Клуб стильних волонтерів: запоріжанка креативно виручає захисників, лікарів, переселенців

Ксенія Горбачова може все. Гаразд, майже все. Вона продукує, знаходить і відправляє необхідне захисникам на передову, медпрепарати лікарям до Харкова, подарунки марафонцям до Львова… Одяг, дитячі візочки, постіль передає переселенцям у Запоріжжі. Добуває допомогу для України з Великої Британії, Чехії, Польщі, Італії. Шиє елементи екіпіровки й білизну для воїнів. Підтримує бердянський перинатальний центр. Плете сітки. Координує волонтерів. Переганяє авто. Мотається до Львова, Дніпра, Харкова… 

І має багато друзів. Саме тому, певно, і може чи не все.

На зустріч із журналістом Ксенія погодилася легко, а от викроїти час на бесіду виявилось важче. Перш ніж почати розмову, Ксенія розбиралася з коробками зі Сполученого Королівства. Фура з ними прийшла напередодні.

- Четвертий ван з Великої Британії, - пояснила Ксенія. 

Згодом, все ж відклавши на пів години безкінечні справи, Ксенія розповіла свою волонтерську історію. У цій історії вражає, як швидко її героїня подолала шлях від шоку на початку війни до створення платформи широкої допомоги. Історія вражає та надихає.

Я дизайнер. Маю свій бренд одягу в етнічному стилі. У мене в Запоріжжі своя швейна студія та школа шиття.

Протягом останнього року я жила в Харкові. На Салтівці. П’ять хвилин – й окружна.

У кінці лютого приїхала до Запоріжжя. Виконати замовлення, провести майстер-класи.

Я з меншою донькою була тут, у Запоріжжі, а чоловік зі старшою – у Харкові.

Перші дві ночі я спала у своїй студії в центрі міста, бо перший цокольний поверх здавався надійнішим, ніж шостий поверх квартири. 

Шок був такий, що на третій день руки-ноги просто відмовляли. Бо була в колі паніки від усіх. 

Понад усе я боялася за чоловіка з донькою в Харкові. Вони першими зустріли справжню війну. І перші шість днів ховалися в підвалі нашого ЖК. Це було страшно: чути вибухи через телефон доньки… А ще страшніше, коли зникло світло й вони лишилися без зв'язку… 

На шостий день вони вийшли з підвалу і з усіма сусідами утворили автоколону та почали виїжджати з міста. Нам пощастило. Ми разом.

На Масляну ми напекли млинців і нагодували солдатів. Думали: чим би ще підтримати? Допоміг Telegram. 

Носила дещо на Патріотичну (вулиця Патріотична, 49 - волонтерський штаб в обласному центрі молоді).

На другому тижні війни організувала шиття. Спочатку були розгрузки, сумки для скидання магазинів АК.

Лекала я викинула два роки тому. Думала, не знадобляться вже. Я ж це шила з 2014 року. Досвід був, а лекала знадобилися знову.

Магазин швейної техніки на Малому ринку надав розкрійний ніж. Тканини – також запорізький магазин. Його господарі, одесити, подзвонили й запропонували: забирай.

Згуртували швейниць. Скоординувалися, перебралися до студії.

Дуже багато балаклав пошили, термобілизни. 

Віддававали по-простому, за однієї умови: армійців, які за цим всім приїжджали, просили показати військовий квиток – і забирай. 

Ми ще броники ремонтуємо. 

У перші дні дуже важко було знайти матеріали. Але допомогли зв'язки, дизайнери України організувалися в мережі. 

Подруга з Італії написала: «Я тут зібрала гуманітарну допомогу. Як би її передати?» 

Подруга з сином зараз у Трієсті. Син дуже хворий. А допомогу зібрала.

Я почала міркувати, дізнаватися, як же це передати.

Подзвонила стилісту. Він на дуже крутій фірмі в Гданську працює: «Вов, є можливість?»

Подзвонила до Львова: «Наташа, є можливісь?»

Так зі стилістів і дизайнерів вибудували ланцюжок від Італії через Польщу, Львів до Запоріжжя.

З Англії першими зателефонували мої клієнти. Дзвонить дівчина: «Я живу в Англії, купувала у вас плаття. Можу зібрати допомогу, але не знаю, як переправити».

Я теж не знала як забрати. – У курсі, - кажу, - як вивезти з Польщі. 

Вона у відповідь: о’кей, довеземо до Польщі. 

Ми зібрали друзів зі Львова, а от водія, котрий би заїхав до Польщі, знайти нелегко виявилось. Він же мав бути постпризовного віку. Розшукали такого аж у Луцьку. 

Ті, хто збирає допомогу в Англії – мої клієнти, друзі, стилісти. Наші земляки, але давно живуть там. 

Там же цікава історія вийшла з моєю поїздкою до Львова за четвертою англійською допомогою. Її треба було довезти до Запоріжжя зі Львова. Знайти фуру майже нереально. Я вже думала доправляти частинами залізницею. Аж раптом дзвонять зі Львова: Ксенія, приїжджай - є порожня фура до Запоріжжя! Може захопити твій вантаж! Але одна умова: заберіть француза.

Так я у Львові познайомилась із Жеромом. Він ту фуру ще й вантажив. А потім добрався нею до Запоріжжя.

Жером (Jerome Barbosa)

 – крутий журналіст, приїхав розказати, що тут у нас діється. Україною пересувається принципово лише на попутках, аби поближче до реалій бути. Фотографує війну, шпиталі, дітей, біженців.

Так, інформуйте. Бо люди, які подалі від війни, можуть збайдужіти до неї. Одна допомога, друга… А далі, наприклад, чехи кажуть: ми ж уже допомогли.

