Запорізька художниця створює авторський посуд для наймодніших закладів міста та України

Художник-кераміст Анастасія Солоха створює унікальний авторський посуд. Її тарілки чи чашки можна побачити у наймодніших закладах Запоріжжя та України.

Свою майстерню у Запоріжжі Анастасія відкрила близько двох років тому. До цього дівчина працювала у рідному місті Пологи.

З початком повномасштабної війни Анастасія не тільки продовжила працювати, а й почала допомагати нашим захисникам: велику частину прибутку дівчина перераховує на ЗСУ.

Допомагає Анастасія й землякам, яким вдалося вирватися з окупації. Вона залучає їх до роботи у своїй майстерні.

- Працювати в кераміці я починала в Пологах, звідки сама родом. В нас була майстерня “Добра глина”, дуже відома. Я проходила там практику, закохалася в глину й пропрацювала там 10 років.

А потім вирішила, що треба відкривати свою майстерню і займатися трішки іншим видом продукції, іншим направленням. Тому переїхала до Запоріжжя і заснувала свою майстерню, - розповіла Анастасія. - Роблю посуд на замовлення в різні заклади, роблю індивідуальні замовлення.

Це можуть бути різні вироби - від посуду до якихось предметів інтер’єра, ваз. Все робиться вручну. У нас тут таке міні-підприємство. Весь цикл продукції проходить через мої руки.

- Чи є у вас помічники?

- У мене є бізнес-партнер Іван. Він виконує важку роботу. А вся творча частина — на мені.

Спочатку я все робила одна від початку до кінця — від заливки до розпису.

Зараз ще допомагають люди з Поліг, які переїхали до Запоріжжя. Це працівники заводу, де я колись починала свій шлях у кераміці. Вони працюють в мене раз на тиждень: допомагають мені, а я їм. Звісно, в мене тут не такі великі об’єми виробництва, але ми спілкуємося і підтримуємо одне одного.

- Яким було ваше перше замовлення, чи все вдалося одразу?

- Це було жахливо (сміється). В нас тоді не було ще печі, і мені прилетіло замовлення велике, на понад 300 одиниць. А в мене тільки маленька піч, куди влазить 10 чашок чи 3 тарілки.

Випал проходить добу, і велике замовлення взагалі нереально було зробити. Тому я робила посуд у себе в майстерні, а потім ми його везли аж у село Бабурка до знайомого, в якого була піч.

Це був справжній квест. Посуд був ще сирий, його не можна було транспортувати, бо він міг побитися. Також на ньому були декоративні елементи, яких не можна було торкатися руками.

Ми замотали все в плівку, завантажили у коробки і дуже-дуже повільно їхали до Бабурки. І буквально 2-3 тарілки розбилися, а інше все довезли.

- Що найскладніше у вашій роботі?

- Це фізично важка праця — від початку до кінця. Від початку роботи до моменту, коли отримуєш готовий виріб, проходить 7 — 10 днів. Спочатку заливаєш глину у форми, потім виріб сохне 3-4 доби, потім відправляєш його на випал, глазуруєш, розмальовуєш, знову випал. А якщо золото додаєш, то ще й 3 випал відбувається. Навіть 14 днів може пройти.

Розписую посуд спеціальними фарбами на основі скла. Вони називаються поливи, є різних кольорів та відтінків. Я сама їх замішую: є основа, до неї додаються пігменти. І ці поливи не вигорають як друк, який, наприклад можна побачити на чашках, які продаються у магазинах. Це на віки. Можна такий посуд ставити й в мікрохвильовку, і в посудомийку, і нічого з ним не станеться.

- А що найбільше подобається у роботі?

- Мені подобається сам процес малювання, а також той момент, коли я ось-ось відчиню піч і побачу кінцевий результат.

А в процесі, коли малюю, я просто кайфую. Подобається малювати, про щось мріяти, слухати музику, думати. Потім ставлю вироби в піч і добу чекаю, що ж там вийде, бо це не можна передбачити. Навіть коли ти робив одне й те саме 100 разів, то на 101 може щось все одно піти не так. Тому це завжди дуже хвилююче.

