Художниця Жанна Кадирова продала «паляниць» на 300 тисяч євро та передала гроші на підтримку ЗСУ
Жанна Кадирова з Києва — на сьогодні, мабуть, найвідоміша з українських художниць, які нині живуть. Про її авторитет у світі говорить уже те, що під час повномасштабної війни іноземні покупці придбали у Жанни робіт із воєнного проєкту «Паляниця» на 300 тисяч євро – гроші Жанна передала на підтримку ЗСУ.
Читайте також: У Запоріжжі відомий мураліст Сашко Корбан створить серію унікальних арт-об’єктів
Про це та багато іншого журналістка zprz.city розпитала Жанну Кадирову в Запорізькому обласному центрі молоді. Куди художниця приїжджала із командою аудіовізуального фестивалю «Фантазери», що проходить на Закарпатті (Жанна – одна з його організаторів), із презентацією.
Що треба знати про Жанну Кадирову (коротка версія)
Жанна Кадирова - володарка багатьох нагород, у тому числі міжнародних.
Брала участь у найпрестижніших міжнародних виставках та арт'ярмарках.
Так, на головному у світі огляді сучасного мистецтва, Венеційській бієнале, у 2013 та 2015 роках вона представляла нашу країну у групових виставках в офіційному Національному павільйоні України.
Була єдиною представницею України в основному кураторському проєкті Венеційської бієнале-2019.
У 2022 році показала у паралельній програмі Венеційської бієнале проєкт «Паляниця» - шліфоване річковою водою каміння у формі хліба, нарізаного на скибки, як символ незламності України.
Якщо до великої війни візитівкою Жанни Кадирової були оригінальні скульптури з бетону та керамічної плитки, то тепер, мабуть – кам'яні паляниці.
За допомогою своєї творчості Жанна Кадирова нагадує на міжнародних виставках про війну в Україні.
До 7 січня у PinchukArtCentre (Київ) проходить велика (на 13 залів) персональна виставка Жанни Кадирової «Траєкторії польотів».
Жанна брала участь у Міжнародному симпозіумі сучасного мистецтва BIRUCHIY, що проходив у Запорізькій області, на узбережжі Азовського моря з 2006 по 2021 рік.
Як у Жанни Кадирової з'явилися різноколірні скульптури
- Жанно, як ви прийшли до скульптур із матеріалів, неприродних для жіночих рук — бетону та керамічної плитки? І якою була перша робота? - поцікавилась журналістка zprz.city у художниці.
- Я закінчила відділення скульптури художньої школи, і для мене це було абсолютно природно. Як для скульптора, для мене швидше було неприродно перейти на малювання фломастерами. Це перше, що я зробила після закінчення школи.
Мене дратувало, що класична скульптура не має кольору, що вона монохромна. Тому я купила фломастери, і почала малювати кольорові замальовки з міського життя. А кахель, можливо, частково став продовженням мого кольорового пошуку.
Моя перша скульптура з кахлю – сантехнік дядько Толя, яку зробила у 2004-2005 роках. Це фігура втомленого роботяги в натуральний розмір, у спецодязі, з цигаркою, з валізкою.
Крім кольору, кахель спокусив мене тим, що це такий побутовий матеріал, який можна використовувати у мистецтві. Тому що мистецтво — наче елітарна сфера. А кахель є у кожного у туалеті, у ванній. І перше, що вранці робить людина, йде вмиватися і бачить плитку. Це рутина. І поєднуючи цю рутину та «побутовуху» з елітарністю якихось сенсів сучасного мистецтва, я отримую багато знахідок.
Створюю роботи не тільки з плитки. Але зараз навіть ті, які роблю з плиточками… Я стріляю по них.
- Можна про це детальніше?
- Це проєкт «Постріл», він зараз показаний на моїй виставці в PinchukArtCentre і поїде далі. Це відбитки куль на поверхні плитки. Тобто, руйнація плитки способом пострілу з автомата Калашнікова.
- Ви самі стріляли?
- Так, на стрільбищі. Там не можна стріляти без інструктора тим, у кого немає дозволу на зброю. У мене немає. Тож, інструктор все показав.
Паляниця замість тортика
- Жанна, як ще повномасштабна війна змінила вашу творчість і ваше життя?
- На початку повномасштабної війни я на три місяці виїхала в Закарпаття. Точніше, я трохи більше ніж тиждень провела в Києві, живу у приватному секторі. Думала, що ми будемо пересиджувати вдома. Але в якийсь момент нерви здали й ми вирішили виїжджати.
Забрала маму, яка мешкала на 12-му поверху в Броварах. Мама з моєю сестрою та тіткою поїхали в Німеччину. А я з Денисом Рубаном (хлопець та співавтор Жанни Кадирової. – Ред.) і з сусідкою по дачі лишились в Закарпатті. У Київ повернулись у червні.
На Закарпатті й народився мій проєкт «Паляниця». Як тільки мама потрапила в безпеку, ми подумали, що треба щось робити, щоб генерувати поміч для людей, які постраждали. Ми й на їжу передавали в Харків, на ремонти будівель. У нас була задача, щоб робити щось без майстерні, без спеціальних інструментів і обладнання.
Спочатку ми думали робити тортики, які я до того показала у Нью-Йорку на ярмарку сучасного мистецтва The Armory Show. Це роботи з будівельного сміття – шматки демонтованих стін, підлог, які обрізуються за формою тортика. Тобто, можна було купити болгарку і в примітивних умовах це робити та продавати через інтернет. Був такий план.
