Як сучасне запорізьке мистецтво у 1990-ті вийшло з підпілля

Чому у СРСР забороняли модернізм? Коли та хто у Запоріжжі почав показувати сучасне мистецтво? Перші виставки, художники 1990-х – згадуємо, як це було.

«Соцреалізм - це мистецтво, чого бажаєте»

У радянські часи мистецькі виставки були нудними та досить одноманітними. (Хоча шанувальники традиційного мистецтва можуть зі мною не погодитись). Панував соцреалізм. Виставляли й інші напрямки реалізму. Але, наприклад, абстрактні картини та інший модернізм у тоталітарній державі були під забороною, виставляти їх не можна було. Чому? Відповідь на це запитання мені колись дав відомий радянський дисидент, бунтівник, колекціонер та організатор виставок неофіційного мистецтва (зокрема і знаменитої Бульдозерної у Москві) Олександр Глезер, з яким автор цих рядків співпрацювала в організації виставок.

- На Заході розуміли, чому в СРСР забороняли літературу, наприклад Олександра Солженіцина, - згадував Олександр Глезер. — Але як натюрморт може бути антирадянським? Чому забороняли мистецтво? Річ у тому, що Радянський Союз був своєрідною релігійною державою. Офіційною релігією був марксизм-ленінізм. Як релігійне вчення не міг засуджуватися, піддаватися сумніву. І будь-яке відхилення від соцреалізму, який був напрямом, створеним на основі марксизму-ленінізму, вважалося відхиленням від релігії та каралося. Соцреалізм мав «показувати дійсність у її революційному розвитку». Що це таке ніхто не знав. Просто коли в 1930-ті роки українські селяни помирали від штучного голоду, художники писали колгоспників за святковими столами. Хороше визначення соцреалізму дав газеті «Вашингтон Пост» у 1968 році Оскар Рабін (відомий художник неофіційного мистецтва. — Ред.): «Соцреалізм — це мистецтво, чого бажаєте».

Крім того, була якась лють, що хтось іде проти системи, не підкоряється. Чиновники забороняли інше мистецтво із почуття самозбереження. Радянська влада боялася ланцюгової реакції. Ось сьогодні дозволиш художникам, поетам, прозаїкам, філософам. А там і до ідеологів черга дійде, і все розвалиться. Що й вийшло за Михайла Горбачова. Джин свободи вискочив і все розкидав.

Ковток свободи

Перебудова та гласність, незалежність України вплинули на мистецтво, у тому числі й запорізьке. Виставки стали дуже цікавими й це однозначно позитивна зміна. Згадую про це як глядачка, яка з першого погляду закохався на той час у сучасне мистецтво, яке дарує відчуття свободи. А потім — і як організатор виставок, мистецтвознавець та журналіст.

Дмитро Ципунов на першій в історії міста виставці запорізького сучасного мистецтва «Авангард-89», обласний художній музей

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х у Запоріжжі почали офіційно показувати сучасне мистецтво. У серпні 1989 року у нашому художньому музеї відкрили першу в історії міста виставку запорізького сучасного мистецтва «Авангард-89» (там же показали й 1-у виставку гурту «Транс-Арт», докладніше про яку читайте далі), організовану Євгеном Сільським.

Почали показувати й сучасне мистецтво з інших міст та країн. Наприклад, у Запорізькому обласному художньому музеї виставляли авангард із паризької галереї Крістін Кола. І почалось! Виявилося, є у нас художники цієї течії, які створюють цікаві твори.

Сучасне мистецтво у 1990-х роках у Запоріжжі розвивалося у двох напрямках – модернізм (постмодернізм) та експериментальне мистецтво, що трансформувалося в актуальне. Становлення першого пов'язане з діяльністю групи «Транс-Арт», а згодом Асоціації молодих художників, другого – з діяльністю Південноукраїнського Центру сучасного мистецтва.

«Образ. 90-ті». Модернізм

«Майстерня Транс-Арта» — побачивши восени 1990-го афішу з такою назвою виставки, я просто не могла пройти повз. У розпал перебудови, коли, як і багато інших, я відкривала, що окрім класики та соцреалізму є інше мистецтво, слово «Транс-Арт» викликало неясні асоціації та будило мрії.

«Майстерня Транс-Арт» Дмитра Ципунова та Володимира Маковкіна у житловому будинку на вулиці Тургенєва стала для мене відкриттям сучасного запорізького мистецтва. Там я познайомилася із художником Дмитром Ципуновим, і стала спочатку активним глядачем запорізьких модерністських виставок, а потім брала участь у їхній організації, вела архів.

