До роботи фонду «Підтримка Мелітополя» долучились місцеві мешканці і громадяни інших країн
Понад два місяці щодня до спорткомплекса Таврійського агротехнологічного університету імені Дмитра Моторного в Мелітополі приходять три десятки людей – різних за віком та родом занять. Хтось підключається до вивантаження чергової машини з продуктами, хтось фасує овочі, хтось сортує заявки на рідкісний препарат, хтось розбирається, чим відрізняється дитяча суміш «двійка» від «одинички», хтось з’ясовує проблеми чергового відвідувача. А все разом це колектив гуманітарного фонду «Підтримка Мелітополя» – дітище відомого стронгмена, завкафедрою фізичного виховання та спорту ТДАТУ Валерія Газаєва.
Продукти – наші, фінанси переважно з-за кордону
До початку повномасштабної війни все життя Валерія Газаєва крутилося навколо спорту – спочатку він займався пауерліфтингом, а потім переключився на богатирське багатоборство та мас-рестлінг. Щоденні особисті тренування, поїздки на змагання, у тому числі у якості тренері і судді, а також безліч турнірів, організованих власними силами в Мелітополі та інших містах країни. Але все це відійшло на другий план 24 лютого – у день, коли росія розпочала масштабний наступ на Україну. Тоді серед інших об’єктів ворог рано-вранці обстріляв мелітопольський військовий аеродром, а вже ввечері російська техніка стояла на південному кордоні міста.
— Наступні два дні я зі своєю родиною, як і інші мешканці Мелітополя, провів у підвалі, – згадує Валерій Газаєв. – І вже 27 лютого, коли бої затихли, пішов на роботу. Дорогою я побачив на власні очі масове мародерство: реально десятки людей тягли техніку з «Фокстроту», повні візки продуктів із магазинів, спустошували аптеки! Це була страшна картина, вона мене, м’яко кажучи, засмутила. Я зрозумів, що події у місті розвиватимуться непросто. І тоді виникла ідея спробувати організувати допомогу землякам.
Я написав пост у соцмережах з номером картки для збору грошей та пропозицією приєднатися до хорошої справи фізично, прийшовши на кафедру. На мій подив, відгукнулися не тільки люди, яких я особисто знав, але й ті, з ким знайомий не був, але хто, наприклад, були моїми вболівальниками на змаганнях. Зібралися дуже різні містяни – і вчителі, і пенсіонери, і підприємці, почали надходити перші переклади, хтось приніс якісь продукти, якщо не помиляюся, то були макаронні вироби і, здається, картопля.
— Ти мав розуміння, що і як робити?
— Скажу так, що на формування команди, яка отримала назву фонд «Підтримка Мелітополя», знадобилась пара днів. Так, ніхто з нас до цього не був волонтером, гадки не мав, як усе організувати, але ми вчилися, як то кажуть, на своїх помилках. З 2-го березня фактично розпочалася серйозна робота, до нас почали приходити городяни, і ми вже видавали їм сформовані продуктові набори. Поступово ми вийшли на 450 штук на день плюс 50-70 доставок. Додому ми привозимо допомогу інвалідам, лежачим хворим, городянам похилого віку, яким важко пересуватися містом. У цьому нам допомагають, зокрема, представники місцевого велоруху. Це тому, що періодично в місті були проблеми з паливом, або воно продавалося за неймовірною ціною.
— Чи були ситуації, коли склад був порожнім і ви не знали, що роздаватимете?
— Ні, таких днів не було, але склад продуктового набору так чи інакше змінюється. Хоча є певний стандарт. Картопля, буряк, морква, крупа, борошно, печиво/бубліки практично завжди в наявності. Намагаємося, щоб була ще соняшникова олія та молоко. Іноді щось із цього випадає, бо постачальники обіцяли завтра, але не привезли. Або щось із переліку на базі, де ми затарювалися, закінчується, шукаємо нові канали, або іншу точку. Якось нам принесли рибу, але на всю партію наборів її не вистачило б, тому віддали до гуртожитків Мелітопольського будівельного центру професійно-технічної освіти, де жили люди, що тікали з Маріуполя.
— Більше продуктів вам таки жертвують чи ви купуєте, і яка сума витрачається на день?
— Спочатку нас підтримували місцеві підприємці та звичайні городяни. Щоправда, це тривало буквально перші три тижні, тому що в окупації у всіх поступово закінчилися запаси, виникли проблеми з бізнесом, роботою. Тож зараз ми розраховуємо на свої сили та 95% того, що роздаємо людям, купуємо за рахунок пожертвувань. І якщо одразу це були зокрема українці, то зараз – мешканці Ізраїлю, США, Південної Кореї – представники церков чи наша мелітопольська діаспора, ті земляки, які туди переїхали, чи корінні жителі. Плюс отримуємо гуманітарку – здебільшого медикаменти, засоби гігієни, підгузки та дитяче харчування – з Литви та Польщі. На сьогодні завдяки цим країнам фонд тримається та працює.
— Чи твої колеги допомагали по стронгмену?
