У шелтері переселенці знаходять прихисток, психологічну підтримку та допомогу в адаптації
З початку повномасштабної війни в Україні місто Запоріжжя стало другою домівкою для переселенців із південної та східної частин України. За 141 день місто прийняло 169 тис. 124 переселенця. Це люди, які, тікаючи від жахіть війни, покинули свої домівки, майно та роботу.
Опиняючись у незнайомому для себе місті переселенці потребують хоча б найпростіших речей — даху над головою, їжі та речей. Однак, цього всього недостатньо для повноцінного комфортного життя. Головна мета — це соціалізуватися в новому середовищі.
Прихисток, психологічну підтримку та допомогу в адаптації переселенцям надають в одному із запорізьких шелтерів у спальному районі міста. Його облаштували волонтери громадської організації “СВОІ”.
Приймати переселенців у шелтері почали з 1 квітня. За цей час волонтери прихистили понад 1 тис. людей з різних регіонів України — Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської, Харківської областей. Ми дізнавалися, як живе шелтер, хто в ньому працює та яку допомогу тут отримують люди.
За 10 днів холодний підвал став зручним простором
Керівниця шелтера, яка вже більше двох місяців опікується ним, — волонтерка Катерина Чернова. До війни вона викладала йогу, проводила в Запоріжжі фестивалі йоги та організовувала авторські подорожі для людей, які хочуть знайти себе. З 24 лютого в Катерини, як і в інших українців, життя змінилося і на перший план вийшла волонтерська робота.
— Волонтерство в різних форматах було в моєму житті постійно. До війни я активно подорожувала і сама, і в групах, працювала тренеркою з йоги та допомагала людям знайти себе через своє тіло. До Міжнародного дня йоги я проводила в Запоріжжі фестивалі, куди приходили чоловіки, жінки, сімейні пари, діти. Саме під час організації цих заходів я сформувала свою першу команду волонтерів. У неї ввійшли мій син, мої друзі, студентки-йогині та просто небайдужі до цієї теми люди. Саме під час нашої спільної роботи я зрозуміла, що люди, об’єднані однією ідеєю, дуже продуктивно працюють для її реалізації без якихось заохочень. Їхня єдина мотивація — бути до цього причетним.
Коли в Україні почалася війна, я твердо вирішила, що буду волонтерити та допомагати людям чим зможу. В перші дні я проводила онлайн-зустрічі зі своїми студентами, щоб оцінити їхній емоційний стан. Я розуміла, що їхнє напруження та тривога мають кудись “виходити”, тому і організувала онлайн-зустрічі, під час яких люди могли виговоритися, поділитися переживаннями та власними способами подолання негативних емоцій. Крім цього, я займалася зборами на потреби ЗСУ та ТРО. Але, мабуть, найбільшою роботою в перший місяць війни для мене було виявлення актуальності запитів. Бо люди кинулися допомагати, але не систематизовано. Доходило навіть до того, що самі захисники на блокпостах говорили: «Досить нам привозити їжу, ви вже нас закормили», а люди все привозили її. За моїми спостереженнями, запоріжці мали настільки велике бажання допомогти, що робили все, аби тільки бути корисними, але при цьому не координувалися з іншими. Аби зробити допомогу справді корисною та дієвою, я допомагала систематизувати запити і пропозиції, — розповіла Катерина Чернова.
У березні волонтерка отримала пропозицію від громадської організації «СВОІ» облаштувати та очолити шелтер для переселенців. Вона погодилася і разом з командою інших небайдужих людей за 10 днів зробила комфортне місце для проживання людей.
— У громадській організації «СВОІ» я спонтанно зустріла свою подружку, і вона запропонувала мені долучитися до їхньої ініціативи зі створення шелтеру. Я погодилася та відразу ж приступила до роботи. Ми отримали кошти на закупівлю меблів і техніки, а вже саме облаштування цього простору лягло на плечі нашої команди. Одяг і посуд привозили нам запоріжці з різних районів міста. За 10 днів нам вдалося зі звичайного підвального приміщення створити комфортне для проживання людей місце. Сюди я з дому та зі своєї студії привезла столи, стільці, стелажі. Та і вся наша команда привозила з дому те, що вже не потрібно, брали цвяхи та майстрували тут все, що задумали, — розповіла Катерина Чернова.
