Робота медиків "швидкої" у Запоріжжі під час війни: стало менше битих облич і більше бойових травм

Для медиків швидкої допомоги найважчими були, звичайно, перші дні. І перш за все тому, що до війни вони, як і решта українців, не були готові морально. За більш ніж чотири місяці уже відпрацьований алгоритм взаємодії з військовою медициною, а також надання допомоги на тимчасово окупованих територіях.

Що змінилося в роботі служби в Запорізькій області з початком війни? Це запитання редакція адресувала директору КНП “ТМО “Запорізький обласний центр екстренної медичної допомоги та медицини катастроф” ЗОР Костянтину Малашенко.

Інтерв’ю Костянтин Костянтинович, до речі, вперше дає у статусі заслуженого лікаря України. Почесного звання запорізький медик був удостоєний до свого професійного свята — Дня медичного працівника. Заслуженим лікарем України також став і його підлеглий — лікар КНП “ТМО “Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф” ЗОР Віталій Марченко.

— Звання “Заслужений лікар України” — достойне. Але воно не тільки моє — це звання і всього колективу за заслуги по наданню екстреної медичної допомоги, — каже Костянтин Малашенко. — Запорізька область прифронтова і багато наших співробітників працюють у вкрай непростих умовах.

Почесне звання отримав лікар Марченко, який одним з перших в надскладних умовах надавав медичну допомогу пораненим на лінії фронту.

Він неодноразово виїжджав у Гуляйполе, в зони обстрілів. Не побоявся їхати, не маючи бронежилета, другої захисної амуніції, якої у нас зараз вдосталь. Завдяки таким працівникам як Віталій Марченко, які не злякалися, не поїхали, ми вистояли у перші найтяжчі дні.

Я також радий, що почесне звання “Заслужений лікар України” отримали мої колеги з інших регіонів — Віктор Федорович Забашта, який очолює Центр екстренної медичної допомоги та медицини катастроф Харківської облради, та Оксана Шарко — керівник Центру екстренної медичної допомоги та медицини катастроф Київської облради. Заслужено!

— 24 лютого я знаходився у місті Кременець Хмельницької області, де проходили “Зимові медичні ралі-2022”. Окупант примудрився почати бойові дії, коли бригади швидкої допомоги зібралися на традиційні змагання. А більшість керівників приїхали, щоб обговорити шляхи розвитку нашої служби, вибудувати плани на 2022 рік, прийняти концептуальні рішення для підняття нашої служби на європейський рівень.

Ранком мені зателефонували із Запоріжжя і сказали, що в Бердянську та Приазов’ї наші військові частини зазнали атак і наші люди поїхали на виклики. Не розуміючи, що відбувається. В той день уже було багато постраждалих і наші співробітники вперше побачили в реальності бойові травми.

Ми швидко повернулись додому і розгорнули оперативний штаб.

— Нашу роботу, на мою думку, треба розділити на перші 10 днів і решту днів. Перші 10 днів — це була розгубленість.

Напевне, ніхто з нас до кінця не вірив у можливість широкомасштабної агресії з боку рф. Хоча після 2014 року, враховуючи нашу близькість до зони АТО/ООС, у багатьох сформувалось розуміння, що теоретично вторгнення можливе. Але те, що воно буде таким масштабним, що війна зачепить практично кожного — про таке ніхто і подумати не міг.

Перші дні роботи співробітників швидкої допомоги були, як і для решти українців, незвичними. Але я хочу підкреслити, що, по суті, працівники служби екстреної медичної допомоги в момент, коли розпочалася війна, були не готові до роботи в таких умовах морально.

В матеріальному плані бригади медицини катастроф, загартовані ковідом, були підготовлені. У нас було достатньо медикаментів та перев’язочних матеріалів. Завдяки фінансуванню НСЗУ і пакету, який у нас є, у нас був двотижневий запас.

Я порівнюю ситуацію у нас з ситуацією у військовій медицині, то там було дуже багато проблем. Серйозною проблемою є і переведення цивільної медицини на військові рейки у якнайскоріший строк.