Від тієї експозиції, яку сьогодні згадують, як одну з найкращих виставок постмодернізму в Запоріжжі, залишилося враження дзвінкого від напруження повітря – енергетика абстрактних картин Ципунова і Маковкіна била через край. До цього щось подібне бачила лише у Москві, де наприкінці 1980-х — на початку 1990-х різноманітний авангард, у тому числі й з інших країн, буквально увірвався на виставкові майданчики, захльостуючи відчуттям свободи. Хоча сьогодні в це складно повірити... Сприйняття у «Майстерні Транс-Арту» посилювала інсталяція, що розмістилася в коморі з білі стіни: сріблястий бюст манекена, що ширяє в повітрі.

- В цій історії не можна не згадати Сергія Колосова, - розповідає Дмитро Ципунов. - Ця людина допомогла нам орендувати приміщення, надала кошти на матеріали, афішу і багато чого ще зробила. До речі, назва «Майстерня Транс-Арту» належить саме Сергію Миколайовичу. В листопаді 1990 року з «Майстернею...» ми брали участь в програмі кінофестивалю «Молодість» в Києві, знов-таки завдяки пану Сергію.

Група "Транс-Арт" була заснована у 1989 році Дмитром Ципуновим та Володимиром Маковкіним. Ципунов став лідером "Транс-Арту". Він був і залишається єдиним у місті художником, чия творчість пов'язана виключно з безпредметним мистецтвом. На його художнє становлення багато в чому вплинуло життя в Москві на початку 1980-х, де він навчався в Станокінструментальному інституті: музеї, виставки, знайомство з художниками з Малою Грузинською (і приводи до міліції за продаж картин «кустарного виробництва», як писали в протоколах), приватні уроки Марія Рубініна.

«Транс-Арт» пов'язаний із розвитком модернізму в Запоріжжі ще й тому, що Ципунову та Маковкіну належала ідея сезонних виставок із серії «Образ. 90-ті» у Запорізькому обласному художньому музеї. Художники вирішили запровадити традиції весняно-осінніх салонів Петербурга та Парижа, щоб експонувати останні роботи запорізьких авторів, показати реальний зріз арт-ситуації (природно, у руслі мистецької якості), спостерігати розвиток мистецького життя міста.

- Першим поштовхом дійсно була виставка «Авангард 89», - згадує Дмитро Ципунов. - Її організатором був Євген Сельский. Саме ця людина вперше завела «цю вулицю» в музей. Як він там домовлявся я не знаю (мені здається, що на «Авангарді» були ще хлопці та дівчата з Криму). Ця подія стала підґрунтям для наступних кроків. Без цього нам було б набагато складніше, а, можливо, взагалі нічого такого і не сталося. 

У першій виставці із серії «Образ. 90-ті», що відкрилася в художньому музеї 24 березня 1992 року, брали участь 28 авторів. У наступних виставках кількість учасників доходила до п'ятдесяти.

У травні офіційно зареєстрували громадську організацію — Асоціацію молодих художників (президент – Дмитро Ципунов), від імені якої проводили виставки, а у 1993 році – відкрили у ДК Енергетиків галерею «М.Арт», яка по суті стала філією «Образів». (Закрилася 1995 року).

З 1992 по 1999 рік пройшло вісім виставок із серії «Образ. 90-ті». Дмитро Ципунов займався організацією перших п'яти «Образів». Допомагали Олена Невська та автор цієї статті. (Починаючи з 6-ї виставки, організацією займалася я).

«Образи» були дуже демократичними – у них брали участь як члени Спілки художників, і «не союзні», заслужені та молоді художники. Сюди запрошували як знайомих художників, так і всіх охочих розміщувати оголошення в газеті. Іноді «з вулиці» приходили справжні самородки – на початку 1990-х далеко не всі художники, які працюють не «соцреалістично» знали один про одного.

Хоча на виставках було представлено практично всі жанри, організатори не приховували пристрастей до модернізму, через що масштабні «Образи» набули у запорожців репутації авангардних експозицій. Оскільки порівняно невеликі попередні виставки групи «Транс-Арт» широкі верстви населення не бачили, то для багатьох відкриттям сучасного запорізького мистецтва стали саме «Образи».