- Чи є у вас улюблені вироби?

- Мій улюблений чорний посуд розе. Він дуже довго робиться, і дуже важко, тому в мене його мало.

У мене декілька лінійок посуду — це піони, скоро буде актуальним новий рік, з початку війни з’явилася патріотична лінійка посуду с очевидними написами, а також посуд у тонах українського прапора.

- Чи були якісь цікаві історії, пов’язані з посудом?

- Була смішна історія з рестораном у Підгірцях. У них кінно-спортивний клуб, і вони попросили зробити посуд, розмальований, наче коні у яблуках. Ми зробили такий посуд, всі залишилися задоволеними. А потім в них на сайті прочитали опис, що це не “конячий” принт, а “коров’ячий”. Але потім, коли ми приїхали у цей заклад, побачили що там дійсно є такі гарні корови. Ось така кумедна історія.

- Як змінилася робота з початку повномасштабної війни?

- Коли почалася війна, ми поїхали із Запоріжжя до Вінниці. Мене там прихистила дівчина Вікторія, вона теж кераміст. Там я ходила до майстерні, щось робила, але відчувала, що це не те. У Вінниці ми пробули два місяці. Я перебувала у якомусь трансі, не могла вирішити, що робити далі.

І тут нам прийшло замовлення від запорізького кафе. Я вирішила ненадовго приїхати до Запоріжжя, зробити це замовлення, а потім вже думати, що робити далі.

На початку війни був “прильот” поруч із майстернею, і ми боялися заходити всередину, бо знали, що у сусідньому будинку навіть штукатурка зі стін посипалася. Я уявляла, що мій посуд весь побився. Але коли зайшла до майстерні, все було ціле.

Коли робила у Запоріжжі замовлення, згадала, що до війни в мене замовляв посуд заклад, який знаходиться у Підгірцях Львівської області. Але виготовити його я не встигла. Вирішила їм подзвонити, думаю, може їм ще актуально. І виявилося, що дійсно актуально. Так я затрималася у Запоріжжі на місяць і зрозуміла, що треба залишатися і працювати.

Потім пішли якісь індивідуальні замовлення, я почала розробляти патріотичну лінійку. Так і працюю. Перераховую частину прибутку на ЗСУ. З патріотичних чашок 50%, з іншого посуду — по можливості.

З матеріалами зараз, правда, дуже складно — у Слов'янську зачинився завод, де всі керамісти брали глину. Там великий вибір, хороша якість і ціна. Підприємство зачинилися, але там є люди сміливі, які працюють. Я з однією людиною зв’язалася і вона сказала, що якщо не будуть обстрілювати, вона мені відправить поливи. Два тижні ми чекали, і ось на днях їх нарешті відправили.

- Ви казали, що коли малюєте, це для вас релакс. Чи допомагає робота впоратися з якимись переживаннями?

- Тільки робота, напевно, і відволікає мене від страшних новин. Коли ми були у Вінниці, я тільки з ранку до вечора й дивилася ці новини й дуже переживала. А коли приїхала сюди, почала працювати, то іноді навіть забуваю, що десь поряд війна.

- Чи є якісь плани на майбутнє?

- Хочеться працювати, розширюватися, щоб люди, яких я запрошую, в мене працювали частіше ніж один день на тиждень. Також хочеться, щоб більше було клієнтів.

До речі, з початку війни дуже багато створюється платформ для продажу українського хендмейду за кордоном. І нас запропонували співпрацювати з такою платформою. Це дуже круто.

Зараз мої вироби не продаються у магазинах у Запоріжжі, тільки у Києві. Але можна приїхати до мене чи замовити щось особисто. Та ми й не встигаємо робити великі партії. Мені подобається створювати щось для закладів, потім приходити, друзів приводити, і їсти зі свого посуду. 

Читайте також: У Запоріжжі квітує полум'яне серце - фото