Яких питань під час спілкування з військовими краще уникати, як допомогти людині розкритися і навіщо потрібен психолог здоровим людям
Після початку повномасштабної війни наше суспільство змінилося. Тепер майже у кожного є рідні або друзі військовослужбовці. Проте часто ми не знаємо, як спілкуватися з людиною, що пройшла війну, яких тем варто уникати та як ставити питання, щоб випадково не завдати болю.
Про це zprz.city розповіла інструкторка з програм з попередження та корекції ПТСР, тренерка навчального центру L&Dgroup Людмила Черненко.
Працювати з психологом та не залишатися наодинці зі своїми переживаннями вкрай необхідно як військовим, так і їхнім рідним. Проте досі багато людей не звертаються до психолога через стереотипи, каже Людмила Черненко.
- У нашому суспільстві досі поширена думка, що звертатися до психолога - це соромно. З вашого досвіду - чи охоче військові звертаються за консультаціями, проходять програми?
- Дуже сильно залежить від рівня обізнаності людини, її емоційного інтелекту, від того, який досвід вона мала попередньо. Так, ми почали вести програму по реабілітації військових, з 2015 року. І в хлопців АТОвці, які проходили в нас навчання, були різні реакції. Дехто спочатку йшов, казав "це не для мене", але потім повертався і приводив побратимів.
І зараз вже вони без вагань ідуть і рекомендують такі заняття іншим, бо в них є досвід. А людина, яка ніколи не працювала з психологом, в неї все ще можуть бути упередження, якісь стереотипи. Вони так і можуть казати: "я не псих, щоб іти до психолога".
І коли вони зустрічаючись з певними ситуаціями з несправедливості, то узагальнюють це і думають що вони нікому не потрібні. Часто доводиться мати справу з тим, щоб їх переконати, показати, що є люди, яким не байдуже.
Особисто все що я маю, я маю завдяки їм. Я з Ірпеня, вони вберегли мій будинок, і я відчуваю велику потребу їм віддячувати, плюс, це моя спеціалізація, я вмію це робити. Але вони ніби не завжди вірять. І велика частина робота - це донести що нормальні здорові люди звертаються до психолога, і це нормально.
- Чи звертаються до вас рідні військових?
- Так, це часто це відбувається через родичів, вони самі виходять на контакт, розповідають, що стало важко комунікувати з близькою людиною.
Серед поширених коментарів, кажуть що військовий прийшов додому, і нічого не говорить, неможливо з нього нічого витягти, або ніби посірів з лиця, а каже ніби все нормально.
І родичі, проходячи навчання, потім знають, як спілкуватися, розуміють, чому людина так себе веде.
- Щодо спілкування: яких питань військовим краще не задавати?
- Питання які не варто задавати, це, по-перше, питання на емоції: "Що ти відчував? Тобі було дуже страшно?". Звісно, що це страшно, але в більшості випадків на війні емоції взагалі закриваються у людини. Вони самі собі не можуть відповісти на питання, що вони відчувають, а тим більше комусь.
Друге, що треба мати на увазі - це профдеформація, яка включає в себе певну недовіру. Просто є військові, а є цивільні, і вони починають відчувати різницю. Коли до військового цивільний підходить з питанням "Що ти відчував?" - це як неповага, як якесь знущання для них. По-перше, їм складно відповісти на це питання, а по-друге, вони думають: чого я маю тобі відповідати, хто ти така?
Якщо це близькі люди, військові не відповідають з іншої причини - тому, що не хочуть засмучувати. В мене навіть була така ситуація: ми домовлялися з дружинами військових і військовими, що те, що вони не можуть розповісти дружині, вони розповідають мені.
Так, військові можуть не говорити навіть близькій людині про поранення, про зневіру, про загибель побратимів.
Не можна питати, чи вбивав він на війні. Це важлива тема, але військові не знають і не вміють, як говорити про неї. Якщо не зачіпати цю тему, але мати довірливі стосунки, він рано чи пізно сам про це заговорить, якщо захоче.
І коли він почне цю тему - важливо, з яким виразом обличчя ми її сприймемо. Якщо спокійно - то окей. Це очевидно, що військовий на війні нищить ворога. І коли людина бачить, що ти спокійно сприймаєш це, вона розкривається. Але якщо починаєш жахатися, або якось коментувати - такого робити не варто.
- Як допомогти близькій людині, яка повернулася з фронту, повернутися до цивільного життя?
- Взагалі моя рекомендація: перший рік після повернення ініціювати теми більше нейтральні, питати про побут, що готували, хто що їв, якісь історії про побратимів. А військовий вже сам обере рівень деталізації. Нехай це від військового йде, а не від цивільного.
Ще може допомогти, якщо ставити таке питання, і воно має прям так звучати: "Чи думав ти, з ким із твоїх друзів довоєнних ти хотів би відновити спілкування?"
