Валентина Хелемендик допомагає оріхівцям виживати в очікуванні перемоги
У кінці березня 2022 мешканка Оріхова Валентина Хелемендик разом з сім’єю — чоловіком, двома синами, невістками та двома внуками - евакуювалася до Запоріжжя. І з того часу допомагає оріхівцям, які з різних причин залишилися в місті під постійними ворожими обстрілами.
Про це Валентина Хелемендик розповіла в ексклюзивному інтерв'ю zprz.city.
До початку широкомасштабного вторгнення рф Валентина Хелемендик працювала в оріхівському магазині «Мираж», який був їх сімейним бізнесом. У сферу торгівлі прийшла в 1985 році, а у 2000 стала приватним підприємцем.
Читайте також: Бої на Запорізькому напрямку тривають: зведення з фронту
У магазині був широкий вибір товарів: від продуктів харчування до товарів для дому та господарства — посуду, садового інвентаря, плівки, миючих засобів тощо.
Коли у Оріхів прийшла війна, велику частину свого товару Валентина Хелемендик віддала військовим ЗСУ, які стояли на блокпосту та прибували на передову.
- Валентино Михайлівно, яким для вас був перший день війни?
- У лютому ми вже років 5-6 з чоловіком їздимо в Трускавець. Після свят у магазині настає деяке затишшя, тож відправляємось на відпочинок. Так було і в минулому році.
Квитки люблю купувати зразу у обидві сторони — щоб можна було планувати свої витрати та час до від’їзду. Квитки додому у нас були на 27 лютого.
Поїхали. Але відпочинок, на відміну від попередніх років, щось не пішов — те було не миле, це. І так щодня. 23 лютого прокинулися вранці я й кажу чоловікові: “Валєра, ти мене любиш?” “Ну да”. “Давай поїдемо додому”. “У нас же залишилося ще 4 дня”. “Давай поїдемо, додому хочу страшенно!”.
Пішли на вокзал міняти квитки. У касі сказали, що можна поміняти хоч і на сьогодні. “Давайте на сьогодні!” Чоловік казав, що не встигнемо, до відправлення залишалося 2 години. А я йому - встигнемо!
Відправила Валєру збирати речі, а сама пішла купити гостинці дітям. До хазяйки не дозвонилася, написала їй на вайбер, що терміново треба виїхати, ключ покладемо під килимок. Дітям подзвонили, що виїхали додому.
Читайте також: У Запорізькій області українські оборонці взяли під контроль село - подробиці
24 лютого подружжя вранці доїхало до Дніпра і тут поїзд “застряв”. Валентина захвилювалася — ну не може поїзд стояти понад годину без причини, просто так. Коли над ними пролетіли літаки, зрозуміли, що почалася широкомасштабна війна.
Добралися до Оріхова, а тут вже блокпост біля магазину стоїть.
- Почали прибігати хлопці. А воно ж кінець лютого — сніг, дощ. Вони в кросівках, мокрі, - продовжує Валентина. - Віддавала військовим з свого магазину взуття, дощовики, рибальські плащі, чорну плівку, електроди, посуд, шкарпетки — махрові і звичайні, контейнери для їжі, у яких кругла кришка слугувала за мисочку. Хлопці знали, де я живу, приїздили додому і забирали. Віддавала усе! А в підвали — дуйчики і теплі ковдри.
Але вже 2 березня магазин майже не працював, бо було страшно. А 14 березня стався перший приліт у двір до сина. До цього дня було гучно, але по місту ще не гатили.
- Було дуже страшно?
- На той час до нас приїхали переселенці — у невістки рідня в Розівці, там почалося раніше. Приїхали 6 чоловік. Сказали, що “перебудуть і поїдуть”. Вони усі жили у сина, наші будинки знаходяться по обидва боки траси. До нього йти менше кілометра.
У сина підвал більш пристосований, він у цоколі, у великій кімнаті є санвузол і ванна. Коли починали стріляти, туди було зручно спускатися, не треба було з дому виходити, як у мене.