До речі, треба віддати належне керівництву Запорізького обласного художнього музею, який наважився прийняти такі експерименти. Перші виставки були строкатими, бентежними. Наприкінці століття – «гламурнішими» (як сказали б пізніше, тоді це слово було не в ходу). Просто змінився час.

Художники виставок «Образ. 90-ті»

Учасники серії виставок «Образ. 90-ті», які сформували її обличчя, стали:

Тетяна Власенко

Напрямок робіт - наїв з етнічними мотивами різних народів світу (текстиль). Візитною карткою 1990-х стала серія батиків із життя вигаданих нею мусликів — казкових істот з округлими формами та обличчями, одночасно повернутими до фасу та профілю. Звідки беруться сюжети, художниця і сама не завжди розуміє. А на стилістику її робіт багато в чому вплинули давні культури Латинської Америки та мистецтва Єгипту. Пізніше Власенко почала експериментувати з текстильними техніками: поєднувала колаж із вишивкою; створювала панно, зібрані з подушечок чи м'яких пазлів; робила печворк із включенням фотографій та інше, що можна зарахувати до актуального мистецтва. Представляла Україну на міжнародних виставках. Працює головним художником Запорізького академічного обласного театру юного глядача.

Борис Гехт

Інтуїтивний фігуративний експресіонізм. Живопис Бориса Гехта відрізняється неконтрастною складною гамою кольорів. Предмети немає чітко окреслених кордонів – часом незрозуміло, де закінчується одне, і починається інше. Тим більше, посилюється експресія ліній, що підкреслюють окремі форми. У 1990-х на картинах художника часто з'являються квіти та риби. Здавалося б, тривіальні об'єкти, але у Гехта вони мають таємничий вигляд, зображення навантажені символічним змістом. Створення картин для Бориса Гехта - аналітично-емоційний процес, а сюжет - привід помедитувати й для художника, й для глядача. Наприкінці 1990-х Борис Гехт емігрував до Німеччини.

Віталій Гудко

Лінійно-фігуративний експресіонізм.Якщо на початку 1990-х у живописі Віталія Гудка переважав сюрреалізм (вплив Сальвадора Далі), то наприкінці століття – помірне дозування реальності та абстракції. Фірмовим знаком Віталія Гудка стали лінії, що накладаються на предмети або стають їх продовженням. Назви робіт – своєрідний ключ до картин – тотожні враженням автора, які стали стимулом до створення робіт. Про кожну картину автор має історію асоціацій і вражень. Наприклад, у «Неприборканому бажанні» кінь асоціюється з нестримним кипінням пристрастей. Віталій Гудко – лідер глядацьких симпатій виставок «Образ. 90-ті».

Наталія Коробова

Картини та графіка Коробової не належать до модернізму, художниця працює у напрямку неореалізму. Але аж надто відома вона у Запоріжжі. Дочка знаменитого у місті художника Володимира Коробова, вона багато вчилася в батька. Популярність прийшла після того, як у Києві, на виставці до 100-річчя Володимира Леніна, московські та київські мистецтвознавці відзначили її картину «Півдня» (1970 року). Адже за легку стилістику запорізькі обкомівці не хотіли пускати реалістичний «Півдня» до Києва. (Репродукція цієї картини увійшла до книги Юрія Манійчука «Реалізм та соцреалізм у радянську епоху», видавництво «LK Marker», Київ, 1998). А відому на весь Радянський Союз картину «Автопортрет з яблуком» (1971 року), надруковану в журналі «Юність», Наталія Коробова у свій час передала поету Євгену Євтушенку, картина зберігається у колекції його музею-галереї в Переділкіному.

Леонід Томілін

Леонід Томілін. Перша робота із серії «Здрастуйте, пане Малевич!». 1989 рік

Фігуративний та абстрактний експресіонізм. У графіці митця є майже всі елементи живопису, окрім кольору. Його малюнки – не прямолінійні композиції та окремі лінії, а плями з різною насиченістю тонів. Працює в ексклюзивній техніці, швидко зафарбовуючи величезні масиви олівцем, заточеним «лопаткою». Завдяки такій спонтанності графіка Леоніда Томіліна дуже емоційна. Художник любить працювати серіями за те, що така подача дозволяє передати більший спектр відчуттів. Найзначніша серія робіт — «Здрастуйте, пане Малевич!», яку Леонід Томілін розпочав у 1989 році й продовжує досі.

