- Є у мене побратим - «Палич». Це людина, яку треба знати особисто, щоб зрозуміти, про що я говорю. Від однієї його посмішки або сміху - такого щирого, справжнього - зникали всі проблеми. І неважливо, яка була ситуація. Міг бути дуже сильний обстріл, а він просто сідав і починав сміятися - і вже якось ставало легше. Наче й не так страшно.
На жаль, із вересня 2024 року він вважається зниклим безвісти. Можливо, він колись побачить це інтерв’ю. Просто хочу сказати, що пам’ятаю його і дуже чекаю.
Ми разом воювали в «Люті». У нього був дуже важкий вихід. Він був водієм, забирав хлопців у машині. Під час виїзду прилетіла міна — пошкодило прилади, через які вони орієнтувалися, і фактично довелося їхати наосліп. У результаті вони заїхали прямо в місце скупчення русні. Машину підбили з РПГ, потім вони ще наїхали на мінне загородження. Багато хлопців отримали поранення, частині вдалося врятуватися, хтось, на жаль, загинув уже під час відходу.
А він залишився там за кермом. Але я вірю, що він виповз і вижив. Тому що це така людина… Він навіть після дуже важких обстрілів знаходив сили сміятися. За кілька місяців до цього він пережив удар КАБу, отримав поранення уламками - і все одно жартував із цього.
Тому я думаю, що він вижив, вибрався і зараз десь чекає нашої зустрічі.
- Чи були у вас втрати, як переживаєте їх?
- Це війна, і тут, на жаль, неможливо без втрат. Наприклад, «Семьонич» Асламов. Нещодавно був забіг пам’яті, і я біг його саме з думками про нього.
З часом, мабуть, стаєш трохи більш жорстким до цього. Спочатку горюєш, але недовго. Потім приходить думка: так сталося. Ти міг бути на його місці. І треба просто жити далі. Пам’ятати - так, не забувати - так, але жити.
- Чи є всередині відчуття помсти?
- Так. І, напевно, саме з цим почуттям найчастіше і виходиш на бойові завдання. Бо війна - це ж не постійно пряма конфронтація. Але коли вона починається, спочатку з’являється сильний страх, а потім приходить інша думка: скільки вони вже наробили біди - значить, має бути відповідь.
- А як зараз? Зараз у вас вже більш спокійна служба?
- Так, зараз я продовжую службу в поліції. І тут хочеться подякувати керівництву, що воно не відвернулося після того, як я повернувся зі стрілецького батальйону. У мене зараз інвалідність третьої групи через поранення. На той момент її ще не було оформлено, але було зрозуміло, що вона буде.
Начальник Запорізького районного управління, Сергій Олександрович Бичін, знайшов для мене посаду, де я можу спокійно працювати. І В’ячеслав Ілліч теж допоміг знайти себе в тиловій службі.
- Як було після фронту повертатися до цивільного життя?
- Це було складно. Максимально складно. Коли ти виходиш із позиції - як би там не було важко і страшно - але коли лягаєш спати, то лягаєш із відчуттям виконаного обов’язку. Ти розумієш: сьогодні, вчора, позавчора я зробив максимум, який міг.
А тут такого відчуття немає. І це морально дуже сильно тисне. Перші тижні я просто тинявся без діла, не знав, що з собою робити. Але мене врятував спорт. Я пішов із знайомим у спортзал - і після того, як почав регулярно ходити, це повернуло мене в нормальне русло.
Зараз іноді все одно повертаються думки, що хочеться назад, хочеться до хлопців. Але я розумію, що вже не можу за станом здоров’я. Тому далі рятуюся спортом.
- Що це за спорт? Спортзал чи щось ще?
- Так, спортзал. А ще є дуже класний вид спорту — піклбол. Це щось схоже на великий теніс, тільки на меншому майданчику. Для тих, хто фізично вже не може витримувати великі навантаження, він дуже добре підходить.Зараз активно граю, їжджу на змагання разом із хлопцями.
- Що ще, окрім спорту, допомагає?
- Думаю, тут у кожного щось своє. Але обов’язково має бути якесь хобі - таке, під час якого ти взагалі ні про що не думаєш і просто займаєшся ним.
