У Запоріжжі евакуйованим маріупольцям допомагають з роботою та житлом

У Маріуполі Роман працював старшим диспетчером на комбінаті імені Ілліча. Чоловік каже, що на роботу вони з колегами ходили до останнього, поки не почалися обстріли підприємства.



— З початку війни я був у Маріуполі, у себе вдома. На роботу ми ходили до останнього. Коли почалися активні бойові дії, ми організовували диспетчерською службою доставку води та їжі маріупольцям. Обстріли частішали, і коли вже потрапило в диспетчерську службу, ми пішли по домівках. До 5 березня я був удома із сім’єю.

Було небезпечно та страшно. Жили якийсь час у під’їзді, познайомилися тісно зі своїми сусідами, з якими у мирному житті особливо не спілкувалися.

Об’єдналися, разом виживали. Не було води, їжі, електрики, газу. Лазили у підвал, зливали воду зі стояків, щоб її пити чи набирали у відра під час дощу. Готували їжу на свічках, зроблених із парафіну, картонки та консервних банок, – розповів Роман.

Через відсутність мобільного зв’язку люди не знали, чи є «зелені коридори», і чи можна виїхати з міста.

— У нас не було інформації щодо можливості виїхати. Зв’язок періодично з’являвся, ми намагалися зв’язатися з будь-ким, дзвонили в службу порятунку, але сигнал був дуже слабким.

5 березня ми дізналися, що є «зелений коридор», надійшла СМС від моєї сестри із Запоріжжя. Ми зібрали все найнеобхідніше, машину максимально завантажили людьми. Взяли щонайменше: їжу та одяг дітям, і виїхали у бік центру. Але, на жаль, нам не вдалося виїхати з міста.

Нас було 11 машин, які приєдналися до нас із сусідніх будинків. Я мешкаю на лівому березі, центр міста знаходиться на правому. Повертатися додому ми побоялися, бо у моєму районі були вже російські війська. Поїхали до драмтеатру, де було бомбосховище, але там було так багато людей, що ми не змогли розміститися.

З нами була людина, яка запропонувала поїхати на овочеву базу, яка була в центрі міста, вона там працювала. Хотіли там переночувати. Ми туди приїхали, там ще були сім’ї, всього нас було близько 50 людей із дітьми.

Розмістилися ми у приміщенні глибоко під землею. Люди там усе облаштували, поставили ліжка, зібрані з дерев’яних піддонів. І 2 тижні ми там жили, бо про «зелені коридори» інформації не було. Через день люди їздили під обстрілами у відділ поліції і дізнавалися, чи можна виїжджати, але відповідали, що не можна.

Усі, хто був на цій базі, об’єдналися та розподілили обов’язки: хтось відповідав за доставку води, хтось видобув продукти, жінки готували. Дрова рубали поряд з базою. Пилили їх під обстрілами, кожні 15 хвилин нас накривали: артилерія, міномети, але найстрашніше — це літаки.

У підвалі було дуже сиро, холодно. Але пощастило, що на базі було багато інструментів. Разом з одним хлопцем ми зробили буржуйку з автомобільних дисків та обігрівалися.

Діти майже весь час були у підвалі, гуляли лише по 10 хвилин щоранку.

У дідуся, який жив поряд, купили свиню за 5 тисяч гривень. Зарізали цю свиню і обробили, тож голоду не було.

Останні кілька днів почала з’являтись мобільна мережа. І ось нам надіслали СМС, що є коридор та точний маршрут, як їхати.

Обстріли ставали уже цілодобовим, вийти було майже неможливо. Вирішили ризикнути. Вибиралися дуже складно, їхали під вибухами та обстрілами, молилися.

Українські військові нас випустили із міста без проблем. А далі росіяни на блокпостах зупиняли, роздягали, шукали наколки, сліди носіння зброї, перевіряли багажники. І таких блокпостів було багато. На кожному стояли від 40 хвилин до 2 годин, – розповів Роман.

За кілька днів маріупольцям вдалося дістатися Токмака, а звідти — до Запоріжжя. Тут вони отримали необхідну допомогу з житлом, необхідними речами, продуктами та роботою.

— У Запоріжжі нам запропонували допомогу, пропонували гуртожиток від Метінвесту. Але я відмовився, бо тут у мене родичі, тож вирішили не займати місця, аби інші, кому пощастило менше ніж нам, могли розміститися. Потім мені зателефонували з Метінвесту, я отримав пропозицію попрацювати на «Запоріжогнетриві» на тій же посаді, на якій я працював у Маріуполі на комбінаті Ілліча.

Винайняв квартиру, оскільки Метінвест запропонував компенсацію за житло. Це суттєва допомога, тому що від держави допомогу, як вимушені переселенці, ми поки що не отримали. І якби не Метінвест, який продовжував платити зарплату, якби не допомога із житлом та роботою, я не знаю, як би ми існували і на що жили, – поділився Роман.

Нині Роман разом із дружиною, двома дітьми та тещею звикає до життя у мирному Запоріжжі. У цьому йому допомагають і колеги із «Запоріжогнетриву».



— Колектив тут чудовий, мене дуже добре прийняли, допомогли з речами першої необхідності. Принесли навіть телевізор та комп’ютери дітям, щоб вони могли навчатись онлайн. Я був приємно здивований, – розповів Роман, – Зараз звикаю, адаптуюсь до роботи. Раніше я працював на такій самій посаді, але на комбінаті Ілліча. У нас був колектив 14 тисяч людей, 42 цехи. На «Запоріжвогнетриві» менші масштаби, люди краще один одного знають.

Робота кардинально відрізняється, тому що на комбінаті Ілліча повний цикл виробництва і це металургійне виробництво. А на «Запоріжвогнетриві» випускають кінцеву продукцію, і це не металургія. Знання, які я мав у галузі вогнетривів, обмежені. Але я дивлюся, читаю, спілкуюся з колегами, які діляться досвідом, і я за це їм дуже вдячний.

Зазначимо, що у Запоріжжі відкрився центр реабілітації та реінтеграції Метінвесту. За перший тиждень роботи до центру звернулися майже 400 людей. Близько 300 з них отримали пропозиції щодо працевлаштування, близько 100 людей отримали медикаменти, медичну та психологічну допомогу.

Центр реінтеграції Метінвест розташований у Запоріжжі на вулиці Тургенєва, 29. Тут жителі Маріуполя, які евакуювалися з міста, можуть долучитися до терапії цілою родиною і отримати необхідну допомогу.

Центр реабілітації та реінтеграції переселенців у Запоріжжі працює по буднях з 9.00 до 17.00.

Телефон Центру кар’єри Метінвест: 0-800-606-000.