З невеличкого містечка війна вигнала сотні людей
Запорізький центр прийому біженців. Молода жінка веде під руки двох бабусь. Старенькі ступають невпевнено, у них відчужений погляд, жодного слова не говорять. Це евакуйовані. Щойно автобус привіз їх з Гуляйполя.
Бабусь садять за стіл, дають поїсти. Їдять апатично і все так же мовчки.
Дочекавшись закінчення нехитрої трапези, підхожу, аби розпитати про пережите.
— Ось їздила забирати бабусь, — каже Наталя, яка супроводжує стареньких. – Точніше, бабусю та її куму.
— То ви не з Гуляйполя, раз їздили туди?
— З Гуляйполя, просто з вересня живу в Запоріжжі, знімаю квартиру.
— Що побачили в Гуляйполі?
— Церкву побомбили, магазини, будинки — і приватні, і багатоквартирні.
— Бабусь довелось умовляти, аби виїхали?
— Довелось. Та куди діватися – там ні світла, ні води.
— Вашій бабусі скільки років?
— 80.
— А як звати?
— Раїса Василівна.
— А куму?
Наталя обертається до жінки, що сидить праворуч від неї: «Тьотя Валя, вас як по-батькові?» «Тимофіївна», — відповідає та.
Це буде єдине слово, яке я почую від двох літніх жінок з Гуляйполя. А вони від мене, здається, не почули жодного, хоч наша розмова з Наталею проходила тут же, за столиком, де сиділи бабусі. Їхня свідомість стільки вмістила за цей час — війну, обстріли, бомби, від’їзд з рідної домівки на дев’ятому десятку – що якийся кореспондент уже просто не сприймався.
— Як зустріло Запоріжжя? – знову звертаюсь до Наталії.
— Реєструють, погодували ось – вермішель, котлети.
— Що далі?
— Сподіваюся, направлять бабусь туди, де буде догляд. Адже самі вони не зможуть, наприклад, готувати їсти.
— Можна, я самих бабусь розпитаю?
— Краще не треба — нерви, тиск, — це до розмови підключається гарна знайома Наталії Лєна. – Будинки покидали і поїхали. Там воєнні дії: звідкіля, куди стріляють – незрозуміло.
Гуляйполе під вогнем. Трагедія триває – вчора під обстріли знову потрапили будинки, автомобілі, господарські споруди
Результат обстрілу багатоквартирного будинку
Розбомблена церква. Храм, на ім'я Святителя Тихона, патріарха Московського, між іншим
І церква, і ринок – без розбору
Молода сім’я – Іван, Даша і їхня 5-річна Софія — ще вчора жила у своєму гуляйпільському будинку, купленому зовсім недавно. Сьогодні вони у запорізькому центрі прийому переміщених осіб стоять з тим, що встигли схопити одягнутися-перевдягнутися.
Усі рідні, батьки лишилися в Гуляйполі. Сам Іван за освітою кухар, та за спеціальністю не працював – усе по будівництвах, був і в Польщі.
— Так, може, до Польщі із Запоріжжя і поїдете? – запитую його.
— Мене ж, певно, не випустять. Ми і з Гуляйполя їхати чи не їхати трішки сумнівалися. Десь 50 на 50.
— А що стало вирішальним на користь від’їзду?
— Стріляють, бомблять. І в центрі, і на околицях Гуляйполя. Світла, води немає. Гуманітарку, щоправда, підвозять.
— У чиїх руках зараз місто?
— Окупантів немає, відбивають їхні атаки (розмова проходила 15 березня).
Хоча проблема, наприклад така. На нашій вулиці помер молодий чоловік – передчасно, але смерть не пов’язана з війною. Викликали лікарів, поліцію, аби засвідчили факт. Проте ні ті, ні інші так і не приїхали. Зрештою, загорнули тіло у ковдру і так поховали.
— А чому не в труні? Грошей не було?
— А «Ритуал» розбомбили. І грошей у людей немає.