Для служби екстреної медичної допомоги Запорізької області це не стало проблемою. У перші дні та тижні війни 80% поранених доставлялися нашими бригадами. Хоча повинно було бути навпаки, це функція військових медиків.

У перші дні евакуйовували поранених на лінії фронту, під час обстрілів по області. Окупанти били по полігону, військових частинах.

Віддали Запорізькому військовому госпіталю наш резерв — нестарі, 2013-2015 років випуску, “Газелі”. Нам було не жаль їх віддавати! Частину автомобілів відправили в підрозділи терборони, частину — в ЗСУ.

Заявки формували територіальні центри комплектування та соціальної допомоги, це колишні військомати, і ми передавали автомобілі згідно розпорядження голови військово-цивільної адміністрації. Це вже потім в госпіталь почали надходити автомобілі для евакуації поранених.

Допомагали військовому госпіталю, виїжджаючи на поле бою, поки у них не сформувався запас, поки вони не стали на ноги.

Зараз алгоритм взаємодії вже відпрацьовано. Військові медики їдуть в “очаг”, а ми їм допомагаємо вже в більш безпечному місці.

Наприклад, якщо на якомусь блокпості проходить обмін полоненими, то військові медики їх забирають з лінії зіткнення, а наші бригади чекають, наприклад, на відстані 10 км. Військові медики надають допомогу на місці, а наші бригади везуть далі до медичних закладів.

Наступне наше завдання — транспортування пацієнтів в тил, в т.ч і за кордон. Міністерство охорони здорова’я відразу поставило завдання максимальної евакуації пацієнтів за територію Запорізької області, подалі від лінії фронту. Щоб звільнювати місця у лікувальних закладах для шляхів первинної евакуації з місць боїв.

І це, вважаю, логічно, враховуючи, що у нас багато медзакладів знаходяться на тимчасово окупованих територіях.

Сьогодні допомогу пораненим надають не тільки у госпіталі, а й в лікарнях міста. Потім вони, при необхідності, шляхами евакуації відправляються у західні регіони країни або за кордон.

Одним з прекрасних результатів співробітництва з організацією “Лікарі без кордонів”, на мій погляд, є створення в Україні евакуаційного поїзду, який може забирати 15,20,40 поранених. Маршрут евакопоїзду пролягає через Запоріжжя, Дніпро і далі на захід країни.

Ми довозимо поранених до евакопоїзда. Але якщо у разі екстреної ситуації не будемо чекати евакопоїзда, а відвеземо пацієнта автомобілем швидкої допомоги, наприклад, до Києва на операцію.

Можливий варіант, що довозимо пораненого до Вінниці чи до Кропивницького, який знаходиться на шляху евакуації. А там його забирає бригада і везе далі.

Такою ж перевалочною базою є і Львів — для пацієнтів, яких відправляють за кордон.

— Так, це для нас найболючіше питання, враховуючи, що 60% нашої території і наших бригад знаходяться в окупації. Ситуації скрізь різні. Але що їх об’єднує? Те, що до сих пір ні один з наших співробітників не написав заяву про перехід до структури, створеної окупаційною владою. В крайньому випадку, мені такі випадки невідомі.

Найскладніша ситуація в Бердянську. Там забирали в полон керівника Ольгу Савон. Після звільнення з полону вона була в Бердянську, але працювати їй не дали. І не дають. Лікар, якого окупаційна влада начеб-то призначила керівником, він “в.о.” для них. Для нас він на сьогодні просто лікар. Там є старший фельдшер, який фактично виконує функції керівника.

Критична ситуація була і в Енергодарі, де місцева так звана влада намагалась перетягнути наших людей на свою сторону. Але свою команду вони так і не сформували. Енергодарська підстанція, до речі, була останньою, яку ми приєднали до себе. Виплачуємо зарплату її працівникам з нашого бюджету.

Наша позиція чітка і зрозуміла: там працюють наші люди, українські громадяни для українських громадян. У мене немає жодного документу, в якому б говорилося, що Бердянськ чи Енергодар — це не територія України.