Валентина Чікіна

Валентина Чікіна ("Я малюю місто", автопортрет)

Художниця відрізняється різноманіттям технік та напрямків. Займається живописом, графікою, скульптурою, емалями, печворком із краваток. Пише ікони – навчалася іконопису у Палехському художньому училищі. Втім, її декоративно-орнаментальні картини та роботи у стилі наїв цілком вписалися у стилістику виставок сучасного мистецтва із серії «Образ. 90-ті». Валентина Чікіна — єдиний художник, який брав участь у всіх восьми виставках серії. Вона відома і як господарка галереї «Порт-Арт», яку зуміла відкрити на початку 2000 року на добрих відносинах із керівництвом Запорізького речпорту. На жаль, некомерційна галерея не змогла вижити в індустріальному місті, але на величезному ентузіазмі Чикіна протрималася близько трьох років.

Дмитро Ципунов

Абстракціонізм. У живопису Дмитро Ципунов вирішує композиційні завдання, куди накладається його емоційний стан. На творчість художника, за його визнанням, багато в чому вплинули політ у космос Юрія Гагаріна («Це такий хепенінг!») та знайомство з живописом Василя Кандинського, яке він побачив у юності в Ермітажі. Фірмовим знаком робіт Ципунова стали трикутник і квадрат, що повторюються у багатьох роботах. Простір його картин – це чиста безпредметність, світ абстрактних матерій, які пов'язані з навколишнім світом, з реальністю. Тому митець дає їм абстрактні, не асоціативні назви. «Назву себе та мої абстракції спільним ім'ям «Транс-Арт» – написав Дмитро Ципунов у «Маніфесті Транс-Арту».

***

Варто сказати й про двох художників «Образів» старшого покоління – Антона Гуліча та Віктора Зарубу, які працювали у напрямку модернізму ще за радянських часів. А також про найяскравішого з молодих дебютантів в історії «Образів» (дебютував у 1996 році) – Антона Зарубу.

Антон Гуліч

(1927-2007)

Експресіонізм, імпресіонізм, реалізм. У якому напрямі створити картину, художник підказував сюжет, але улюбленим був імпресіонізм. За радянських часів такі роботи експонувати не дозволяли. Так, не потрапила на виставку картина Гулича «Регата» (художник подавав її на виставку у 1960-ті, під час навчання у Краснодарському університеті). На початку 1980-х «Регату» купили, а пізніше митець дізнався, що її перепродали на аукціоні в Англії в десятки разів дорожче – за 6000 доларів. Антон Гуліч з однаковою наснагою писав портрети, ню, пейзажі, натюрморти, жанрові картини та заводські краєвиди. Його справді заворожувала міць індустріальних гігантів, Гулич захоплювався красою розплавленого металу, що ллється — ця щирість відчувалася в картинах. Йому належить розробка авторської техніки «акварель на кріпленому папері» (це технічний папір з «жатим» фактурою), що нагадує живопис. Але найближче за духом «Образів» був експресіонізм – для Гулича «пік» цього напряму припав на 1960-1970-ті роки. Особливо запам'ятався контрастний, стилізований, майже безпредметний «Натюрморт із грушею», який з енергетики давав фору багатьом молодим авторам – дивлячись на картину, глядачі «Образів» вважали, що автору максимум 35 років.

Віктор Заруба

Абстракціонізм, декоративна стилізація. Дивитися на картини Віктора Заруби – це все одне, що стояти під дощем у наелектризованому грозою просторі. Енергетика божевільна! Сам художник каже, що її не відчуває, але після роботи відчуває спустошення, і копій ніколи не робить – стан не повториш. Художника можна назвати легендою запорізького авангарду та нонконформізму. (Нонконформіст - незгодний). У напрямі абстракціонізму Віктор Заруба працював ще у 1970-ті роки. На його творчість вплинула робота з дітьми у художній школі, поезія, політ у космос Юрія Гагаріна. Ходять чутки, що за радянських часів заради вступу до Спілки художників Віктор Заруба спалив свої абстрактні картини. Він не спростовує і не заперечує: «Факт – спалив 20 полотен, але не буду казати про це». До речі, зі Спілки художників він потім, уже за часів незалежної України, вийшов. Й не виставляється з кінця 1990-х. Але продовжує багато писати – його картини у майстерні можуть побачити лише вибрані.

Антон Заруба

Картини Антона наївні та життєрадісні, але це наїв професіонала. Він сприймає світ без хворобою експресії, властивої старшим художникам, не обтяжений негативним світоглядом. На його картинах – безтурботні життєрадісні істоти – птахи, собаки, коники. Щоправда, вони не завжди схожі на свій прототип, спільне між тими та іншими – ставлення до них художника. На жаль, Антон пішов у релігію та зник із мистецького життя Запоріжжя.

