Боєць з Гуляйполя зустрічатиме власний день народження та чергову річницю країни у лікарні
Боєць Національної гвардії Віктор за посадою — радіотелеграфіст. Але останні місяці фактично був піхотинцем, захищав на передовій Запорізький край. Там, після чергового обстрілу путінців, Віктор отримав контузію і зараз знаходиться на реабілітації в одній із міських лікарень. Ми ж звернулися до нього з іншого приводу — цей воїн народився у вересні 1991 року, через місяць після проголошення Незалежності України. І перед Днем народження нашої держави ми задали кілька питань гвардійцю-однолітку.
— Ви пам’ятаєте ваші дитячі Дні Незалежності? Чи святкувала ваша сім’я цей день?
— У нас в місті День Незалежності святкувався завжди — як і День Махна. Наше місто вельми патріотичне. А у зв’язку з тим, що мої батьки були завжди на роботі, то ці дні давали можливість зібратися всім нам за одним столом, поспілкуватися, відпочити.
— Що для вас є Незалежність України?
— Свобода людини — свобода мислити, свобода говорити, свобода робити. Цієї свободи немає у росіян. Я знаю, про що кажу — сам після звільнення з «органів» пропрацював рік в росії, керував мережею салонів з продажу меблів, мав у підпорядкуванні 250 робітників. Я бачив, як вони живуть, порівнював із тим, як живемо ми. Коли той рік роботи у росії завершився, мені і зарплату вищу пропонували, і умови кращі — аби я залишився. Але мене для життя ця країна не влаштовує, я завжди хотів додому.
— В чому, на ваш погляд, основна різниця між жителями росії та України?
— У нас люди роботящі. Основна маса наших людей буде завжди працювати, прагнути досягнень. А руські — вони більш ліниві, їм «в падлу» зайвий раз п’яту точку підняти. Вони думають: «В мене є трохи — і мені цього вистачить». Росіяни вузько мислять, не хочуть розвиватися, живуть у минулому.
— Зараз би поїхали до росії?
— Ні, звичайно! До речі, в мене там багато родичів. Було. Після початку путінського вторгнення вони телефонували, запрошували: «Приїжджайте до нас. Тільки якщо серед вас немає фашистів-нацистів!». Чи то вони морально слабкі, що настільки вірять пропаганді, чи то в них з головою проблеми. Я з ними зараз не спілкуюся, не хочу знати цих людей. Мої батьки також не підтримують з ними якихось контактів.
— Чи вірили ви до 24 лютого у можливість великої війни з росією?
— Такого масштабу — мабуть, що ні. Навіть якщо у голові прокручувався варіант масованого наступу, то максимум — на луганському та донецькому напрямках. Але що воно може бути по всій Україні — я не думав.
— Чи змінилося, на ваш погляд, у наших громадян відчуття незалежності країни після 24 лютого?
— Люди в Україні завжди були впевнені, що живуть у незалежній державі. А зараз українці об’єдналися, стали морально сильнішими. Хоча це сталося іноді через втрати. У мене в Гуляйполі після російського обстрілу згоріли меблеві магазини, квартира, будинок. Фактично, в мене нічого не лишилося, крім ненависті до орків. Але треба жити далі — заради сім’ї, заради Батьківщини. Жити і боротися.
Автор: Богдан Василенко, 9 полк оперативного призначення НГУ