Та що там чехи, я у Львові мало не волаю: у нас тут фронт, стріляють - а мені у відповідь: «Ксеніє, заспокойся, все добре».

З Жеромом я потім у Козак-Палаці зустрілась. Він уже був із запорізькими враженнями, попросив: «Допоможи повернутися до Франції». Допомогла, поїхав.

А це ось подзвонив, йому треба військовий шпиталь пофотографувати. Без питань - запросила до Харкова. 

Жером у Франції теж допомогу зібрав – речі, одяг - і вже їде. До України прибуде звичайним шляхом, а далі до Харкова - на попутках, як належить.

За час волонтерства з’явилося дуже багато знайомств. Це плюс до того, що чимало друзів уже було з fashion індустрії.

А першу посилку я отримувала через залізницю. Подруга Світлана коли побачила, скільки там усього, заявила: «У студію не влізе, давай до мене в кондитерську». Так у кондитерській «Пряничная Пряня» виріс наш гуманітарний штаб.

Два ключові напрямки нашої допомоги – воїнам і медикам. 

Перша закордонна допомога для медиків надійшла з Чехії. Лікарі, українська діаспора (особливо завзятий доктор Назар з міста Мост) зібрали медикаменти й озвучили конкретну мету: хочемо допомогти лікарям Харкова. І мої харківські приятелі познайомили мене з лікарем тамтешнього інституту невідкладної допомоги імені Зайцева. Ми дуже за цей час з цим лікарем здружилися. Особливо після його поранення від вибуху. З того часу передаємо медикаменти до Харкова звичайною автівкою, на якій приїжджає друг лікаря.  Світлана подарувала йому свої авторські пряники з дотепними малюнками. Вони викликали такий фурор у Харкові й на блокпостах,  що надихнули Світлану на затяте волонтерство. 

До речі, журналіст Жером, виявляється, перш ніж їхати до Харкова, написав «Лікарям світу». Ті дали відповідь, що «проси, що хочеш». Харківські медики аж розгубились. Вони й тонометрам чи кровоспинним засобам були би раді, а тут «що хочеш». Ну, нічого, швидко зметикували, вже й про «швидкі» до переліку «хочемо» заговорили. 

А польські друзі за день зібрали, а потім перерахували до нашого фонду майже 9 тисяч злотих (1 злотий – близько 8 гривень). Закупили на них «медицину». 

О другій ночі дзвонять з поїзда: «Ваш вантаж, який ми везли до Запоріжжя, буде доставлений не в Запоріжжя, а в Дніпро». 

Що робити?

Підняла на ноги двоюрідного брата (там і волонтери допомогли), ще дзвонили. Зрештою, знайшли варіант примостити вантаж у «Пузатій хаті». 

Поїхали зі Світланою до Дніпра. Кордони стоять, а ми ж тоді не знали, як їх проїжджати. 

– Як думаєш, - питаю Світлану, - можна їхати? 

– Та, наче, нічого не сказали, значить можна. 

Ми й поїхали. А вони як стрельнуть у повітря! 

Ми зразу ж: ось вам документи і все-все, тільки по «Тойоті» не стріляйте, а то чоловік більше не дасть її. 

У Козак-Палаці працює центр допомоги переселенцям. Там же евакуйованим допомагає благодійний фонд «Посмішка дитини». Я їх знаю, тому запропонувала: давайте співпрацювати. Діти ж нудяться в очікуванні, поки дорослі після приїзду вирішують питання з реєстрацією тощо. Одягнемо анімаційні костюми, потішимо дітвору.

- Ми не хочемо цирку, - почули у відповідь.

- Дитину треба витягнути з тієї ракушки, у якій вона опинилася, - наполягала я. – Мама не може це зробити, займаючись купою дорослих евакуаційних справ. 

І все вийшло, фонду допомогли.

Організували студентів, я створила костюми пряничних чоловічків, пошили. Привозили дітям пряники, всякі поробки. Тепер у центрі допомоги переселенцям є окреме приміщення для ігор з дітьми, там працюють аніматори. 

У мене в сім’ї солдат є, родич. 

Ще на початках ми зібрали допомогу. Я відвезти не могла, бо мала умову від домашніх: будеш їздити в бік фронту – твоє волонтерство закінчиться.

Серед моїх клієнтів був Сергій. Я його знала побіжно, просто як гарну людину. А мені потім кажуть: та ти що, у нього крута база на Азовському морі. І от Сергій зголосився відвезти речі для воїнів у бік Василівки на блокбости. Допомогає досі.

Дзвонять друзі зі Львова: приїжджай, треба перегнати джип для військових. 

Дівчата (одна з них стоматологиня відома) пригнали джип з Польщі до Львова. А я вже зі Львова до Запоріжжя.

40 машин, які з Польщі пригнали, у Львові належало на СТО перевірити. У мене запис був на 12-ту годину. А о 10-й цю СТО рознесла російська ракета. Ось так з ракетою я розминулась. 

А ще, коли їхали зі Світланою до Дніпра, зупинились і вийшли до вітру. 

– Ну що, все нормально? – запитую потім. 

– Ага. 

– А ти напис бачила? 

Дивимось, а там: «Міни». 

Аби в нас у штабі не було натовпу, відправляємо евакуйованих до Козак-Палацу.

Пояснюємо: там вас зустрінуть і нададуть не просто допомогу, а допомогу комплексну – медичну, психологічну, гуманітарну. 

А в нашому штабі так: фуру привезли, розвантажили, розсортували – і в Козак-Палац. 

Пост Ксенії Горбачової у Фейсбуку: «Коли ми переможемо… я поїду до Львова, Вроцлава, Праги, Лондона до друзів, які допомогли».