Гуляйполе безперервно обстрілюють майже місяць
— Війна з усіх зняла корону, — так почала розмову одна з наших співрозмовниць. Це значить, що в усіх гуляйпільців тепер одна історія: обстріли, підвали, руйнування.
Тисячі жителів маленького містечка покинули домівки, рятуючи життя дітей і життя своє. Троє з тих, хто виїхав до Запоріжжя, на прохання «Індустріалки» розказують про пережите.
Любов – вирвалася з Гуляйполя з онукою, невісткою і її двома братиками (Сергійко – 10 років і Сашко — 13).
Аня – невістка Любові, вирвалася з Гуляйполя разом з нею. Виїхала з 3-місячною донькою Сонею.
Альона – мама Ані, вирвалася з Гуляйполя з двома молодшими синами (Артем — 4 роки і Єгор — 1 рік 2 місяці). Старші сини виїхали раніше з Любов’ю та Анею.
Любов: Дуже вже страшні обстріли були. З 3 березня бомблять Гуляйполе. Спати неможливо – заплющиш очі, а над тобою «Гради» свистять. Вони свистять, а двері підстрибують, вікна підстрибують.
Схопили ввечері, що встигли – кофту, паспорт – і помчали.
А то бігали у погріб ховатися. Та як же у погріб з 3-місячною дитиною… Там і холодно, і сиро.
3-місячне дитя – це до нас невістка Аня з донечкою приїхала через день після початку війни. Тікала з-під Волновахи.
Аня: Я жила в Новотроїцькому Донецької області, там поруч КПВВ «Новотроїцьке».
У нас усе раніше почалося, я ще вагітною була. Спершу постріли чулися. Разів п’ять на день бахкало десь далеченько.
Народила я в Маріуполі. Минає ще місяць – і одного дня ох як почало трясти! Там таке було, що дівчата молоді ноги ламали – не від вибухів, від страху так бігли, що калічились. В однієї, я сама бачила, коліно просто вилізло.
На чому я тільки не їхала з дитиною, поки добралася до Волновахи. Зупинилась там у готелі. А на ранок кричать у рупорі на вокзалі неподалік: «Усім в укриття!»
Вдалося знайти таксиста до Гуляйполя, доїхала.
Любов: Зранку 26 лютого ми її зустріли.
Аня: Думали, в Гуляйполі вже буде нормально. А війна й туди дістала.
Любов: Переважно «Гради» луплять. А найстрашніше – САУшки. А от автоматів у Гуляйполі вже не бояться.
Альона: Ми давно розбираємось: якщо свист – летить на нас. А якщо гупає – то наші відганяють.
Біжиш у погріб і знаєш: є кілька секунд, за які треба встигнути, поки вони там перезаряджаються.
Кажуть, кладовище замінували. Одній жінці, що недалеко від кладовища живе, коли обстрілювали, пам’ятники у двір летіли.
Здебільшого людей осколками вбиває. Днями маленькому (12 років) відбило ніс (офіційно скальпована рана носа. – iz), такій же дівчинці поранило грудну клітку.
Багато евакуйованих до Запоріжжя гуляйпільців зараз живуть у дитячому садочку «Вербичка» .
Любов: Мій чоловік у Гуляйполі залишився, йому 64 роки. Сказав: «Я цю хату будував по цеглині, я тут з нею і буду».
У городах кум живе. Жінка його десь у бік Польщі поїхала. А кум 20 свиней тримає. Так вони – чоловік з кумом — у городах і контактують, один свиней не кидає, другий – хату.
Чоловік ходить до кума телефон заряджати, у того генератор є. Зв’язок там переривчастий.
А світла з 3 березня немає. Стовпи валяються, коли їх ще поставлять…
Води теж немає, п’ють кип’ячену зі старого колодязя. По водозабору (башті) вдарили – розбомбили, мабуть, спеціально, щоб води не було.
Газові труби перебиті.
Раз світла немає, то, як стемніє, ходять якісь там по хатах покинутих, розтягують те, що лишилося. Хто ходить – не розбереш, темно ж.
Мародерів, щоправда, прив’язують. Та все одно лазять.
Людей сто у всьому Гуляйполі набереться, якщо нашкребти. Ну, триста, п’ятсот… (до війни в Гуляйполі проживало 13-14 тисяч осіб. — iz).
Лишилися ті, кого уже ніяк не витягнеш – старі або такі, що приросли до господарства.
Альона: По вулицях корови бродять, свині, нутрії, кури бігають. Куди воно все добіжить, один Господь знає.
Любов: Будинки б’ють не підряд, а вибірково якось — то тут, то там. Навіть якщо стіни і вистояли після обстрілу, так або шифер знесло, або шибки від ударної хвилі повилітали.
Багатоповерхівки без вікон, без балконів стоять. На лікарні дах згорів, чи працює вона… Гінеколога тут, у Запоріжжі, бачила.
Альона: Учора мого батька паралізувало. Пас гусей, вернувся, зайшов у хату –інсульт. Мати біля нього там. Гуси, кури – не могли все це кинути.
Любов: Куди тепер шлях наш далі лежатиме – сказати складно. Надіємось на краще.
Хочеться повернутись, цибулю ж садити треба, картоплю.
Аня: Молимося, ждемо, що все буде добре.
Автор: Михайло Семеренко