До тих пір, поки у мене не буде від мого уряду і мого Президента документу, в якому буде вказуватися, що це чужі території і що там живуть чужі громадяни, яким не треба надавати допомогу, а від голови Запорізької ОВА — розпорядження, що звідти треба вивозити наших працівників, припиняти роботу і фінансування нашого підрозділу, ми будемо вважати цю територію нашою, яка знаходиться в тимчасовій окупації.

Поки ця територія не буде звільнена, ми будемо надавати допомогу жителям.

— Так, медпрепарати в Бердянськ передаємо через Мелітополь. З паливом гірше. Везти його на непідконтрольні території не вдається. Але місцеві відділи здоров’я намагаються вирішувати цю проблему.

— Забирають, повертають… Об’єм втрачених матеріальних цінностей можна буде оцінити лише після деокупації. Коли повернеться Бердянськ під контроль України, порахуємо. Головне — щоб люди були цілі.

Автомобілями поділимося. На сьогодні ми отримали більше 15 автомобілів різного ступеню комплектації, які готові для роботи. Частину зможемо передати нашим підрозділам після деокупації територій.

На відновлення нормальної роботи підрозділів буде потрібно кілька днів.

Хотілося б щоб це було якнайскоріше, щоб нашим працівникам не довелося працювати в російській системі служби швидкої допомоги. Це повернення у вчорашній день, адже в росії лише в кількох великих містах створена централізована система. В плані розвитку системи екстреної медичної допомоги Україна йде попереду.

— У міжнародних протоколах, Женевській конвенції прописано, що бригади швидкої надають медичну допомогу пораненим, у тому числі військовослужбовцям Збройних сил противника.

Злочином є перехід в структуру, організовану окупаційною владою, разом з майном нашого КНП. Наші люди на це не йдуть. Вони працюють у нашому комунальному некомерційному підприємстві, ми їм виплачуємо заробітну плату. Просто вони працюють на непідконтрольній території.

— Ми їх вивели на безпечні відстані. Наприклад, Степногірськ та села намагаємося обслуговувати бригадами з Кушугуму чи Комунарської підстанції. Час доїзду збільшився, але бригади не стоять під обстрілами. Оріхів можемо обслуговувати бригадою зі Степного, Гуляйполе — з Новомиколаївки.

Наше завдання — зберегти людей, транспорт. Частина людей з міст, які постійно обстрілюються, виїхала. Вони влаштовуються на роботу на підконтрольних територіях. Частина їде далі, зокрема, на схід країни.

У Запоріжжі працює більше десяти лікарів, фельдшерів та водіїв з Маріуполя та міст Запорізької області, які знаходяться в окупації чи під обстрілами.

Наше завдання — щоб вони якнайскоріше пройшли “бойове злагодження” і надавали допомогу згідно стандартів нашої системи. Тому що, наприклад, у Донецькій області інша система диспетчерської.

— Стало менше викликів. Можливо, це пов’язане частково з тим, що багато мешканців обласного центру були якийсь час у Європі і побачили, як працює там медицина і, зокрема, система надання екстреної допомоги. Порівняння, до речі, не завжди на користь Європи. Зменшення викликів я не пояснюю свідомістю людей, але, вважаю, і в цьому справа.

З введенням комендантського часу у нас спочатку були проблеми. У місті темно, бригади повинні були виїжджати, не знаючи, що їх там може чекати. Потім усе налагодилось. У нас є спецперепустки, є порозуміння з поліцією.

У цілому ми зберегли структуру викликів, яка була у нас ще до ковіду. Кількість викликів від цивільних громадян зменшилась, але в той же час збільшилась кількість бойових травм, а також “військових моментів” у нашій роботі.

Зазначу, що свідомість громадян під час війни помінялась, хамства та нападів на бригади стало менше. Тому що ввели комендантську годину і алкоголь продавали тільки вдень. Це однозначно позитив! Запоріжці перестали вечорами та ночами бити пляшки об голову. Стало менше побитих облич та непрофільних викликів!

Підсумовуючи розмову, хотів би сказати, що ми віддаємо пріоритет військовим, не залишаємо без допомоги цивільне населення. І готуємося до деокупації територій Запорізької області.