Всі туди сходилися ночувати. Зразу спали наверху, але як вночі починали стріляти, то хапали дітей — і в підвал.
Коли 14 березня прилетіло прямо у двір, на відмостку гаража, всі дуже злякалися.
Ми в цей час збиралися з чоловіком до дітей. Але мене затримав Сергій, який привіз гуманітарку. Спішу, бо вже почалися прильоти по окраїнам, а Сергій каже, щоб я приймала гуманітарку. Ще й треба було сфотографуватися з нею. Виходить, він мене придержав.
А тут як бабахне! Прильот. Ми давай бігти до сина. З провулка виходимо, бачимо - ворота відкриті, людей повно. Я спочатку не зрозуміла, що це у двір до сина прилетіло. Добігаю, а люди кричать: “Валю, ми їх дістаємо з підвалу, вони живі!”.
Слава Богу! Там 12 чоловік у цей час було. Потім вже мені розказали, що дівчата зварили їсти і на пристроєному балконі, де є кухонний куточок, телевізор, збиралися годувати дітей. Діти прийшли, але страви ще були гарячі і вони пішли в дім. І тут прилетіло!
Де кілька хвилин тому сидів син (він пересів на табурет), вирвало величезну дірку, на кухонному куточку — стінку, пробило камін. Осколком поранило родича, який сидів на дивані. Після цього 2 дні у людей ночували.
Потім повернулися. Після першого прильоту ми ще й посміялися, що в одну воронку снаряд двічі не падає. Та де там! 26 березня прилетів ще один. Тому що там така точка — поруч перехрестя.
Читайте також: Мешканці окупованих міст Запорізької області скаржаться на якість продуктів
Ми вже всі ночували у підвалі. Воно рвало так, що одривало котли. Діти падали на підлогу, закривали голови. На це вже страшно було дивитися і ми вирішили виїжджати. Це було 27 березня 2022.
Речі зібрали і думаємо — їхати чи не їхати. Син каже: може вже не буде бахкати? А тут як бахнуло! За 5 секунд усі зібралися і в машину.
Виїхати допомогли волонтери. Одну нашу машину розбило, друга була у гаражі, цеглою привалило.
А чоловік залишився. Я не хотіла його залишати, а він сказав: “Їдь, не переживай, я залишуся, хазяйство ж треба доглядати”.
- А що ж у вас там за хазяйство?
- Ми заклали курчат в інкубатор, вони повинні були вилупитися 28 лютого. А 24-го почалася війна. У цей день пропало світло. Підключили акумулятор і вони вилупилися. Хотіли жити!
Коли хату пошкодило, зібрали курчат та поїхали з ними до людей. Потім повернулися. Я на підлозі сплю і коробка біля мене.
Усі вижили! Цілий рік привожу яйця, кури вже й дітей привели. Сміюся: треба буде їм статус дітей війни оформлювати. Ще качки були, перед Новим роком порізали. 56 качок обпатрали та посмалили. Забила холодильники дівчатам.
- Як вас зустріло Запоріжжя?
- Нас тут вже чекали. Ми піднялися в квартиру (дім знаходиться на проспекті Соборному, недалеко від вулиці Сталеварів). Домовилися за плату, заплатили. Дивлюся, син якийсь стривожений.
Виявляється, знову прильот, горить сусідська хата. А наш батько в підвалі. Ми йому телефонуємо: “Не виходь!”. Диму у дворі було повно, пожежна машина не відразу приїхала, куди хлопцям під обстрілом їхати? Але потім приїхали, загасили вогонь.
Після цього забрали чоловіка, вирішили, що досить випробовувати долю. Сюди ж приїхала і сестра Ліда, якій вдалося вирватися з Маріуполя. У неї страшний стрес — боїться кожної сирени. До того ж, під час війни втратила чоловіка.