А потім, коли ми гуляли берегом гірські річки та шукали ці уламки, то знайшли паляницю – камінь, обшліфований водою у формі хліба. І на другий тиждень повномасштабної війни в нас вже була ця ідея, ми працювали над нею. Ми з Денисом ходили й просто збирали це каміння, що за формою нагадує хліб, а потім нарізали його. А вже приблизно через місяць ми відкрили виставку з паляницею.
Хліб, який не можна з’їсти
- Яка концепція проєкту «Паляниця»?
- Паляниця за українською традицією - це хліб, яким зустрічають гостей. А мій хліб – це хліб для окупанта, якому ми не раді. Хліб, який не можна з’їсти. Плюс те, що слово «паляниця» перші місяці повномасштабної війни було символічним. Бо завдяки цьому слову відрізняли ДРГ, росіян, що приїхали, від українців. Бо росіяни не могли його вимовити.
А зараз з’явилось багато нових сенсів. Наприклад, після того, як росіяни почали красти українське зерно. Голодомор.
Була ідея, яка зробила поштовх. Майже два роки я працюю над цим проєктом, з’являються нові трактування.
- У 2022 році «Паляниця» була представлена у паралельній програмі Венеційській бієнале. А де ще показували цей проєкт?
- Він був в Азії, в Індії, в Нью-Йорку – багато де. Десь сорок виставок вже було по всьому світі.
- Як цей проєкт допомагає збирати гроші?
- Скільки продається, стільки грошей йде на допомогу. В частості останній рік я концентруюсь на допомозі армії. В першу чергу допомагаю своїм друзям, художникам і музикантам, які пішли на фронт, купую необхідні речі.
- Скільки грошей вдалося зібрати на «Паляниці»?
- В червні ми підраховували – 7 мільйонів гривень, а зараз вже набагато більше. Думаю, ми вже приблизно заробили приблизно 300 тисяч євро.
1 грам «паляниці» коштує 1 євро. Є «булочка» 500 грамів, а є й по 13 кг.
- Купують більше іноземці чи українці?
- Тільки іноземці. Якось ще нема, щоб в мене українці купили. Для України дорогувато. Хоча, наприклад, у мене одна дівчина купила одразу п’ять вишивок, це теж недешево.
- Який зі своїх проєктів вважаєте найбільш успішним?
- «Паляниця», тому що приносить гроші для армії. Твори з інших проєктів теж купують, але з «Паляниці» найбільше.
Ми разом з моєю основною галереєю, «Continua» (Італія) поставили мораторій на продаж робіт, які були створені до 2022 року. І зараз по світу їздять і фігурують мої роботи тільки 2022-2023 року. Це різні проєкти й техніки - графіка, вишивка, металеві роботи, асфальтні картини й паляниці.
Виставковий план розписаний до червня
- Як ви робите асфальтові картини?
- Я їздила в Ірпінь і ми знаходили місця, де снаряд попадав у асфальт і з’являється як би умовно кажучи, квіточка від вибуху. Я вирізала асфальт з цими слідами, де це можна було його зняти. І вішала на стіни, як картини.
На моїй виставці в PinchukArtCentre є один зал з такими роботами й вони називаються координатами місць, же це було знято. Тобто, можна прогуглити та зрозуміти, що це був Ірпінь.
- З яким матеріалом зараз працюєте найбільше?
- З каменем, з вишивкою (Жанна купує старовинні вишивки на аукціонах та вишиває на них написи, пов’язані з сучасною війною. Ред.), з плиточками також, з асфальтом і з металом. У селі на Закарпатті я знов почала малювати з натури. Але більше робиться паляниць.
- Чи є плани зробити виставку у Запоріжжі?
- Мій виставковий план закінчується в червні, там дуже великі проєкти. І якщо я ще щось візьму, то не справлюсь. В лютому у мене відкриваються дві великі персональні виставки у Швеції й Чехії.
- А у квітні знову відкривається Венеційська бієнале. Плануєте там щось виставляти?
- Планую, але, поки не буде офіційного анонсу, не можу про це розповісти. Можу тільки сказати, що планується групова виставка, яка буде показана, скоріш за все, в паралельній програмі бієнале.
«Місто було прикольне, але зараз все просто зруйноване»
- Ви не боялись приїздити у прифронтове Запоріжжя?
- Я не перший раз буваю у прифронтових містах. Почнемо з того, що перед цим я була в одному з міст Запорізької області, яке ще ближче до лінії фронту, у супроводі військових, у бронежилеті. Там світла немає. Знаєте, у Запоріжжі хоч світло є.
- А чому вирішили поїхати туди?
- Тому, що я працюю з сучасним контекстом України.
- Тобто, після цієї поїздки ви щось створите?
- Так, я шукала мотиви для фотографій, я дивилась взагалі на ситуацію. Хочу не відділятись від реальності.
Я зробила фотографії для себе. Може з того буде проєкт, може ні.
Читайте також: Гаряче мистецтво - у Запоріжжі відкрили незвичайну виставку, яку не можна пропустити
- Що там вразило вас найбільше?
- Мені дуже сподобались старовинні одноповерхові цегляні будиночки. На жаль, зараз вони в дуже поганому стані. Взагалі, місто було прикольне, але зараз все просто зруйноване.
Раніше ми писали, про проєкт Жанни Кадирової з наліпок у вигляді російської ракети. У різних містах світу вона розклеїла стікери на вікнах транспорту, щоб нагадати іноземцям про війну Україні. Коли пасажири дивились у вікно, то бачили ракету на тлі видів свого мирного міста, що змінюються. Тобто, художниця наочно показала, що російські ракети можуть прилетіти в різні країни.
Фото автора, з сайтів kadyrova.com, new.pinchukartcentre.org (фото з виставки "Траєкторі Сергія Ілліна) та зі сторінки у фейсбуці Жанни Кадирової, PinchukArtCentre