За ці 10 днів волонтери провели просто титанічну роботу. За такий короткий час холодний підвал перетворився на зручний простір. Першочергово волонтери забезпечили тут комфортну для перебування температуру, налагодили нову систему освітлення. Після цього — зібрали та розставили меблі, організовуючи різні зони. Зараз тут є зона отримання предметів гігієни, зона отримання одягу, зона для сну та дитячий простір.
Головне для волонтерів, які тут працюють, — це забезпечити комфортні умови, а не просто дати людям дах над головою. Тому умови в шелтері поступово покращуються, щоб його жителі могли мати особистий простір та хоча б трохи домашнього затишку.
— Приймаючи людей та отримуючи від них відгуки, ми крок за кроком покращували наш шелтер. Наприклад, у перші дні в зоні для сну в нас просто стояли ліжка. Потім я захотіла відокремити ці ліжка стінами, аби дати людям особистий простір, відчуття приватності. Ми довго не могли зрозуміти, як це зробити, та рішення проблеми теж прийшло раптово. Я побачила ці перегородки у виставковому центрі «Козак Палац», де працює логістичний хаб для переселенців. Я попросила ці перегородки для шелтеру, і нам їх віддали. Після цього ми вже самостійно створювали такі міні-кімнатки для наших гостей, — розповіла Катерина Чернова.
Так раніше виглядала спальна зона
Тепер люди живуть у таких міні-кімнатах
“Кістяк” шелтеру налічує приблизно 20-25 людей, які працюють тут з першого дня. Вони роблять усе: доглядають дітей, бавляться з ними, миють підлогу, перуть та прасують речі, миють посуд, готують їжу, сортують одяг. Яка робота є, таку і виконують. Волонтери також пропонують широкий спектр допомоги людям — інформаційну, психологічну та медичну.
Щонайменше у шелтері цілодобово знаходяться п’ять волонтерів, ще стільки ж — на кухні.
Як живе шелтер
Шелтер громадської організації “СВОІ” є транзитним. Тобто, люди тут можуть знаходитись не більше 7 днів. За цей час вони мають або знайти та організувати дорогу до іншого міста чи країну або знайти постійне місце проживання в Запоріжжі. Однак, є ситуації, коли людям дозволяють бути трошки більше часу в шелтері, якщо їм не вдається знайти житло. В цьому випадку самі волонтери приходять переселенцям на допомогу, пропонуючи варіанти працевлаштування чи аренди житла.
Одночасно в шелтері можуть перебувати100-110 людей. Їм надають ліжко, їжу, одяг, засоби гігієни. Тобто, покривають усі базові потреби.
На перший погляд, цей шелтер – звичайний тимчасовий прихисток, але в нього є купа відмінностей від інших подібних закладів. По-перше, окрім даху над головою, тут і для дітей, і для дорослих влаштовують цікаве дозвілля. Це допомагає людям відволіктися від негативних емоцій, розслабитись та поступово повернутися до звичного життя.
— Люди, які потрапляють до нас, часто говорять: “У вас така атмосфера домашня, сімейна”. Я думаю, що це все завдяки тому, що ми даємо людям не лише матеріальні речі, а й душевне тепло. Завжди в нашому шелтері проходять цікаві заходи для дітей і дорослих. Наприклад, у нас проходили майстер-класи з шиття, показ фільмів, показ психологічних мультфільмів для діточок, які створили мої друзі-психологи, шоу мильних бульбашок, ігри з аніматорами, кулінарні майстер-класи. Запрошували ми і вчителів, аби вони навчали діток. Бо були випадки, коли до нас приїжджали діти по 11 років, які навіть не могли писати. Волонтери з вчителями навчали їх цьому.
