Біженців чекає незвичайний психолог
До Запоріжжя прибувають евакуйовані з Енергодара, Токмака, Поліг, Гуляйполя, Михайлівки. Спочатку їх привозять до приміщення цирку, де розгорнув роботу логістичний хаб. Тут прибулих підгодовують, приводять до тями, а потім розподіляють по інтернатах, дитячих садочках тощо.
Серед тих, хто зустрічає евакуйованих, психологиня Альона Сердюк. Вона каністерапевт (каніс — собака (лат.), терапія — лікування (грецьк.), тож працює разом зі своїм вихованцем — російським мисливським спаніелем на ім’я Євсей.
Поки очікується приїзд автобусів з черговими евакуйованими, Євсей дрімає у своїй хатці, а Олена готується до зустрічі і розказує про роботу у воєнних умовах.
— Наше завдання — нормалізація емоційного фону людей. Вони приїжджають у стресі, істериці, паніці, страху. Біженці втратили житло, бачили вибухи. Ми багато працюємо з людьми у такому стані, але особлива увага — дітям. Поки дорослі вирішують свої питання, граємо з дітьми разом з собакою Євсеєм. І доводимо малечу до посмішок і сміху.
Історії евакуйованих — це і моя особиста історія. З Гуляйполя виїхали мої родичі, живуть зараз у мене. Серед них 83-річна тітка Шура. Ракета вибухнула біля їхньої 5-поверхівки. Навіть церква зруйнована.
6 днів сиділи в підвалі, ночували там.
Ці люди бачили бомби, вони страшенно налякані. І в них зникло відчуття безпеки. «Треба бігти, треба їхати далі», — ця думка домінує в їхній свідомості. Навіть опинившись тут, у Запоріжжі, де, здавалося б, уже спокійно в порівнянні з ракетно-бомбовим пеклом, евакуйовані прагнуть їхати ще і ще кудись. Особливо ті, хто з дітьми. Така поведінка природна — живе створіння, опинившись у безвиході, змушене або втікати, або нападати.
А я — зроду не побіжу. У мене багато рідних боронять нашу землю. Нікуди бігти, мій пост — тут.
