Запорізька художниця створює з тканини та ниток приголомшливі твори мистецтва

Багато запорожців, безумовно, захоплювалися в Театрі юного глядача чудовими декораціями й костюмами. Їх створила головний художник театра Тетяна Власенко. Цей театр – її єдине місце роботи, де вона працює з 1985 року (починала художником-декоратором), з перервою на навчання у Львівській академії мистецтв.

Окрім театральних робіт, Тетяна Власенко створює просто незвичайний авторський текстиль. Вона винаходить нові форми та фактури. Вражає фантазією. Робить з тканин і ниток такі неймовірні витвори мистецтва, що важко уявити, як таке можна вигадати. Причому все це виглядає дуже сучасно і суперпрофесійно.

Твори Тетяни Власенко абсолютно не схожі на чиїсь інші, що дуже цінується в мистецтві. Тетяна Власенко брала участь у багатьох українських виставках. Представляла нашу країну на престижних профільних виставках за кордоном. Це Міжнародна трієнале текстилю в Лодзі, виставка мінітекстилю в Японії, Міжнародний фестиваль печворку у Бірмінгемі (Англія). 

Ми з Тетяною Власенко спілкувались для цього інтерв'ю за декілька днів до повномасштабної війни, а потім трохи доповнили його.

«Довго не могла визначитись, ким хочу стати»

— Тетяно, за що ви любите текстиль?

– Любов до текстилю в мене була завжди. Він нескінченно різний, пластичний та виразний і дає масу можливостей для творчості. Він такий теплий, м’який. І викликає позитивні емоції не тільки у жінок та дітей, а й у сильної половини людства.

— А з чого почалася це любов?

— З пелюшок — це теж тканина (сміється). А ще в дитинстві я жила у будинку, який розміщувався у колишньому корпусі швейної фабрики, біля Будинку одягу. А фабрика працювала в іншій будівлі і періодично ми засовували голови в ґрати і просили: «Тітка, дай клаптик!». Мабуть, із цього й почалося. У мене була дитяча швейна машинка. Але одяг шити і не люблю і шию його погано.

– Як ви стали художником?

— Мама змусила (сміється). Вона хотіла бути художницею, але не стала, бо я народилася. Мене почали активно долучати до мистецтва, я змалку малювала. З восьмого класу займалася у художній студії Сергія Латанського. Довго не могла визначитись, ким хочу стати. Варіанти були такі: бібліотекарем, маляром чи доглядати тварин.

Але мама наполягла на своєму, і я вступила до Бобруйського художнього училища в Білорусії, яке побачила по телевізору – мені там дуже сподобалося. На другому курсі зрозуміла, що це моє, я цим займатимуся. Спеціалізувалася на розписі по дереву. Після училища три роки попрацювала у Театрі молоді (він же Театр юного глядача. – Ред.) та вступила до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер – Львівська академія мистецтв) – саме там текстиль став моєю улюбленою професією.


— Яке мистецтво вплинуло на вашу творчість?

— Впливало все, що бачила. У різні періоди різне, всі художники проходять захоплення красою та майстерністю створеного до них, поки шукають себе. Досить сильний вплив справило мистецтво Єгипту та Стародавніх культур Латинської Америки — у кольорі та стилістиці. А, наприклад, одяг та панно індіанців майя, зроблені з пір’їнок, наштовхнули мене на думку використати замість пір’я шматочки шовку – вийшла нова технологія. У аборигенів Австралії «підглянула» малюнки крапками. Взагалі люблю роботи народного мистецтва різних країн світу. Звісно, ​​бо я українка, вплинуло й українське мистецтво. Взагалі, мені подобається багато чого.

«Текстиль — це не тільки батик, вишивка та гобелен»

— У вас величезна різноманітність текстильних технік. З чого починали?

— З батика, хоча в академії навчилася величезної кількості текстильних технік, наприклад, ткати. Наразі батик дуже популярний. А коли я починала всі знали лише чай «Батік». А цією технікою володіли небагато художників. Тоді він був для мене надзвичайно важливою частиною творчості.

Взагалі, робити щось руками вчилася змалку, сама. Наприклад, в’язати. Тоді довго лежала у лікарні та вивчала підручники з праці, щось дівчинки показували. Масу технік я і зараз освоюю самостійно, за книжками, інтернетом. Наприклад, темарі — вишиті японські кулі, дуже гарні, які дарують народження дитини, на весілля.