Дуже допомагають побратими, які повернулися разом із тобою. Ми зараз часто буваємо на різних заходах для ветеранів: катаємося на конях, їздимо на картинг. І там завжди поруч своя ветеранська спільнота - ми спілкуємося, ділимося проблемами, і стає значно легше.
Ну і, звісно, сім’я. Дивишся на них і розумієш: я вже зробив своє заради них, тепер час просто бути поруч.
- З якими труднощами ветерани стикаються після повернення з фронту? Можливо, є речі, які суспільство не зовсім розуміє?
- У нашому випадку найбільша проблема в тому, що ми воювали від поліції, від системи МВС. І коли чуєш: «Та це ж поліція, ви не воюєте, йдіть на фронт», - це дуже важко сприймати.
Як на мене, це одна з найбільших проблем: суспільство не до кінця розуміє, що воює не тільки ЗСУ. Поліцейські теж воюють - і в дуже великій кількості. Це і стрілецькі батальйони, і «Лють», і КОРД, і підрозділи БПОП. Усі ці хлопці пройшли через позиції, але люди часто цього просто не знають.
І це справді боляче сприймається.
- Як думаєте, це можна якось змінити?
- Думаю, можна. Але це дуже довгий процес. Треба максимально показувати і розповідати, що поліцейські також воюють.
І водночас треба розуміти: не всі поліцейські можуть піти на фронт. Хтось же має залишатися і підтримувати порядок тут.
- Що, на вашу думку, мають розуміти цивільні про війну? І як ви ставитеся до того, що під час війни люди гуляють, відпочивають, працюють заклади?
- Передати словами, що таке війна, - неможливо. Навіть якщо ти найкрасномовніша людина у світі, словами цього не поясниш.
Єдине, що хочеться - щоб люди не забували, завдяки кому вони зараз сплять вдома. Спокійно, у своєму ліжку, поруч із чоловіком чи дружиною. Бо є люди, які заради цього сплять у кращому випадку в окопі. І про це не можна забувати.
До того, що життя під час війни триває, я ставлюся нормально. Поки це не переходить межу. Тому що якщо чесно - який сенс був у тому, що ми там, якщо тут люди просто сиділи б у підвалах і нічого не робили? Життя має продовжуватися.
Я нормально ставлюся до того, що люди ходять у кафе, відволікаються, намагаються жити далі. Єдине, що справді дратує - це коли люди відверто переходять межу: наприклад, коли хтось поводиться зовсім неадекватно, напивається і втрачає будь-яку міру.
Відпочивати - так. Але відпочивати культурно і з повагою до того, що зараз відбувається в країні.
- Чи змінилися ваші цінності після повернення з фронту?
- Так. І дуже сильно. Знаєте, є такий момент: коли ти спиш у свій єдиний вихідний, а до тебе підбігає дитина і будить словами: «Включи мультики». Раніше це могло дратувати. А зараз - це просто неймовірний кайф. Усі ці дрібні моменти, коли ти розумієш, що до тебе можуть підійти, розбудити, обійняти - це тепер зовсім інакше відчувається.
Багато речей перестали хвилювати взагалі. Раніше міг сильно переживати через роботу: що насварять, що щось не вийшло. А зараз думаєш: насварять - то й насварять. Не вийшло сьогодні - вийде наступного разу. Є значно важливіші речі.
- Як зараз проводите вільний час?
- В основному - спортзал і читання. Ми з дружиною часто лягаємо разом і просто читаємо: вона свою книжку, я свою. Ну і звичайні речі - гуляємо, проводимо час разом, можемо сходити кудись відпочити. Просто живемо, як усі.
- Яким ви бачите своє життя і Україну після Перемоги?
- Про плани - тут усе максимально просто і приземлено. Хочеться просто зустрітися, зібрати разом своїх побратимів - і десь посидіти на природі. Шашлик, гітара, пісні.
Як я бачу Україну після Перемоги? Мені здається, це буде найуспішніша країна в Європі. І не ми будемо їздити кудись працювати, а всі будуть їхати працювати до нас.
Бо люди, які пройшли війну, тим паче, війну проти такого ворога - вони вже не будуть жити так, як раніше. Не будуть погоджуватися працювати за 5 тисяч, не будуть мовчки слухати те, що їм нав’язують.
І я впевнений, що наша країна такою і буде. Питання тільки в тому - коли це станеться.
Фото надані відділом комунікації поліції Запорізької області