Ми в тонусі: команда волонтерів дає свою відсіч агресору
— Святкувати перемогу будемо обов’язково. Дух перемоги ми відчуваємо і знаємо, що настане мить, коли Президент скаже: «Усе: війна скінчилась». Таким бачить останній день війни Станіслав Лапенко.
А в перший день війни він почав волонтерити. Це був день, коли молоді активісти «Запоріжсталі» зібралися й вирішили, що займуться доброю справою й створили гуманітарний штаб.
Станіслав Лапенко
Станіслав працює в цеху холодного прокату. На «Запоріжсталь» як прийшов після закінчення металургійного ліцею, так і трудиться на комбінаті. Його посада — укладальник-пакувальник. А ще Станіслав молодіжний лідер цеху. І невтомний волонтер.
Гуманітарний штаб «Запоріжсталі» спочатку був налаштований на допомогу переселенцям з Маріуполя. Та коли війна обпалила й Запорізьку область, прийшли на виручку й землякам.
На час нашої розмови зі Станіславом штаб прийняв уже 6 тисяч переселенців. Вони живуть у шелтерах Метінвесту, там їх забезпечують усім необхідним. Одні переселенці рушають далі, інші — затримуються на триваліший термін.
Волонтери самі готували їжу для переселенців. Згодом цю місію взяло на себе кафе. Якраз коли ми розмовляли зі Станіславом, привезли обід. Розмову довелося перервати, бо Станіслав відлучився на вивантаження страв
А ще зі штабу йде волонтерська допомога захисникам України, зокрема й тим співробітникам, які до початку війни працювали на комбінаті, а зараз боронять Україну.
— Наш волонтерський штаб – своєрідний мурашник, — розказує Станіслав, — це постійний рух. У кожного з нас свої зв’язки, контактуємо, дзвонимо, моніторимо, шукаємо, знаходимо можливості. Таких невтомних «мурах» тут півтора десятки, які можуть дістати допомогу навіть з-за кордону. Наприклад, з Польщі надіслали зубну пасту, щітки, дитяче харчування, підгузники. Передали це в пологові будинки, нужденним матусям з дітьми.
Волонтерство – це часто завантаження, розвантаження, перенесення
Люди з окупованих територій нерідко прибувають в самих капцях, штанах чи халаті, більше нічого в них немає.
— Учора приїхав немолодий чоловік з одним пакетом. «Це все, що в мене залишилось з минулого життя», — сказав він. Розповідаючи цю історію, Станіслав все ж бачить у ній надію на майбутнє.
Таким, як цей чоловік з пакетом, у гуманітарному штабі «Запоріжсталі» дають прихисток – поселяють у шелтери, забезпечують харчуванням, продуктами, предметами гігієни, медикаментами, одягом.
Палац культури металургів, де розмістився волонтерський штаб, став справжнім гуманітарним хабом
А ще до переселенців приходить психолог. За такою допомогою частіше звертаються жінки, молоді дівчата, діти. Люди з окупації вириваються у стресі, розгублені, навіть не зовсім розуміють, як жити на мирній землі.
З часом паніка, стрес, трохи згасають. Повернутись до нормального життя допомагає психолог.
— Ми, волонтери, самі як психологи, — говорить Станіслав Лапенко. – намагаємось зрозуміти кожного переселенця, допомогти. Це, мабуть, найскладніше у нашому волонтерстві – дослухатися кожного. Та ми стараємося допомогти по максимуму, щоб наші підопічні знали, що все буде добре, що ми є Україна.
Що таке Україна, 30-річний Станіслав Лапенко цілком усвідомлює.
У 2014 році його дядько загинув у бою за Слов’янськ.
Друг Станіслава, який був на заробітках в Угорщині, ледь почалася російська навала, повернувся й пішов служити до ЗСУ.
Сам Станіслав з друзями відправляють посилки військовим, допомагають теробороні.
Путінська «денацифікація» хіба що поглибила українську свідомість Станіслава. – До війни не було особливої потреби спілкуватись українською мовою, — розказує він, — але коли агресор на нас напав, якось само собою вийшло, що з кожним днем все більше спілкуємося саме нею.
Про те, завдяки чому волонтери не збавляють оберти, Станіслав Лапенко говрить чітко: «У нас дуже гарний колектив, згуртовує відповідальність, розуміння цілей».
Та інколи дають собі відпочити. У штабі в кутку стоїть гітара. Часом беруть її, заводять пісню. Звичайно ж, і «Ой, у лузі червона калина…»
Наостанок нашої розмови ми запитали Станіслава про таке. Їхній штаб передає допомогу переселенцям, на передову, на окуповані території. Але, щоб передавати допомогу, треба її отримати. Чи не зменшується кількість тих, хто готовий підставити плече волонтерам, щось віддати їм, чи не згасає у людей бажання виручати нужденних? На що Станіслав відповів: є люди, які допомагають разово, а є люди, які живуть цим, тому допомагають постійно.
До останніх, очевидно, належать Станіслав Лапенко та його друзі з гуманітарного штабу «Запоріжсталі».
Автор: Михайло Семеренко
