Від Міллера до сучасності
До Всесвітнього дня джазу в Запорізькій обласній філармонії відбулася прем’єра програми Академічного симфонічного оркестру "Серенада сонячної долини" під керівництвом диригента, лауреата міжнародних конкурсів Дмитра Мітніка.
Це був вечір, у якому джаз звучав не як жанр, а як історія - різнопланова і дуже кінематографічна.
Назва концерту одразу задавала настрій - відсилка до культового фільму "Серенада сонячної долини", в якому оркестр Гленна Міллера перетворив джаз на символ цілої епохи.
Ведучі нагадали: джаз народився на вулицях, виріс до великих сцен і завжди залишався музикою свободи. І саме ця ідея проходила через увесь концерт — від перших акордів до фіналу.
Відкрив вечір знаменитий "In the Mood", після чого оркестр занурив слухачів у світ "Серенади сонячної долини". Прозвучали "I Know Why", "Moonlight Serenade" та "Chattanooga Choo Choo" — музика, яка колись перенесла джаз із клубів у великий кінематограф.
Окремою сторінкою став український джаз - твори Олександра Цфасмана, який народився тут, у старому Олександрівську. Його "Ліричний вальс" і "Сніжинки" прозвучали витончено, ніби повертаючи слухача в іншу епоху.
Далі концерт поступово розширював жанрові межі: Гершвін, Берлін, Джобім, Керн — кожен твір мав свій характер.
Ближче до фіналу музиканти перейшли від класичного звучання до боса-нови, латиноамериканських ритмів і сучасних оркестрових інтерпретацій.
Фінальним акордом стало повернення до "In the Mood" — як нагадування, що джаз не завершується, а просто продовжується за межами сцени.
Мелодії, що оживають у спогадах
Коли я побачила афішу концерту "Серенада сонячної долини", одразу зрозуміла, що це буде щось сильне. Але якщо бути чесною, найперше мене зачепила не сама програма, а назва. Вона для мене має дуже особисте звучання.
"Серенада сонячної долини" — це фільм, у якому музика фактично є головним героєм. І в моїй власній історії він теж залишив слід.
Колись я навчалася в музичній школі, і на випускному екзамені виконувала композицію "I Know Why" з цього фільму. Я тоді довго вчила цей твір і проживала кожну його частину. Тому коли побачила назву концерту, це було як повернення в щось дуже своє, тепле і трохи забуте.
Півтори години концерту пролетіли абсолютно непомітно. Він був дуже різноплановий — і за стилем, і за настроєм. Тут були і ліричні композиції, і драйвові, енергійні номери, і класичний джаз, який ти одразу впізнаєш з перших акордів.
А були й такі твори, які настільки тонко змінюють звучання, що я навіть не одразу назвала б це джазом — настільки він різний як жанр.
Дуже сподобалося, що це була не просто музика, яку виконує оркестр на сцені. Там постійно відбувалася взаємодія, рух.
Особливо вразили моменти, коли солісти з’являлися прямо із залу. Це було несподівано і дуже ефектно — ти сидиш, дивишся на сцену, і раптом розумієш, що голос звучить поруч із тобою.
Окремий момент, який я запам’ятала найбільше, — це поява соліста Юлія Гаврилова у сцені з нью-йоркською тематикою. Спочатку навіть не зрозуміла, звідки йде спів. Подумала, що, можливо, це запис.
А потім побачила, як через зал іде артист у циліндрі та фраку, з тростинкою, і просто співає, проходячи повз глядачів. Це виглядало як театральна сцена всередині концерту. Він піднявся на сцену і вже там продовжив виступ — це було дуже ефектно, майже як фрагмент музичного кіно.
Так само з’являлася і Юлія Якса — теж із залу, а не зі сцени. І це створювало відчуття, що музика не має межі між артистом і глядачем.
І, звісно, для мене особливо приємно було знову почути "I Know Why". Я впізнала її одразу, хоча звучала вона зовсім інакше, ніж у моїй пам’яті.
Тоді, в музичній школі, це була фортепіанна версія — дуже особиста, технічна. А тут - повне оркестрове звучання разом із голосом. І ця мелодія ніби відкрилася по-новому.
Окремо я ловила себе на тому, що постійно дивлюся на диригента. Було цікаво спостерігати за його рухами, за тим, як він керує оркестром.
У цьому є щось майже магічне — коли один жест запускає або зупиняє десятки людей і звуків. Я колись співала в хорі і трохи торкалася процесу керування музичним колективом, тому це мені було особливо цікаво. Можу тільки здогадуватися, скільки роботи стоїть за цими рухами.
Дуже сподобалося звучання фортепіанних і сольних номерів — Ілони Турчанінової, Анастасії Косюк, виступи інших солістів... Кожен із них додавав свою інтонацію в загальну картину концерту.
В підсумку концерт лишив по собі дуже тепле відчуття. Це той випадок, коли ти виходиш не просто з враженнями, а з певним станом - ніби тебе трохи перемкнули внутрішньо.
Думаю, такі концерти важливі не лише як культурна подія. Вони працюють як емоційний ресурс. Ти можеш прийти втомленою, після складного тижня, у будь-якому стані — і музика тебе поступово переносить в інший простір. І цей простір потім ще довго залишається з тобою.
Раніше ми писали, які прем'єри покажуть у Запорізькій обласній філармонії у першій половині травня.
Фото авторки і Запорізької обласної філармонії