Мета організації цікавого та корисного дозвілля — показати людям, що життя триває. Воно інше, але воно триває, — розповідає Катерина Чернова.
На один із таких заходів потрапила і «Індустріалка». На момент візиту в шелтер тут якраз проходив кулінарний майстер-клас з випікання вівсяного печива для дітей. Його організували кухарі разом з волонтерами.
Разом з цікавим дозвіллям та розвагами у шелтері панують дисципліна та порядок. Кожний день тут розписаний погодинно. Розклад дня виглядає так:
Ще одним цікавим елементом життя шелтеру є залучення його мешканців до повсякденної роботи. Це має допомогти людям адаптуватися до нових умов життя та повернути їх до повсякденних обов’язків, які були частиною мирного життя.
— Ми даємо все, що потрібно людям, але разом з цим залучаємо їх до роботи. Робимо ми це не через те, що у нас бракує рук чи ми хочемо перекласти свої обов’язки на інших. Ми лише хочемо, аби люди не відчували себе у стані жертви, у стані завмирання. Вони мають розуміти, що для того, щоб жити вони мають щось робити. Прості банальні речі такі як миття підлоги, прасування, чистка картоплі чи миття посуду — це залучення людей до життя, можливість повернутися до його звичного ритму.
Є серед наших гостей і ті, хто сам пропонує свою допомогу. Як правило, це люди, які змирилися з новою реальністю, не завмерли та продовжують працювати. Саме завдяки праці вони справляються зі своїми переживаннями. Це дає їм відчуття того, що вони потрібні. На жаль, таких людей не більшість, але вони є. Дуже круто бачити їхні посмішки та залученість до добрих справ, — зазначила Катерина Чернова.
Є в шелтері і декілька заборон. Перш за все, вони стосуються вживання алкоголю.
— Умови і правила ми створили нещодавно. Щоб ввести якісь заборони, ми мали з ними зіткнутися та зрозуміти, як ми не хочемо, щоб було. Спочатку ми планували, що це буде шелтер виключно для жінок з дітками, але потім зрозуміли, що не хочемо розділяти родини і вирішили приймати ще й чоловіків. Та після цього рішення ми зіткнулися з тим, що жінки з дітьми поїхали, а чоловіки залишилися. І тоді в нас сталося дві прикрі ситуації. Це були випадки сильного алкогольного сп’яніння. Ці чоловіки виходили з шелтеру під приводом пошуку роботи чи інших причин, а приходили п’яні чи обманним шляхом проносили алкоголь. З одного боку, я розумію, що так людина намагається зняти стрес, але з іншого боку це є небезпечним для всіх інших мешканців шелтеру, дітей, вагітних жінок. Такі ситуації не мають бути в місцях масового скупчення людей, це лише додає проблем. Тому ми ввели декілька заборон, у тому числі на перебування в шелтері у стані алкогольного сп’яніння, — розповіла Катерина Чернова.
“Є люди, які дарують машини, а є ті, хто просить все і одразу”
Перших людей шелтер прийняв 1 квітня. У той день до Запоріжжя приїхала велика гуманітарна колона з переселенцями. Це були люди з Маріуполя та Запорізької області.
— У той день до Запоріжжя прибула велика колона – 38 автобусів. Частина людей була із Маріуполя, а частина – із Запорізької області. Я тоді чергувала на «Епіцентрі», щоб побачити, як відбувається процес прибуття переселенців до міста. Я пропонувала людям поїхати до нашого шелтера, розповідала, що в нас є всі умови і для дорослих, і для дітей, пропонувала дістатися до шелтеру нашим мікроавтобусом, але люди мене просто не чули і не помічали. Вони робили те, що їм казали люди з міських департаментів, які їх приймали. Я пробула там майже цілу ніч, але привезти сюди вдалося дуже невелику кількість людей, — розповідає Катерина Чернова.