Таким питанням ми, по-перше, даємо людині право не хотіти спілкуватися з усіма. Бо часто людина приїжджає додому, навіть у відпустку, і рідні починають влаштовувати йому зустрічі з кумами, сватами, родичами, друзями. Але всі по-різному сприймають війну, і для цього військового той брат чи сват може бути ухилянтом. І військовий має права не хотіти з ним спілкуватися.
Можна ще спитати: "Чи думав ти, яким чином ти будеш відновлювати зв'язок з рідними?". Можливо, він скаже "Ні, не думав". Але після цих слів він подумає про це. І такі теми допомагають людині, яка повертається з війни, адаптуватися.
- Буває, що хлопці, які повернулися з фронту, кажуть, що не знають, чим їм займатися в цивільному житті...
- Це дійсно так. Коли людина повертається з війни, в неї ніби немає майбутнього. Є війна, і вона ніби у вакуумі. Дуже поширена річ, коли людина не знає, що їй робити. І ми вчимо і психологів, і реабілітологів, і близьких, і волонтерів говорити з військовим на тему "подумай, які дари тобі дала війна". Це без іронії. Мається на увазі - "чому війна тебе навчила".
Військові часто можуть не розуміти, що мається на увазі. І ми прям самі починаємо казати: командна робота, орієнтування на місцевості, купа всяких супутніх навичок. А потім згодом можна спитати у військового, як би він міг ці навички реалізувати тут.
Велика кількість військових, які повернулися після АТО, пішли в інструктори зі зброї, стали спортивними тренерами, кінологами, працюють з дітьми.
Зараз стільки дітей втратили батьків, і будь-який військовий, який обере проводити навчання, ходити в школи, розказувати щось - ще буде дуже цінно для діток. Будь-які тренери, інструктори чоловіки-військові, які будуть спілкуватися з дітьми - це буде на вагу золота.
Але військові поки що це не бачать цю картинку, і основний посил, який ми транслюємо - що людина військова має своє унікальне місце після повернення додому.
Так, спочатку буде важко адаптуватися, але якщо дати людині свою підтримку, то за півроку-рік вона адаптується, і буде мати своє унікальне місце в суспільстві, яке ніхто з цивільних зайняти не може.
- Чи є у вас якийсь яскравий приклад, який показує, що робота військового з психологом дійсно дає гарний результат?
- Один з моїх підопічних, який проходив в мене навчання раніше, пішов добровольцем на фронт в перші дні повномасштабної війни. Він воював у складі ДШВ, був сержантом. Це був ресурсний супровід, не психотерапія: ми спілкувалися, він розказував про свій загін, і ми разом працювали, по-перше, з його станами. По-друге, ми продумували, як він може подбати про побратимів.
Ми придумували різні ігри, в тому числі й настільні. Це ніби як розвага, але водночас ці ігри розвивають роботу двох півкуль одночасно. Тобто, це як тренування.
І те, що цьому військовому було так небайдуже, це так поширилося, що його загін був фактично взірцевим. Він заряджав інших, не було п'янства, вони вранці виходили на окупованих територіях на пробіжки, на зарядки.
І в них був такий дух - якщо хтось починав давати слабину, казати: "Мене поранять чи вб'ють", то мій підопічний з ними проводив бесіду, казав: "Як ти себе налаштуєш, так і буде, ти маєш цінувати життя", і він так працював, що вони поки йшли штурмом, в них не було жодного "двохсотого". Був один тільки поранений.
Зараз цей підрозділ розформували, і ці військові стали командирами інших підрозділів, і це дійсно такі міцні хлопці. заряджені.
Звичайно, багато залежить від людей. Ці військові були готові заряджатися, грати в ігри, ще щось робити. На жаль, таке не всюди можливо. Але ця історія дає надію, що якщо тут спрацювало, то може вийти й в інших місцях.
- Що можете сказати військовим або їхнім рідним, які вагаються, чи звертатися їм до психолога?
- Час зрозуміти, що машини вони віддають на техогляд, зброю чистять, і найважливіше - наше сприйняття - не можна теж залишати без уваги.
Наша психіка настільки потужна, і водночас настільки тонка, що вдаватися до її "техогляду" дуже важливо.
Психолог - це така сама людина жива, в якої може воювати чоловік, брат чи син. І вона так само налаштована допомогти.
Це просто робота в команді. І треба переступити той стереотип, що психолог "не для них". Він якраз для нас, для всіх, для всієї країни, бо ми живемо у стані війни. Треба переступити через, це і спокійно звернутися.
Буде трошки тривожність, вона завжди є. Вона є і в мене завжди, коли я йду до психолога, але потім відпускає і стає легше.
Раніше ми розповідали, як правильно спілкуватися з людьми, які постраждали від війни.