На мене дуже вплинули поїздки на міжнародну бієнале «Скіфія» до Херсона на початку 2000-х, де я виставлялася. Раніше інформації було мало, інтернет у мене з’явився наприкінці 1990-х. І на «Скіфії» у мене надзвичайно розширилися горизонти! Я була вражена, що діється у світі.

Текстиль — це не тільки батик, вишивка та гобелен. А й будь-які плетіння (з лози, паперу, металу і т. д.), всілякі роботи, де використовуються тканини й нитки (наприклад, інсталяція з ключів, що висять на нитках), об’єкти зі збитого, як повсть, паперу, мікс різних технік і багато іншого.


І тоді я зрозуміла, що у батику мені вже тісно. Мені подобається ця техніка, і я думаю до неї повернутися. (До речі, нещодавно друкувала обмежений тираж ранніх батиків на хустках та шарфах). Але захотілося обсягу, ритму, фактур.


— І з’явилася вишивка на фетрі, картини з подушечок, квілт та печворк у поєднанні з вишивкою та іншими техніками, ковдра з фотографіями у прозорих кишеньках, картина з «пір’ячком» з шовку, новорічні текстильні іграшки, панно з ґудзиків…

— Так, першими експериментальними роботами стали колажі з фетру з вишивкою. Пробувала зробити колаж – мозаїку зі шматочків фетру, яку прогладжувала праскою. Цій техніці навчали в інституті. Але я не зовсім задоволена результатом. І одного разу спробувала скріпити стики тканини яскравими стібками. Врешті-решт так захопилася, що стібки стали повноцінними декоративними елементами. Хоча, мабуть, і мій батик можна зарахувати до арттекстилю.

Мені нудно в одному напрямі. Вважаю, що моя головна біда, як певною мірою митця, що відбувся, це те, що не вмію працювати серіями. Коли починаю роботу у певній техніці, бачу велику серію. Але потім хочеться робити щось нове. Думаю, це професійні витрати від іншої моєї спеціальності – театральний художник, сценограф та постановник. Тому що в театрі в мене завдання — не повторюватися, дивувати та вирішувати простір сцени для вистави, яка завжди є унікальною.

«Екстрасенси мені якось сказали, що беру образи з невидимого оку навколишнього світу»

— Візитівкою ваших робіт 1990-х років стала серія батику із життя мусликів — вигаданих вами казкових істот з округлими формами та обличчями, одночасно повернутими у фас та профіль. Звідки вони взялися?

– Придумала сама. Прочитала в якійсь книзі фразу про такого собі Мусліка, який поклав у кишеню липку цукерку. І згодом його образ трансформувався на батику. Хоча екстрасенси мені якось сказали, що я беру образи з невидимого оку навколишнього світу, але лише позитивні. У тому числі й мусликів. Про що я, звісно, ​​не підозрювала.

— А як з’явилися оригінальні картини з подушок на «липучках», які можна міняти місцями?

– Придумала їх для сина, перша робота була у вигляді пазла. Вперше показала її на Міжнародній бієнале текстилю «Скіфія-2002» у Херсоні. А у 2007 році організатори «Скіфії» направили мене, серед трьох художників, представляти Україну на Лодзинській трієнале текстилю. Там показувала ще одне панно з подушечок «Де я?» (вони розписані пиками з різним виразом. – Ред.). Прикріплюю подушечки до основи за допомогою липкої стрічки. Все можна відірвати та прикріпити на те саме або інше місце. Взагалі всі мої панно з подушечками – це ігри, їх можна перетасувати, переклеїти, перемішувати. Мені подобається, щоб була не просто площина, а витвір мистецтва з ігровими моментами.

— Як і інтерактивна картина з ґудзиків «Ніхто не один», до якої люди пришивали ґудзики і на виставці. А як виникла її ідея?

— Коли я побачила, що у мене дуже багато окремих ґудзиків без пари – величезна банка. Ну як непотрібних? Вони потрібні одне одному, коли зберуться дружно. Так народилася ідея роботи «Ніхто не один (No one is alone)». Панно я відправляла до Києва, на виставку клаптевого шиття України в рамках Фестивалю печворка України-2021. А разом із нею ґудзики й все, що треба, щоб їх пришити, щоб відвідувачі виставки теж змогли стати учасниками. Кожен міг пришити ґудзик, і показати те, що здається непотрібним, може стати у нагоді, з’єднатися і прозвучати в новій якості артоб’єкт.

«Хочу створити великі, виразні роботи з несподіваним поєднанням тканин»

— Який свій твір вважаєте головним, улюбленим?