Ми з Лідою вийшли заміж за рідних братів. На початку війни просили, щоб вони з Сергієм виїхали з Маріуполя. А вони не спішили - думали, що буде як в 2014-му: постріляють і на цьому все закінчиться. Потім зв’язок з ними пропав.
Ми з племінницею місяць обривали телефони волонтерів, шукали інформацію в інтернеті, не могли знайти Ліду з Сергієм. Потім вони таки вийшли з Маріуполя. Пішки йшли у бік Бердянська, пройшли 21 км, підвіз якийсь дідусь.
Ми зраділи, сказала сестрі про евакуаційні рейси з Бердянська, вони записалися. У день відправки дійшли до автовокзалу, вирішили перепочити. Тоді ще евакуація йшла через Оріхів. Ми домовилися, що розпалимо котел — щоб вони мали змогу помитися. Сергій купив каву, раптом серце стало, він впав і вмер. У нього був цукровий діабет, напевне, стрес зробив свою чорну справу. Там і поховали, дякуючи волонтерам.
Читайте також: У Запоріжжі відбувся автопробіг на підтримку полонених героїв "Азовсталі"
У Запоріжжя сестра приїхала за мною на другий день, її також забрали волонтери. Спочатку пожила у знайомих, потім я знайшла Ліді квартиру. З нею живе також двоюрідна сестра, дім недалеко від нас, біля ТЦ “Україна”.
Нас у 3-кімнатній квартирі спочатку було восьмеро — ми з чоловіком, сини, невістки та онуки. Потім молодший син знайшов квартиру, бо важко, коли так багато людей.
- В Оріхів їздите часто?
- Щотижня. Там же люди залишилися. Я розумію, чого вони не виїжджають. У багатьох просто немає коштів, у когось стан здоров’я не дозволяє. Громада допомагає, волонтери піклуються, зробили пункт незламності. Але є така категорія, як, наприклад, моя сусідка, яка ходить з палочкою. До неї раз у місяць привезуть гуманітарку, але ж щодня коло неї сидіти ніхто не буде.
А у таких людей як буває? Сьогодні віник зламався, завтра тонометр вийшов з ладу. Не будуть же до них кожного разу бігати! А мені їх шкода. Одній моїй сусідці 82, другій — 82, третій за 70, ходить з колясочкою. Як вони без мене?!
Буває, кажу собі: все, не поїду — небезпечно. А вранці ти встаєш і міняєш думку. Думаєш: ну, минулого разу їздила, все ж пройшло нормально. Це ж не зі мною трапиться!
Є ще таке — я повинна це робити. На мене ж вони дивляться, я не маю права впасти духом. Кажу сусідці: “Баба Галя, все буде добре!. Пийте таблетки, міряйте тиск, я приїду”.
Я й ночувати до неї йду. Чоловік йде до кума у підвал ночувати, а я до сусідки. Кажу їй, що не боюся, коли стріляє. Воно ж наші стріляють. В диван носом уткнуся і сплю. Я ж не можу показати, що слабша. Вона там з початку війни прожила і я не можу її кинути.
- Ви тільки своїми сусідками опікуєтесь?
- Ні, з однокласником мого чоловіка і нашим кумом Сергієм Прокопенком ми возили і возимо допомогу не тільки для сусідів. Спочатку ходили по церквам і гуманітарним штабам і просили продукти харчування і гігієну. Казали, що з Оріхова, возимо людям. У нас просили список необхідного і давали, натомість ми надсилали фотозвіт про передачу гуманітарної допомоги.
Я брала свій куток, у мене 25 сімей було, а він — свій, це також понад 20 сімей, які потребували допомоги. Це переважно малоімущі оріхівці.
У перші місяці, коли були проблеми з водою, не вистачало фільтрів. Шукали ці фільтри — щоб люди могли пити воду з колодязів.
Також возили ліки. Знайшли дівчину, Катю, яка попросила написати список і вказати дозування. Я продавець, дозіровки не знаю, два дні їх вивчала. Добре, внук, студент ХПІ, який знаходиться з нами, не поїхав у Харків на навчання, дуже допоміг.