— Через те, що у перші два-три тижні війни у Мелітополі були проблеми зі зв’язком, ми не отримали підтримки від моїх знайомих спортсменів. Гуманітарні вантажі були зібрані практично у всіх країнах Європи, але мені не було можливості додзвонитися, і їх направили в інші регіони. Зараз ми відкрили свій склад у Запоріжжі, намагаємось у нього завести допомогу з Європи, всього світу, у тому числі й від колег зі спорту, та доставити її до Мелітополя.
А спорт поки що поставлений на паузу
Серед проблем, які допомагав вирішувати фонд «Підтримка Мелітополя», була участь у прийомі в місті біженців з Маріуполя. Людей, що втекли від війни, селили навіть одному з гуртожитків ТДАТУ.
– Наприкінці березня передали туди у тимчасове користування пральну машину, повернення якої домоглися від мародерів, – уточнює Валерій. – Загалом же ми завдяки бесідам з учасниками заворушень повернули кілька десятків одиниць вкраденої техніки. І за рахунок цього допомогли закрити потребу нашої місцевої лікарні у морозильних камерах. Ми вже двічі доставляли продукти до мелітопольського тубдиспансеру, де зараз у стаціонарі лікуються 11 жителів міста та району. Розподілили три партії швейцарських глюкометрів із тест-смужками між Мелітопольською, Веселівською лікарнями та городянами. На черзі мешканці мого рідного Нижньосірогозького району Херсонської області. Туди ми, до речі, регулярно доставляємо і продукти. З доставкою допомагає староста села Нижні Торгаї Володимир Харченко, активно волонтерить моя мама.
— Ви забезпечуєте і доставку медикаментів до Мелітополя, незважаючи на його фактичну блокаду. Як це вдається?
— Все самотужки, тихо, невеликими партіями. Наприклад, змогли завезти до Мелітополя L-тироксин – препарат для людей із захворюваннями щитовидної залози – завдяки зусиллям волонтерів зі США, Литви та України. Цими вихідними ми видали його вже вп’яте. Ліки люди отримують раз на 20 днів за індивідуальним дозуванням, цей момент контролює медик. Хто один раз отримав, його ім’я залишається у списку, і коли препарат закінчується, у тій же черговості отримує його знову. Загалом це 745 осіб. Можемо констатувати, що це питання у місті ми так чи інакше закрили. І ще один напрямок, на якому ми зосередили наші зусилля, це доставка підгузків та харчування для найменших городян, і як бонус для мам – засобів особистої гігієни.
— Ви ведете статистику, скільки всього людей пройшло через вас? І за яких умов ви можете відмовити у допомозі?
— Дуже багато ходить чуток із цього приводу, нас плутали одразу з міським штабом, який працював на базі ДК ім. Т.Г. Шевченка, потім – із центром допомоги на базі колишнього 24-го училища. Ми з першого дня допомагали та допомагаємо абсолютно всім, хто до нас звертається. Незалежно від статусу, віку, статі. Але буває, що зайде хтось нетверезий, або з неадекватними вимогами, з такими в діалог не вступаємо. Продуктові набори видаємо раз на шість днів, і на сьогодні їх кількість перевищила 30 тисяч!
Ми, в тому числі допомагаємо і селам Мелітопольського району, різним організаціям, зокрема, мелітопольським міським та районним товариствам людей з інвалідністю, товариству інвалідів «Берегиня» з смт Нижні Сірогози, мешканцям села Нижні Торгаї з обмеженими фізичними можливостями, обидва населені пункти область. У неділю до нас приходять мами за підгузками, дитячим харчуванням, та городяни, які потребують L-тироксину.
— Скільки людей працює у фонді?
— На постійній основі у Мелітополі у нас працює 35 осіб, а по всій Україні «в штаті» – 60 осіб. Безкоштовно! Заради наших людей, улюбленого міста та країни!
— З урахуванням того, що Мелітополь в окупації, і невідомо, коли буде вирішено і гуманітарні питання, що для тебе особисто найскладніше зараз?
— Нерозуміння з боку людей, як усе влаштовано. Ми – не влада, ми не маємо великого спонсора, ми самоорганізувалися і працюємо абсолютно автономно на пожертвування людей з усього світу. Ми покриваємо такий великий обсяг і допомагаємо настільки великій кількості людей, наскільки можемо. Робимо те, що можемо. Ми б із задоволенням видавали людям м’ясо, рибу, все, що завгодно, якби була така можливість. Але її ми не маємо. А необґрунтована критика, претензії є. І це псує настрій працівникам фонду, буває, що люди сидять і плачуть, а ми заспокоюємо та продовжуємо робити спільну справу.
— Спортом встигаєш займатися?
— Жодного разу за ці два місяці не тренувався. У мене це відрізало. Я 17 років жив тільки спортом, абсолютно, але з 24 лютого я взагалі забув, чим займався, ким я був. У мене спорт навіть не приходить до голови. Я ні за чим не сумую, не жалкую, я лише хочу робити те, що в мене виходить – допомагати людям. І все.
