Гучний судовий процес призначив групову страту

Початок 1971 року. У місті Вільнянськ життя монотонне й передбачуване. Як і в усьому СРСР епохи застою. Самі лише трудові успіхи в газетах, на радіо, у телевізорі.

І раптом – суперсенсація: у Вільнянську судять поліцаїв, які служили німецьким фашистам!

Підсудних привозив на процес «воронок». Їх стерегли солдати й міліція. Ще й як стерегли – ціле оточення виставляли.

Колишніх поліцаїв було шестеро: Дітріх Нейдорф, Микола Донець, Іван Бак, Петро Бевз, Василь Лихобаба, Матвій Шель.

На той час від їхніх діянь минуло цілих 28 років, та все ж лишалося ще вдосталь очевидців подій в окупованому Вільнянську. Суду подали докази десятки потерпілих, дали показання близько трьох сотень свідків. Були серед вільнянців і такі, що кидалися, аби розправитися з колаборантами. Тут уже рятувало міліцейське оточення.

Колишні поліцаї на лаві підсудних. Двоє сховалися від об’єктиву

Ажіотаж, викликаний процесом, небачено сколихнув місто. Суд почався у січні 1971 року і тривав майже два місяці в місцевому Будинку культури. Площа перед будівлею (аж до кінотеатру), двір, дорога були забиті людьми. Про зал Будинку культури годі й казати.

Для тих, хто юрбився надворі, повісили гучномовці, аби вони чули, про що йдеться на суді. 

Натовп біля Будинку культури, де проходив суд

Процес докладно висвітлювала преса – усі газети, які на той час виходили в Запоріжжі («Запорізька правда», «Индустриальное Запорожье», «Комсомолець Запоріжжя») і вільнянська районна газета «Дніпровські вогні» дали серію репортажів із залу суду.

Газети рясніли пафосними заголовками

Одна з публікацій про резонансний процес у газеті «Индустриальное Запорожье»

Щоправда, репортажі насправді були публіцистичними статтями і з висоти сьогоднішнього дня виглядають вкрай необ’єктивними – процес ще тривав, а підсудних уже називали злочинцями, зрадниками Батьківщини, цепними псами гітлерівського режиму. Зрештою, свідчення очевидців підтверджували таку оцінку преси.

- Я йшов на роботу, а він [Бевз] вів радянського солдата по середині вулиці, мені назустріч - виснаженого, у порваній гімнастерці - свідчив житель Вільнянська Іван Оніпко. – Червоноармієць ішов повільно, спотикаючись, і було видно, який він молодий, майже хлопець. Сховавшись за деревом, я спостерігав, як Бевз підвів його до напівзруйнованої будівлі райвиконкому. Сумнівів не лишалося – зрадник вирішив розправитися з полоненим сам.

У мене потемніло в очах, підкосилися ноги, але що можна було вдіяти?

Червоноармієць спочатку не здогадувався, навіщо конвоїр підштовхує його до підвалу.

Згодом, почувши за спиною клацання затвора, зрозумів, що йому прийшов кінець. І він в останньому проблиску надії звернувся до тої, що десь далеко читала й перечитувала його листи, молилася за його здоров’я й повернення.

- Ой, мамо, мамочко, - наче ножем по серцю полоснув його крик.

Сухо клацнув постріл, потім другий, і через кілька хвилин Бевз, закинувши за плече гвинтівку, спокійно пішов до райуправи.

Розстріли, розстріли, розстріли…

Поліцейські схопили та розстріляли Романчука, Савенка, танкіста Піскунова.

У радгоспі «Червоне Запоріжжя» розстріляли 15 людей.

У селі Микільське Шель і Лихобаба розстріляли Б. Золотухіна.

У селі Новомиргородка розстріляли Василенка, Коваленка, Богданову.

Розстріляли Дениса Даниленка і його 14-річного сина Андрія.

У селі Трудолюбівка вбили Федора Семеновського, а велику групу заарештованих відправили в СД (службу безпеки).

Витяг з вироку суду

Донець і Лихобаба жорстоко побили вагітну Олександру Лук’яненко (за те, що не віддавала корову). Як наслідок – передчасні пологи, дитина померла.

Зі згоди Нейдорфа розстріляли лікаря Миколу Саліванова, котрий рятував полонених.

Сам начальник поліції Дітріх Нейдорф (уродженець села Павлівське) вистрілив в Ольгу Кушнір, яка під час відправки молоді до Німеччини наважилася просити за свого сина.

Нейдорф заарештував і застрілив директора школи підпільника Івана Антоновича Розерта. Директора школи, в якій сам же Нейдорф і навчався.

Усього підсудні відповіли за понад 300 обірваних людських життів.

Іван Антонович Розерт з дружиною, первістком і сестрою. Директора застрілив та штовхнув у яму його учень – син шкільних кочегарів Дітріх Нейдорф

Особливо страшним місцем Вільнянська став Аронів сад.

- Колись ця місцевість поблизу Софіївки (так тоді називався сучасний Вільнянськ) належала поміщику Арону, - розказує в. о. директора Вільнянського краєзнавчого музею Тетяна Гриценко. – На цьому місці в нього був сад, а перед Другою світовою війною тут розташовувався парк, де росли старі дерева, товсті тополі. Коли влітку 1941 року до Вільнянська наближалися німецькі війська, в Ароновому саду, на західній околиці селища, викопали траншеї, бліндажі, облаштували оборонний рубіж. Він продовжувався через вулицю Першотравневу і тягнувся до колишнього цегляного заводу. Після відходу наших військ місцеві жителі розібрали дерев’яні деталі цього рубежу. У часи німецької окупації тут розстрілювали людей – наших земляків.

