Три історії біженців, які по-різному рятувалися від війни

Ці три історії нам розказали вимушені переселенці. Кожен по-своєму кинувся світ за очі, аби насамперед врятувати дітей.

Сьогодні вони у безпеці, тиші, теплі. Ці умови їм створив самовідданий колектив дитячого садочка «Вербичка»  у Запоріжжі. Тут живуть вимушені переселенці. Вони не шкодують, що покинули рідні місця. Але що з ними буде далі – не знають.

Зате недавнє минуле у біженців дуже конкретне. Ось фрагменти розповідей про це минуле. А частину фотографій через обставини довелося зробити зі спини. 


Кристина. Виїхала з трьома дітьми. Найменшому сину 4 місяці

«Я близько місяця просиділа у квартирі. Знімала квартиру в Пологах». 
***
«Коли скінчилися продукти, вийшла з дітьми. Побачила, що метрів за сто росіяни стоять. А в мене нічого немає і ні на що жити».
***
«Тоді я вирішила виїжджати. Чекала на автобус, який би вивіз евакуйованих. Та допомогла жінка з нашого будинку. Дякуючи їй на попутці доїхала до Запоріжжя, без особливих пригод».
***
«У Пологах продуктів немає, це мені знайомі підтвердили, змогли додзвонитися».
***
«Три дні тому один знайомий – голодний – хотів поїхати з Поліг до Оріхова щось купити, але ж не пропускають». 
***

«Не шкодую, що виїхала, але що робити далі —  не знаю».


Віктор. Вийшов з дружиною і трьома дітьми. Найменшому сину 10 років

«Ми пішки прийшли з Поліг до Оріхова – 45 кілометрів».
***
«Два дні йшли, переночували в селі. Повно блокпостів по дорозі, та нам пощастило — пропустили».
***
«Дітям було важче, ніж нам з дружиною, тому йшли з перепочинками. Дітям 10, 11 і 13 років. У найменшого сина від стресу серце нагадує про себе. Якийся шурхіт, стук – і нерви проявляються».
***
«Йшли з порожніми руками. Уже в Оріхові в школі нам дещо дали. Там же на другий день сіли в автобус, доїхали до Запоріжжя».
***
«У нас у Пологах приватний будинок. Майно все там лишилось, сусіди приглядають. Кажуть, що зараз, наче, нормально, не стріляють. Це значить, що у росіян боєприпаси закінчились».
***
«У Пологах власне росіян я мало бачив. Більше чеченці і оті, як їх… буряти».
***
«Пішли, бо за дітей переживали. Надто вже стріляли. 7 снарядів лягло по вулиці, дві хати розбило, ще одна постраждала».


Наталія Іванівна. Виїхала з донькою і чотирма внуками. Найменшому 4 місяці 

«У нас хата на околиці Гуляйполя.  Хотіли там перечекати, так від росіян «прильоти» – стало страшно. Гепали гармати в кінці городів».
***
«У сусідки хату побило, так вона просто повипускала своїх корів. У неї було дві корови».
***
«У підвалі тиждень сиділи. Хлопці сусідські зробили буржуйку, а вона чадить. Сидять люди в катакомбах».
***
«Чоловік 70 у підвалі було. Це таке бомбосховище у психлікарні. Ну, як бомбосховище – погріб колишній, продукти різні там зберігались. А тепер ліжка, лавки туди принесли».
*** 
«У людей від гаража нічого не лишилося, наче й не було його. А від будинку одна стіна зосталася. У центрі Гуляйполя дуже погромлено». 
***
«Світла там немає, їсти немає чого, борошна немає. Хлопці-волонтери привозили хліб, воду, цукор, давали безплатно. 
А нас автобусом вивезли».
***
«Тракторну бригаду довбонули – зерно згоріло».
***
«Жінка знайома з поломаним тазостегновим суглобом лежить, а син в теробороні. Він і в АТО був».
***
«Нам пропонували до Польщі поїхати. Та якби ж у нас там родичі були».
***
«Ми на своїй землі, нікуди не поїдемо» (це додає внук Наталії Іванівни 17-річний Денис. Він потрапив під осколки, та якимось дивом жоден не зачепив хлопця).
***
«Що далі – не знаю. Майбутнього, завтрашнього дня у нас немає. Додому хочеться».
***
«Головне – щоб росіяни не зайшли. Наші держать Гуляйполе».