Від печалі до надії: яким був вечір класичної музики у запорізькій філармонії
9 жовтня в Запорізькій обласній філармонії відбувся концерт "Пристрасть Верді. Віртуозність Тартіні. Енергія Бетховена".
Академічний симфонічний оркестр під керівництвом головного диригента Олександра Горлова виконав увертюру до опери "Набукко" Джузеппе Верді, Концерт для труби з оркестром Джузеппе Тартіні та Другу симфонію Людвіга ван Бетховена. Солістом концерту став трубач Дмитро Княжицький.
У програмі поєдналися три різні музичні характери: драматична музика Верді, віртуозний твір Тартіні та сповнена життєвої енергії симфонія Бетховена. А для мене цей вечір виявився ще й можливістю трохи відволіктися від повсякденних переживань і просто побути з музикою.
Три твори — три різні настрої
Увертюра до "Набукко" залишила в мене трохи сумне враження. Перед концертом зі сцени говорили про втрату дому, прагнення свободи й надію на повернення. Я не можу сказати, що повністю розібралася в усіх сенсах цього твору, але його музика справді навіяла мені певну печаль.
Взагалі, мені здалося, що послідовність творів була невипадковою. Ніби слухачів поступово проводили від печалі до надії, а завершення концерту залишало більше світла, ніж було на початку.
Особливо незвичним для мене став Концерт для труби Тартіні. Спочатку я навіть не зрозуміла, навіщо на сцені поставили ще одну підставку для нот. А потім вийшов соліст із трубою — і все стало на свої місця.
Труба ніби вступила в музичну розмову з оркестром: інструменти перегукувалися, підхоплювали одне одного, і за цим було цікаво спостерігати. Інших версій цього твору я не чула, тому не можу порівнювати його звучання, але саме таке виконання мені сподобалося своєю незвичністю.
Та найбільше мене вразила Друга симфонія Бетховена, якою завершили концерт. У ній я відчула оптимізм і життєву силу. Це особливо цікаво, якщо згадати долю самого композитора: на момент написання твору він уже зіткнувся з серйозними проблемами зі слухом, які згодом докорінно змінили його життя.
Утім, Друга симфонія зовсім не звучить як музика людини, яка здалася обставинам. У ній багато руху, енергії та світла.
Коли я слухала її, у мене виникло дуже чітке відчуття: ніби стоїш і бачиш, як сходить сонце. Можливо, після найтемнішої ночі воно не зійде миттєво, але ранок усе одно настане. Саме такою для мене стала ця музика — музикою, яка дає надію.
Окремо хочу сказати про диригента. Раніше мені не доводилося бувати на концертах під керівництвом Олександра Горлова, тож цього вечора я відкрила для себе його манеру роботи. Вона дуже емоційна й експресивна. Я раз у раз ловила себе на тому, що стежу не стільки за музикантами, скільки за руками диригента.
Він нахилявся до оркестру, повертався до різних груп інструментів, жестами задавав вступи, спрямовував звучання, показував, де потрібно додати гучності, а де, навпаки, стишити музику. Було відчутно, що він не просто керує виконанням, а сам проживає його.
Мені дуже імпонує така манера диригування, коли емоції можна побачити ще до того, як чуєш мелодію.
Зараз у моєму житті непростий період, та й навколо вистачає причин для тривоги. Війна, обстріли, постійна напруга — часом усе це просто не дає видихнути. Тому для мене цей концерт був не лише зустріччю з класичною музикою.
Це була можливість хоча б на якийсь час відкласти думки про щоденні проблеми, зосередитися на тому, що відбувається на сцені, і відчути себе трохи легше.
Я не можу сказати, що після концерту всі переживання зникли. Але я вийшла з філармонії з відчуттям, що провела час не дарма.
А фінальна симфонія Бетховена залишила зі мною думку, якої зараз дуже хочеться триматися: навіть після найтемнішої ночі має зійти сонце.
Фото авторки та Запорізької обласної філармонії