Постійними, досить яскравими учасниками «Образів» були також Григорій Бацій, Ірина Гресик, Володимир Гуліч, Юрій Калашніков, Сергій Кучерук (переїхав до Бердянська), Владислав Кутуєв, Наталія та Володимир Луценко, Сергій Липовцев, Олівер Ованесян, Наталія Петєн-Ступакова, Віктор Рєпін (поїхав на ПМП до Німеччини), Галина Сапегіна, Володимир Форостецький, Віталій Шаронов, Борис Чуднівський. На жаль, деяких з них уже немає в живих.

Експериментальне мистецтво

З експериментальним мистецтвом запорожці багато в чому познайомилися завдяки Володимиру Гуличу. Він художник міжнародного рівня, єдиний у Запоріжжі, хто займається актуальним мистецтвом. Втім, до повномасштабної війни жив на два міста – Запоріжжя та Київ. Його роботи завжди відрізнялися нестандартністю, будь то живопис, відео, скульптура, перформанс, цифрове мистецтво. Творчість Гулича була (і залишається) ненудною та драйвовою. Він першим почав організовувати акції, привозити до міста групові проєкти сучасних художників з інших міст.

Володимир Гуліч у власноручно розписаного автомобіля на виставці «Арт-Експо-96» у Будапешті

Як художник (Володимир Гулич вважає себе, перш за все, живописцем, і цей розділ написаний за його словами). Художник починав з декоративних безпредметних композицій, в основі яких були реальні об'єкти. Потім почав працювати у напрямку неопопарту. Причому гуру попарту Енді Ворхола не можна назвати найулюбленішим художником Володимира Гуліча. Йому більше подобаються роботи Баскії та де Кунінга. Знайомство з попартом частково вплинуло на те, що згодом у живописі Гуліча з'явилася легкість образотворчої мови, певна бешкетність, іноді прослизає іронія.

Одним з улюблених об'єктів зображення довгий час залишався автомобіль, свідомо обраний художником як відомий бренд. Водночас ще у 1980-ті Володимир Гулич почав брати участь у перфомансах та створенні інсталяцій у Львові, де він навчався у мистецькій академії.

Першою виставкою Володимира Гулича у Запоріжжі стала спільна з Валерієм Аргатом експозиція абстрактних картин у Палаці культури металургів у 1990 році. У наступній експозиції взяли участь також Вікторія Минайлова-Мурашко, Олена Луценко, Андрій Стегура, Володимир Кравець. Хлопців та дівчат із молодіжної секції Запорізької організації Спілки художників поєднувало бажання поекспериментувати. Для цього всі вони, які працювали на комбінаті при Спілці художників, на деякий час відмовилися від замовлень заради чистого мистецтва, створюючи модерністичні картини, малюнки та емалі. Їхня експозиція стала першою виставкою сучасного мистецтва у запорізькому Залі Спілки художників (1991). Потім її показали у Львівському національному мистецькому музеї.

1993 року, на базі молодіжної секції Спілки, художники зареєстрували громадську організацію «Південноукраїнський центр сучасного мистецтва» (ПУЦСМ), головою якого став Володимир Гулич. Втім, географічних обмежень не було – до Центру входили не лише запорожці, а й художники із Чернівців, Львова, Ужгорода та інших міст України. Багато дала співпраця з директором столичної галереї «Київ» Анатолієм Федірком. Деякі проекти галереї показували і в Запоріжжі (одним із найпомітніших став «Парк Нова реальність-1»: об'єкти, відеоарт, хепенінг), а запорізькі художники виставлялися у Києві.

Володимир Гуліч в арт-проєкті Анатолія Федірко "Софіївка"  (Черкаси, 1996 рік)

ПУЦСМ привозив до Запоріжжя посольські виставки: словацьку графіку, польський плакат, американську монотипію, шовкографію робіт Антона Штанковського та інші експозиції. 1994 року ПУЦСМ організував перший у Запоріжжі пленер сучасного мистецтва «Хортиця-94», де брали участь не лише українські художники, а й представники з Німеччини та Франції. Вони творили на острові Хортиця живопис, інсталяції, проводили перфоманси, події фіксували на відео. Художники працювали в рамках концепції "Хортиця в умовах екологічного неблагополуччя". Ще однією темою пленеру, враховуючи недавнє пострадянське минуле, стало своєрідне прощання з ним, яке виразилося у створенні соцартівських робіт.