— Сьогодні це «Деліла», яку також можна віднести до текстилю. У Старому Завіті Деліла — кохана Самсона, яка зрадила його і видала секрет, що його сила полягала у волоссі. Робота є колаж вирізок з журналів із зображенням волосся. (Покрита шаром воску). Вважаю, що в ній є моє особисте зростання, вихід на інший етап. Є серйозна доросла мова дорослого художника.

— Що вам найбільше подобається зображати на авторських роботах?

– Зараз – якісь абстрактні речі. Співвідношення ритмів, мас, фактур, тактильну і світлову чуттєвість. Нині мені хочеться говорити такою мовою.

— Що зараз для вас у творчості найважливіше?

— Оскільки час життя піджимає, хочу створити роботи великі, виразні — мікс печворку, квілту, батику, з несподіваним поєднанням тканин — наприклад, африканських (у секонді купую багато незвичайних тканин) та джинсової. І робити це швидко. Наприклад, на роботи «Місяць», «Сонце» — аплікація та вишивка на оксамиту — я витрачаю від чотирьох місяців до пів року. Вишиваю пару годин вечорами, мені це подобається, це мій релакс. Але все ж таки текстиль — це моя друга професія. А перша і головна — театральна.

«У театрі я художник «домашній»

— Скільки вистав зробили у театрі?

— Близько ста. Це не дуже багато для театрального художника. Зазвичай вони у роз’їздах, ставлять вистави у різних містах. Бо вистави – це нерівномірне виробництво. Але я художник «домашній», тобто практично всі мої спектаклі – у моєму театрі. Можливо тому, що я займаюся і текстилем.


— Свою роботу до якої вистави вважаєте найуспішнішою?

— Костюми для всіх казок – там можна відірватись і робити, що хочеш! Люблю їх вигадувати. Задоволена костюмами в «Апельсиновій принцесі», «У пошуках Дракона». Незвичайні костюми у «Сто тисяч».

«Безпека – це лише ілюзія»

— Чим займаєтесь під час війни?

– Війна поділила наше життя на до та після. І це недавнє інтерв’ю здається мені таким своєрідним пам’ятником мого мирного життя…

Театр працює, але не так, як в мирні часи. Колектив показує на виїзді концерти та інтермедії для дітей, волонтеримо, готуємо нові номери та шліфуємо старі спектаклі. Тільки нещодавно театр розпочав показ на сцені для широкого кола глядачів.

Коли я не зайнята в цих процесах, то ріжу стрічки для маскувальних сіток — робота з текстилем знову ж таки.

У 2019 році я зробила першу роботу із серії «Ілюзія безпеки». (Картина, здавалося б, мирного повсякденного життя, а поруч блукають хижаки. – Ред.). Захотілося її створити, бо відчувала – все дуже хитко. Було відчуття, що всі ми живемо у своєму маленькому затишному та влаштованому світі, по суті на вулкані у дуже небезпечному та тендітному світі. А безпека – це лише ілюзія. Тоді почала ще три текстильні колажі із цієї серії. За своїм звичаєм далі переключилася на інші проєкти. Але зараз бачу, що це моє «передчуття війни» і хочу саме цю серію, хай із чотирьох робіт, довести до кінця.

Ще на стадії роздумів спільний проєкт із запорізьким краєзнавчим музеєм з гербарію Йосифа Бойка, це унікальне зібрання трав нашого краю, який планую втілити у текстилі.

Новорічне

Ми писали, шо Тетяна Власенко робить оригінальні новорічні іграшки із тканини. Технологію текстильних куль «Артишок» вона колись знайшла в інтернеті й довела до досконалості.

Для створення новорічних іграшок художниця використовує кулі з пінопласту, тканини – парчу, тафту, атлас, шовковий жакард, а також стрази та паєтки і спеціальні шпильки-гвоздики.

Також робить таких милих рибок з тканини.

Словник «Індустріалки»

Печворк (англ. рatchwork — клаптева робота) або клаптикове шиття — вид рукоділля, при якому цільний виріб зшивається за принципом мозаїки зі шматочків тканини.

Квілт (англ. quilt — ковдра) — практично те ж, що і печворк, але тканина простегана нитками, як ковдра.

Батик — ручний розпис по тканині з використанням резервуючих складів, у тому числі воску. Техніка виникла Індонезії. У дослівному перекладі з яванської мови батик — «малювання гарячим воском».

Читайте також: Початок незалежності: з чого починалось сучасне мистецтво у Запоріжжі.

Фото Олександра Прилепи, надані Тетяною Власенко, з архіву автора та зі стонінки Театру молоді у «Фейсбук»