Тиждень на Запорізькому напрямку вели бої з ворогом пологівські тероборонці

Серед тих, хто  приходить до логістичного хабу — житель Поліг Олександр Козлов. У Запоріжжя він евакуювався з другої спроби разом з донькою та трьома онуками.



У Олександра два зяті, яких він з початком широкомасштабного вторгнення рф почав називати своїми синами.

Один з синів, з Поліг, відразу пішов у місцеву самооборону. Запорізький син приїхав на початку березня, щоб евакуювати рідних, але при спробі покинути місто вони потрапили під обстріл і змушені були повернутися. Друга спроба — з волонтерами — виявилася більш вдалою.



— В перші дні війни я ще ходив на роботу у локомотивне депо, працював машиністом піскоподавальної установки, — розповідає Олександр Козлов. — Один з моїх синів був у теробороні. І ми кожного ранку з дочкою, вона з трьома онуками жила у нас, ходили до тероборони, дізнавались, що сталося за ніч, чи всі живі, що хлопцям потрібно. Що треба було — купували і приносили.

Чоловік дочки війну почав аж під Токмаком. Там їх трохи “пощипали”, вони відходили після бою і ми їх машинами вивозили. Ну а тут він почав захищати Пологи, на посаді гранатометника.



З 1 по 6 березня усі дні для мене злилися в один — я не контролював яке число було, який день. Ситуація була дуже напружена. Все робив на автоматі.

Пішли бої, у яких брали участь хлопці з тероборони. Бої починалися з кільця на виїзді з міста. Потім вони почали відходити в сторону Тарасівського повороту. Тому що техніки російської було багато.

Але той тиждень, який вони з боями здержували цю ворожу техніку, давав змогу відійти частинам, які прикривали Пологи.

Вони відійшли в сторону Гуляйполя і закріпилися там. Тобто у наших військових завдяки пологівським тероборонівцям була можливість закріпитися на нових позиціях.

Потім, за словами Олександра Козлова, пологівські тероборонівці припинили супротив, тому що їх фактично розбили. За його інформацією, загинули до 30 захисників рідного міста.

— 6 березня був останній бій тероборони, — продовжує розповідь Олександр. — І у цей день мій син із Запоріжжя приїхав, щоб вивезти мою дружину, доньку та онуків. Я спочатку не планував виїжджати, думав залишитися вдома.

І вийшло так, що вони при виїзді з Поліг  потрапили в гущавину бою. Другий син, який в теробороні був гранатометником, підбив прямо перед їх машиною російський БТР.



І при обстрілі з іншого бронетранспортера він фактично прикрив їх машину собою. Бо рашисти її просто розстріляли б. Машину їм вдалося заховати від обстрілів у двір.

А ввечері вони повернулися додому, тому що проїхати далі після бою не змогли. Машину цю потім вистрілом з гранатомета спалили. Ми залишилися вдома.

6 березня знайшли тюльпани, привітали наших дівчаи зі святом, яке наближалось. 7 чи 8 березня син, який приїхав із Запоріжжя,  пішов із Поліг додому. Добрався нормально.

Другий, тероборонівець, пізніше виходив з побратимами, з якими воював. Виходили групами, по 2-3.

— Ми з вами розмовляємо у Запоріжжі. Як вам все ж таки вдалося вирватися з окупованого рашистами міста?

— Евакуювали волонтери. Це ціла історія. Поруч з нами є дім, за яким я приглядав, оскільки люди виїхали до дітей у Тюмень. Вони кожного року їздили, а я за будинком дивився.

Хазяйка передзвонила і сказала, що я можу поселити когось у їх дім, якщо буде така потреба.  Пустив молоду сім’ю — троє дітей і дружина при надії.

Мати цієї жінки працює в Рівному, це дуже важливий у нашій історії факт. У той день, коли я їх пустив, прийшов знайомий. І став розпитувати, де номер 22 на нашій вулиці, у нас 14-й.