Потім кількість переселенців у шелтері почала зростати. Їх і сьогодні привозять волонтери, які щодня чергують біля “Епіцентру”. Ті, хто не має власного транспорту, можуть дістатися шелтеру на автобусах, які надають волонтери. До речі, одна з машин, якою перевозять людей, — подарунок родини, яка тут мешкала.
— Одного разу до нас приїхала родина з 10-ма дітьми з Чернігівки. Це селище було окуповане майже з перших днів війни. В цій родині були переважно дівчатка. Одного дня на їхнє подвір’я зайшли озброєні росіяни. Побачивши, хто там живе, вони сказали: “А, тут дівчата. Ну то добре. Готуйте їх на майбутнє”. Цей візит став для людей останньою краплею. Знаючи історії про викрадання людей, про зґвалтування, батьки вирішили забирати дітей та виїжджати з окупованого села. Дісталися до Запоріжжя вони на своєму маленькому “бусіку”. Чесно, я не уявляю, як така велика кількість людей у ньому їхала, але вони успішно дісталися до нас. У шелтері ця родина прожила приблизно 10 днів. Вони не знали, куди їм їхати далі, що робити, і ми знайшли їм шлях до Одеси. Від’їжджаючи, вони подарували нам свій “бусік”. Свій вчинок ця родина пояснила так: “Ми заробили на це авто. Якщо потрібно буде, ми ще раз заробимо, ми молоді. Вам воно зараз потрібніше”. Завдяки цим людям ми тепер можемо самостійно перевозити людей з “Епіцентру” до нашого шелтеру. За кошти, які нам донатили запоріжці, ми відремонтували це авто та закупляємо для нього паливо.
З цією родиною ми досі тримаємо зв’язок. Це дуже щирі люди, і дітки в них дуже хороші. Після від’їзду із Запоріжжя вони щонайменше 3 тижні пробули в Одесі, а потім поїхали за кордон. Зараз вони живуть у Німеччині, — розповіла Катерина Чернова.
Однак, не всі гості шелтеру є такими.
— Іноді приїжджають до нас і люди з позицією: “Мені всі винні”. Прикро бачити, що люди просять все і одразу, беруть більше, ніж їм потрібно, прикриваючись тим, що: “Я ж біженець”. У своєму волонтерському колі ми обговорюємо такі ситуації та напрацьовуємо поради, як спілкуватися з такими людьми. Адже допомогу ми маємо надавати, але таким чином, щоб і іншим нужденним залишилося, і самим голими і босими не стати. В таких ситуаціях ми маємо себе захищати, перш за все — свій психоемоційний стан, — зазначає Катерина Чернова.
Переселенцям дають поштовх до продовження життя
Під час візиту до шелтера «Індустріалка» також поспілкувалася з волонтерами, що в ньому працюють, та переконалася, що це люди, які дійсно бажають зробити світ кращим та допомогти іншим.
Один з волонтерів, який працює тут з перших днів — 34-річний Михайло Сароз. Він і облаштовував шелтер, і приймав перших переселенців. Свою діяльність він не вважає роботою, для нього це справа душі.
— Я працюю на меблевій фабриці спеціалістом ЧПУ. Всі свої вихідні я працюю в шелтері. Та повноцінною роботою я це не вважаю. У мене є робота, яка приносить гроші, а праця в шелтері – це те, що йде від душі. Тут я не отримую ні копійки, але це не відвертає мене. Навпаки, якби тут платили гроші, я б може і не працював, бо, на мою думку, там, де є гроші, не буде повної віддачі та щирості.
Мені тут дуже подобається, найбільше — це бачити посмішки людей. Я щиро радію, коли люди починають жити новим життям, поступово забуваючи пережитий кошмар. Але бувають складні моменти. Для мене це спілкування з дітьми, які бачили війну, кров та горе. Один із найважчих моментів був, коли я грався з 5-річною дівчинкою Ангелінкою. Під час гри вона взяла мене за руку і сказала: «А пам’ятаєш, як ми їхали і бачили частини тіл, бачили та тримали гранати в руках». Це дуже страшно, діти не мають цього переживати. В такі моменти я одразу переключаю увагу дитини та кажу: «А покажи мені свої іграшки», і малеча одразу заспокоюється. Мотивацію та сили не опустити руки мені дає вдячність людей. Особливо цінно, коли переселенці, виїжджаючи з шелтеру, радять його своїм родичам, друзям, землякам, які тільки планували евакуюватися, — розповів Михайло Сароз.