А ще привозила хліб, якого попервах там не було. Привезу сумку, рознесу хліб усім по хатах.
Отак ми почали допомагати людям. Допомагали і речами, особливо теплими. Бо там не було взимку ні світла, ні води, ні газу. Прийшла сюди, у гуманітарний штаб ”Маріуполь” і попросила светри, жилетки, бо люди в основному спали у підвалах, де сиро і холодно.
Передавали корм для котів і для собак, в місті є жінки, які годують домашніх тварин, чиї господарі виїхали.
Сергій живе в Оріхові, у Запоріжжі він буває щотижня. І ми продовжуємо надавати допомогу оріхівцям. А ще йому привозять додому гуманітарку і коли не стріляють, Сергій грузить пакети в тачку, розвозить по вулиці і роздає.
Буває, що все необхідне передаю машинами, які йдуть на Оріхів. До речі, якось подзвонили з КП “Благоустрій”. Ми ж незламні, тому у місті повинно все бути жовто-блакитне. Словом, комунальники вирішили пофарбувати стовпи та квітники в кольори національного прапора. Передала їм фарбу.
- Наскільки я знаю, ви з Сергієм допомогли вашим підопічним оформити допомогу від ООН.
- Так. Привезли людей, деякі з них останні роки і з двору не виходять, у Запоріжжя. Організували мікроавтобус, домовилися з водієм. Посадили наших бабусь — з палочками, колясками. А у багатьох же й карток Приватбанку немає, вони пенсію отримують на пошті.
Знайшли відділення, де немає східців, бо ж вони на них не піднімуться. Поробили картки і що ви думаєте? Прийшли їм виплати. Усі такі раді! Вони так і кажуть: що б ми робили, якби не ти.
Я ж їх усіх знаю, як їх кину? Там кожен один одного знає. Ми ж так виховані — треба зробити, треба допомагати! Якщо ми покажемо слабкість, хто це буде робити?
Читайте також: Як виглядає звільнене село на Запоріжжі після року окупації - відео
У Запоріжжі Валентина Хелемендик, окрім того, що збирає та відправляє допомогу на Оріхів, працює в гуманітарному центрі “Маріуполь”, який розміщується в будинку, де вони мешкають з сім’єю. А ще як переїхала в наше місто, почала в’язати шкарпетки для військових.
За 3 місяці зв’язала 75 пар, майже кожного дня працювала спицями. Валентині Михайлівні потім хлопці присилали на телефон світлини з ногами у її шкарпетках.
- Валентино Михайлівно, ви весь час знаходитесь у Запоріжжі, як виїхали з Оріхова?
- Ні, восени минулого року виїздили під Дніпро. Коли на початку жовтня стався приліт недалеко від нас в будинок по проспекту Соборному, знову у всіх був стрес, діти майже не спали. Як тільки якийсь маленький шорох — біжать у ванну. Вирішили забрати дітей і кудись виїхати. Побули місяць і повернулися.
- Ви живете у приватному будинку і, напевне, у вас є город. Садили його після вторгнення рашистів чи ні?
- У минулому році у березні посадили город. Приїздили з чоловіком, обробляли. А 27 квітня він поїхав посадити огірки. Посадив, прополов і пішов щось подивитися до зеленої галявини. І в цей момент стався приліт до нас додому. Чоловік встиг впасти на землю, але осколком йому вирвало палець і долоню.
Постраждала від прильоту і хата — вилетіли вікна, пошкодило дах.
Я ж цього не знала. Невістка не казала, вона мене по місту водила — то туди йдемо, то сюди. Я вже додому хочу, заморилася ходить. А вона одно з кимось переписується.
Потім подзвонив син і сказав: “Мамо, все в порядку, батько живий, передай йому одяг”. Бо весь його одяг був у крові.
Син потім розповів, що пішов на рибалку, але йому чогось було дуже тривожно. Став телефонувати батькові, а той не відповідає. Почав дзвонити знайомим, які залишилися в Оріхові. А тоді дзвонить сусід і каже, що везе Валєру в лікарню.