Питаю, кого шукаєш? Він і каже, що дзвонили з Рівного, шукають таку-то сім’ю. “Ти попав туди, куди треба”, — кажу йому. Привів його до родини, вони поспілкувалися.

Виявилося, мама цієї жінки звернулась до рівненських волонтерів, щоб вони допомогли вивезти доньку з дітьми з Поліг. Вони, своєю чергою, вийшли на запорізьких волонтерів, які допомагали евакуювати людей. Зв’язок на той момент був дуже поганий, його практично не було, але запоріжці все ж змогли вийти на нашого Рому Семененка.

На другий день приїхали запорізькі волонтери, серед яких був Сергій Мазуренко, привезли багато гуманітарної допомоги.

Коли рушали на Запоріжжя, до них приєдналися ще 8 чи 9 машин. Місць не вистачало на всіх. Ми їхали так:  я в одній машині, донька з двома онуками — в другій, ще одна онука, найстарша — в третій.

По одних Пологах проїхали 6 російських блокпостів. Проїхали спокійно. Ніхто нас не роздягав, попросили тільки багажник подивитися. Показав.

У нас водієм була жінка з Комишувахи, яка залишала малу дитину і їздила як волонтер. Велика їм усім подяка. Це люди з великої літери!

У Запоріжжі були о 8-й вечора. Там нас зустрів син зі своїми друзями. Довезли до місця, де ми зараз живемо.



— А дружина, судячи з вашої розповіді, залишилась у Пологах?

— Так. Вона у мене віруюча людина. Розсудила так: раз з першого разу виїхати не вийшло, значить Бог так вирішив. І залишилася.

Єдине, вдалося її вмовити покинути наш дім, за ним приглядають сусіди, і перебратися до сестри Марини та її чоловіка, які живуть в кінці Поліг.

З’явився зв’язок, зателефонували — слава Богу, все нормально, живі. У Марини дочка в Болгарії, півтора місяця тому народила Мирона. І моя сусідка десь у Польщі народила сина і назвала Мироном.

В Пологах друзі залишилися. Кажуть, стрільба йде. Але канонади — за Пологами. В місто прилітають окремі снаряди, ворог лупить по будинках, приходи по багатоквартирних.

Чоловік дочки пройшов курси в учбовому центрі “Десна” по медицині, тепер він військовий медик, вивозить поранених на передку.

Половина їх будинку на “Циганському посьолку” згоріла, було попадання в сусідній будинок. Слава Богу, потушили, до чогось можна добудовувати.

— А що зараз з локомотивним депо?

— Зараз там вже немає локомотивів, згорів цех по технічному обслуговуванню-2. Коли з 1 березня пропало світло, жителі ходили в депо, заряджали телефони, обмінювалися інформацією.

На території депо загинув Роман Семененко, якого дівчата називали “Наше сонечко”. Ми разом працювали, товаришували. Його старший брат встиг вийти, воює. А Роман залишився.

Його забрали з дому. Приїхали до 15 військових на БТРі на одного. Роман з “Національного корпусу”, у Пологах у нього матір, не кинув її.

Можливо, виконував спецзавдання. У місті залишилися люди, які фіксують, хто здає своїх, хто мародерить, хто співробітничає з окупантами. Щоб потім було кожному по заслугам. Я не думав, що стільки такого спливе…



Забрали рашисти Рому, вивезли, катували кілька днів. Потім привезли на територію депо, де він начеб-то повинен був показати, де захована зброя. Як розказували, Роман дістав пістолет і став відстрілюватися.

Це неперевірені дані. Знаючи його, я допускаю, що так могло бути. Роман Семененко загинув. Думаю, хтось його здав.

— Олександре Павловичу, а чим займаєтесь у Запоріжжі?

— Зареєструвався у громадській організації по охороні громадського порядку та державного кордону “Січ-Кордон”. Отримав шеврон. Три дні на тиждень ходимо на чергування — охороняємо громадський порядок на бульварі Шевченка. А у логістичний хаб приходжу за продуктовими наборами.

Фото Олександра Прилепи і надані Олександрам Козловим