На Хортиці відбувалася й акція «Зоозона» (1995). Вона символізувала священнодійство, яке захищає мистецтво від стороннього негативу: Володимир Гулич окреслював коло навколо картин, виставлених на галявині, під читання імпровізованої молитви.

Акцію зафіксували на відео (зніманням займався запорізький фотохудожник Євген Компанійченко). "Зоозона" вважається першим запорізьким твором відеоарту.

Додам, що другим став «Автовірус (1995 рік) – колаж з епізодів фільмів на автомобільну тему, створений Володимиром Гулічем, Вікторією Мінайловою-Мурашкою та Володимиром Гітіним.

Володимир Гуліч продовжує активно займатись сучасним мистецтвом, розвиваючи нові форми.

До речі, саме Володимиру Гуличу належить перший (і, на мій погляд, найкращий) мурал у Запоріжжі, створений у 1997 році та що проіснував років п'ять. Робота називалася "Жовтий "шевроле" Марлен Дітріх" прикрашала стіну біля вже неіснуючого кафе "Залізний Фелікс".

А ще Гулич був співкуратором у багатьох проєктах галереї «Київ», чотири роки прожив та працював в останньому мистецькому сквоті у Києві «БЖ». І, за його словами, спровокував Юрія Баранника на створення у Запоріжжі галереї сучасного мистецтва «Ленін» або Lenin («Баранник») — уже наступного століття.

Коротка історія запорізьких галерей сучасного мистецтва

У Запоріжжі галереї сучасного мистецтва відкривалися лише завдяки приватним ініціативам.

  • З 1993 по 1995 рік у ДК «Енергетиків» на громадських засадах працювала перша у місті галерея сучасного мистецтва «М.Арт». Її відкрила Асоціація молодих художників (президент - абстракціоніст Дмитро Ципунов), яка проводила виставки «Образ. 90-ті» у художньому музеї. Але без грошей працювати складно.
  • У 2006 році було відкрито галерею сучасного мистецтва «Lenin», яка потім стала галереєю Баранніка, на ім'я її власника. Який вкладав у неї кошти від власного бізнесу та за підтримки таких самих фанатів сучасного мистецтва. Юрій Бараннік познайомив запорожців із багатьма українськими сучасними художниками. Галерея припинила своє існування після смерті Юрія Баранніка у 2019 році.

  • У 2008 році відкрито галерею сучасного мистецтва «ARTZEBSgallery». Її організував єдиний у Запоріжжі художник, який займається актуальним мистецтвом, вічний експериментатор Володимир Гуліч. На жаль, на початку 2009 року у «ARTZEBSgallery» виникли проблеми з приміщенням і зараз вона існує лише у віртуальному варіанті, artzebs.com.ua. А Володимир Гулич більшу частину часу проводив у Києві, де показував свої круті сучасні проєкти разом із художницею та своєю дружиною Настею Лойко. Під час повномасштабної війни вони живуть і працюють в артрезиденції у Швеції.

На жаль, після смерті Юрія Баранніка у нашому великому місті не було жодної галереї сучасного мистецтва, не кажучи про музеї цього напряму, що є обов'язковою частиною цивілізованого європейського міста. А Запорізький обласний художній музей, де міг би бути постійно працюючий зал сучасного мистецтва, з кінця минулого століття потребує реконструкції. В XXI столітті вона почалася, але ніяк не закінчиться. А тепер і поготів. Через що основна будівля музею понад двадцять років була закрита для відвідувачів.

Перед повномасштабною війною у Запоріжжі працювали дві приватні галереї, якими займалися сподвижники — традиційного мистецтва Art L (власник — художник Антон Шеретов) та галерея авторських ляльок Ольги Гречухи. Галерея ляльок закрилася в перші дні повномасштабного вторгнення. Наразі в Art L виставки не проводять, галерея працює, як студія живопису.

Напередодні повномасштабного вторгнення у департамент культури та туризму Запорізької міської ради повідомили про намір створення Центру сучасного мистецтва. Його планували відкрити у будинку №59 на проспекті Соборному (колишній будинок Бадовського). Там розміщувалася студентська поліклініка, а раніше - краєзнавчий музей. Зрозуміло, що війна зруйнувала усі плани...

Читайте також: На вулицях Запоріжжя показують воєнні плакати відомого художника - фото.

Фото з архіву автора