Хлопці поїхали до батька, а його вже прооперували. І о 9 вечора привезли в обласну лікарню. Прийшла до нього в палату, плачу: “Тобі ті огірки треба були?”. А він сміється: “Я живий!”
Ми 2 місяці ходили по лікарням. Здавалося б, що там рука? Але вона не працює, сухожилля вирвано. Весь цей час в Оріхів не їздили.
Сусіди, яким допомагаю, приглядали за будинком. Потім вже почали їздити. А на городі амброзія отакенна виросла. Думаєте, кинули город? Ні, вирубали її.
Восени копали картоплю. Зійшлися сусіди, допомогли. Бо ж Валєра з однією рукою. Викопали, у підвал опустили. І далі живемо!
У цьому році дзвонять сусіди — ти будеш садити город? “Та там же один бур’ян!”. “Ми тобі мотоблоком передискуємо”. Чоловік каже: “Воно нам треба? Давай так — як не задискують, не будемо садити”. Що ви думаєте? О 8.30 дзвінок — ми вже все зробили!
Читайте також: Любов переможе: історія кохання захисника і волонтерки, яких поєднала металургія
Поїхали, покидали ту картоплю, посіяла помідори. Через тиждень прилітає туди снаряд — вирвало мої помідори, огірки. Кажу, не судьба — більше садити не будемо. Підходить понеділок, Валєра каже: “Піди купи помідорів, поїду, посажу”. “Ти нормальний?”
Поїхав, насадив кругом огірків. Зараз такі огірки ростуть! Природа бере своє!
Я вам скажу так. Багато людей вивезли свої речі, а я не вивожу. Взяла з собою тільки телевізор — я його дивлюся. Приїжджаю, кажу домашнім речам: “Здрастуйте!”. Їду на Запоріжжя - “До побачення”.
Перемога обов’язково буде! Важкою ціною, але ми її здобудемо! Це наша найбільша мрія! Ми усі повернемось в Оріхів. Я кажу дівчатам: будемо ліпити глину, солому, замазувати дірки. І будемо жити!
Головне — зберегтися усім, щоб живі залишилися. А усе гуртом відбудуємо. І мені вже кажуть: у тебе ж магазин господарчих товарів, готуйся. Не переживайте: машиною розвезу ранком по 5 мішків цементу, а ввечері - ще по 5. Щоб ніхто не простоював. Усі знають: я буду це робити!
Консультації - безкоштовно
12 червня 2023 року мобільна бригада Благодійного фонду «Восток SOS» завітала до центру для переселенців «Syndicate help of Ukraine» в місті Запоріжжя, для надання безоплатних консультацій з юридичних, соціальних та психологічних питань.
"Під час консультацій ми познайомились з Валентиною. Соціальна працівниця бригади Ольга надала жінці консультації та розповіла про виплати для внутрішньо переміщених осіб.
Зазначимо, що Благодійний фонд «Восток SOS» від 2014 року надає підтримку постраждалим від російської агресії.
Команда фонду евакуює людей зі прифронтових і деокупованих територій, документує воєнні злочини, займається адвокацію, підтримує ВПО та жертв ҐНЗ, реалізує освітні проєкти, а також надає гуманітарну, психосоціальну та правову допомогу.
Нагадаємо, що ви можете також записатися на приїзд мобільної бригади до вашого міста, територіального центру чи громади за номером гарячої лінії, що працює з понеділка по суботу (8:00-18:00): 0800 332 614", - розповіла комунікаційниця мобільної бригади Благодійного фонду «Восток SOS» Катерина Людвік.
Отримати консультацію можна й у месенджерах: +38 099 710 48 72 (Viber); +38 096 108 60 48 (Telegram).
Благодійний фонд «Восток SOS» реалізує проєкт мобільних бригад за підтримки International Rescue Cometee Deutchland.