Та не тільки діти потребують підтримки. Більшість людей, які мешкають у шелтері, не знають,що робити далі. Їм на допомогу приходять психологи і волонтери. Головне – дати цим людям поштовх до відновлення нормального життя.
— Ми не змушуємо людей одразу вирішувати свої проблеми, ми даємо їм час на відновлення та адаптацію. Не підганяємо, а даємо поштовх до продовження життя. Наприклад, у нас жила 87-річна бабуся з Лисичанська. Дітей у неї не було, вони померли. Чоловіка теж немає, будинок зруйнований. Тому евакуювавшись, вона не знала, що їй робити далі, в неї була просто безвихідь. Я сіла з нею поговорити, вона розповіла про свою ситуацію і просила поради. І я їй говорю: «А де пройшла ваша молодість? Може кудись їздили, десь бували?». І вона відповідає: «Я в Болгарії була, мені там дуже сподобалося». На що я їй сказала: «Так може до Болгарії поїдете? Там є багато російськомовних, там біженцям теж надають допомогу». Вона послухала мене, подумала і все ж таки «рвонула» у Болгарію. Це і є тим самим поштовхом, який ми даємо людям. Ця жінка навіть і не розглядала такий варіант, а звичайна розмова і спогади з молодості дали їй бажання жити далі і рішення ситуації, яка в неї склалася, — розповіла волонтерка Вікторія Цехмейструк.
Чи можна стати частиною волонтерської команди шелтеру?
Щодня у шелтері кипить робота. Сидіти, склавши руки, тут ніколи, завжди є якісь задачі. Тому шелтер потребує робочих рук.
Доєднатися можуть всі охочі. Головні критерії – щире бажання допомагати людям та відповідальність.
— Допомогти шелтеру та доєднатися до нашої волонтерської команди можуть всі охочі. Але чіткого розмежування обов’язків у нас немає. Тут завжди є різнопланова робота, яку кожна людина виконує за бажанням. Якщо ви любите прибирати, то можете займатися облаштуванням побуту, якщо любите дітей, то можете доглядати за ними та організовувати для них дозвілля, якщо любите готувати, то можете стати волонтером на кухні. Першочергово нам потрібні відповідальні волонтери, які вже знають як працювати з людьми, можуть самоорганізуватися і брати ініціативу у свої руки. Також ми не проти, коли люди приходять до нас допомагати на деякий час, а не на постійній основі. Є кілька годин вільного часу — будь ласка, приходьте, ми всім раді, — підкреслила Катерина Чернова.
Чого не радять потенційним волонтерам – це приходити працювати з почуттям провини чи сорому.
— Волонтерити потрібно лише тоді, коли у вас дійсно є на це енергія і бажання. Є люди, які приходять у волонтерство з відчуттям провини. Знаючи, що люди на сході та півдні України бачили багато горя та лиха, зруйнованих життів і будівель, вони відчувають провину за своє звичайне життя. За те, що спав у теплому ліжку, чув тільки сирени, а не «прильоти». Саме через це відчуття сорому вони йдуть волонтерити, але це не є ресурсом. З таким треба працювати з психологом та трансформувати цю енергію в позитивний напрямок. Лише тоді, коли людина позбудеться невиправданого відчуття провини за життя у відносно спокійній реальності, вона зможе бути корисною іншим, — підсумувала волонтерка, координатора шелтеру Катерина Чернова.
Якщо ви бажаєте стати волонтером та працювати у шелтері, звертайтеся за телефоном: 099-260-93-22.
Фото автора та з архіву Катерини Чернової