Так Аронів сад - довоєнне місце відпочинку й прогулянок - став братською могилою. Сюди поліцаї відводили на розстріл заарештованих.

Скорботна мати в Ароновому саду

Колаборанти, очевидно, вважали, що фашистська Німеччина «тут назавжди».

Та у вересні 1943 року у Вільнянськ увійшли радянські війська. Фашистські прихвостні втекли на захід: Нейдорф вступив до німецької армії, був відправлений на фронт; Бевз і Донець майже не змінили «профіль» і служили в шуцполіції (німецькій допоміжній поліції); Бак подався до окупованої Польщі, а далі до Німеччини; у фатерланд потрапив і Лихобаба; Шель опинився у воєнізованих гітлерівських частинах.

Але всім їм довелося повернутися до СРСР. Бевз, Донець, Бак і Лихобаба були засуджені, але не за катування й розстріли радянських громадян, оскільки на слідстві приховали свою участь у цих злочинах.

Нейдорф і Шель уникли покарання. Перший оселився аж у Таджикістані, другий – у Миколаївській області під чужим прізвищем.

Спіймали їх усіх майже через тридцять років після деокупації Вільнянська. Арешти стали результатом розшукової роботи КДБ. Допомогли архіви, передані Німецькою Демократичною Республікою і навіть пильність радянських людей. Є свідчення, що фото Миколи Донця побачила землячка в Донецьку, причому на Дошці пошани – колишній поліцай начебто виявився стахановцем. А екс-начальника районної поліції Дітріха Нейдорфа нібито взагалі зустріла живцем донька закатованого вільнянця - прямо на Красній площі в Москві.

- Втім, про зустріч на Красній площі була якась згадка, але подробиць немає, - говорить в. о. директора Вільнянського краєзнавчого музею Тетяна Гриценко. – Є спогади жителя Вільнянська Георгія Іванченка, який тоді працював старшим майстром на заводі пластмасових виробів, а на суді був народним засідателем. Георгій Іванченко брав участь у затриманні Дітріха Нейдорфа. Ось що він згадував.

- За Нейдорфом приїхали в місто Курган-Тюбе, що в Таджикістані. Він жив там з сім’єю, працював. За ним прийшли вночі. Нейдорф зрозумів, у чому справа, намагався вистрибнути з балкона (квартира була в багатоповерхівці), хотів покінчити життя самогубством. Але його вчасно зупинили й заарештували.

Під час судового процесу Нейдорф відмовлявся від їжі, хотів заморити себе. Але йому насильно вводили у вену ліки (глюкозу) і продовжували допити.

А ми додамо ще кілька фактів, які можуть стосуватися витоків цієї справи з викриттям колишніх поліцаїв.

У 1966-1972 роках головою Партійної комісії при ЦК КПУ був такий собі радянський діяч Іван Грушецький, наш земляк (родом з Комишувахи). У січні 1969 року очільник УРСР Петро Шелест у своїх щоденниках записує: «Жорстока, несправедлива й небезпечна людина Грушецький. А коли справа стосувалася його особисто, то Грушецький відразу нюні розпускав – як це було, коли на нього надійшла заява, що його батько співпрацював з німцями під час окупації».

Батька цієї жорстокої людини (Шелест навіть записав, що Грушецький був би «ревним гестапівцем») Самуїла Калениковича Грушецького в 1943 році розстріляли фашисти на станції Софіївка (тепер Вільнянськ). А в 1964 році Самуїл Грушецький був визнаний учасником патріотичного руху (постанова Запорізького сільського обкому КПУ) – за те, що з іншим колгоспником повідомив штабу танкової дивізії про звірства окупантів і розташування ворожих частин.

Проте, можливо, після сигналу про колаборацію дали команду досконало розібратися, що ж там діялося в окупованому Вільнянську. От КДБ і почало рити, отримавши вказівку згори. Однак це тільки наші припущення.

Учасник затримання Нейдорфа й народний засідатель на суді Георгій Іванченко так пояснював мотиви розшуків колишніх поліцаїв: у той час (кінець 1960-х років) на міжнародній арені було наголошено, що колаборанти в СРСР недостатньо покарані, що СРСР повинен розібратися зі своїми злочинцями Другої світової війни, а не лише вказувати на таких в інших країнах. Розшуки й суди над поліцаями йшли по всій країні.

Так чи інакше, фінал цієї вільнянської історії виявився очікуваним: усіх шістьох обвинувачених на гучному процесі засудили до розстрілу.

Присутні на суді палко вітали цей вирок.

«Народ свідчить», «Вирок народу» - радянська пропаганда любила оперувати словом «народ»

Народ гаряче схвалив рішення суду

Дякуємо в. о. директора Вільнянського краєзнавчого музею Тетяні Гриценко за надану інформацію та сприяння в підготовці публікації

Фото: facebook, history.org.ua, zv.zp.ua, ng.kz, shukach.com

Читайте також: ЗСУ зривають плани окупантів щодо наступу на Запорізькому напрямку