Хто вчив Миколу Рибникова варити сталь, а Ніну Іванову проводити диктант, чи знімали "Весну на Зарічній вулиці" в Дубовці та інші ексклюзивні подробиці про фільм
10 лютого 1956 року до Запоріжжя приїжджає знімальна група фільму "Весна на Зарічній вулиці". Один з головних знімальних майданчиків стрічки – комбінат "Запоріжсталь". Серед інших локацій – ще низка запорізьких об’єктів: проспект, Селянське селище, район Півкола, парк Енергетиків, Павло-Кічкас, дитячий будинок (пізніше – військкомат, ТЦК) на вулиці Одеській, площа Маяковського… Про це нагадав запорізький краєзнавець, а зараз військовий Роман Акбаш на своєму сайті akbash.zp.ua.
Читайте також: Літня локація – як у Запоріжжі 45 років тому знімали популярний фільм
Режисер фільму Марлен Хуцієв запевняв запорізьких журналістів:"Ми вважаємо за велику честь знімати фільм про молодих металургів у Запоріжжі. Нам добре відомі славні справи запорізьких сталеварів, енергетиків та будівельників".
А вже 11 лютого на шпальтах "Запорізької правди" з’являється таке оголошення: "У Запоріжжі розпочинаються зйомки худфільму "Весна на Зарічній вулиці". Бажаючі взяти участь у кінозйомках (чоловіки та жінки віком від 18 до 50 років) мають звернутися до клубу металургів до 15 лютого, з 11.00 до 13.00 та 17.00 – 19.00. Дирекція знімальної групи".
У нашому місті, як пише Роман Акбаш, кінематографісти будуть працювати три місяці.
Хоча, уточню, що знімальна група "Весни на Зарічній вулиці" приїздила у Запоріжжя не один раз.
Кіно знімали й в Одесі. Але більшість зйомок відбулися в нашому місті. Згідно з історіями очевидців, з якими мені пощастило особисто поспілкуватися раніше, вони відбувалися на "Запоріжсталі" і "Дніпроспецсталі", у 47-й та 4-й школах на Павло-Кічкасі, Палаці культури імені Кірова (ПК ЗАлК) та в інших місцях нашого міста.
Прем'єра фільму у кінотеатрах відбулася 26 листопада 1956 року, а 17 грудня 2010 року - телевізійна прем'єра кольорової версії в СТБ.
"Я мав показати Колі частину маленького металургійного життя"
Цікаво, що варити сталь Миколу Рибникова, який грав Сашу Савченко, вчив металург комбінату "Запоріжсталь" Григорій Пометун (1930- 2019). Коли вони зустрілися, їм було по 23 роки. А потім спілкувались ще багато років - вони дружили з родинами. Миколай Рибников помер рано, у віці 59 років. Григорій Пометун прожив 89 років.
У 2010 році я брала інтерв'ю у Григорія Пометуна про зйомку фільму та про дружбу з Миколою Рибниковим (фото інших років).
- Григорій Костянтинович, вас називають прототипом героя Рибникова.
- Моє завдання полягало в тому, щоб навчити Колю, як ходити на робочому майданчику, як підійти до печі, показати всі мої навички в цій роботі - загалом, весь технологічний процес. А також - як спілкуватися з хлопцями й поводитися на "п'ятихвилинках". Словом, я мав йому показати частину маленького металургійного життя.
Фільм почав зніматися в 1953 році. А до цього я закінчив ремісниче училище у Дніпродзержинську, і наприкінці 1948-го чи на початку 1949 року приїхав працювати на комбінат "Запоріжсталь". Тоді нас прибуло багато хлопців прямо з училища. До 1953 року я попрацював підручним сталевара, сталеваром, і цього року став заслуженим сталеваром України.
Співробітники знімальної групи познайомилися з комбінатом "Запоріжсталь", побували в мартенівському цеху і подивилися на робітників. Їм потрібен був підходящий молодий сталевар, щоб Коля Рибников не соромився його питати, щоб вони потоваришували. Чому обрали мене? Мені важко сказати, це було вирішено без мене. Але казали, що ми зовні були схожі. І за віком ми були близькими.
Я познайомився не лише з Колею Рибниковим, але й з іншими хлопцями, які знялися у цьому фільмі. Але головне було навчити Колю. Єдине, про що мене попередили, - це те, що я не можу з’явитися в кадрі. Але я був поруч з Колею, коли його знімали в мартенівському цеху. Він швидко все освоїв. Хоча спочатку навчити його було не так просто.
- Чи були кумедні випадки під час зйомок?
- Наприклад, Коля не міг запотіти біля печі. Тоді Марлен Хуцієв сказав узяти відро води та вилити артисту на голову. Вилили. Але це не було включено у фільм.
Або Хуцієв міг сказати Рибникову: "Ти чому так ідеш? Ти іди, як Гриша! "
Був такий випадок. Колю одягли в нові спецовочку, а він каже: "Григорію, ти знаєш, я маю з хлопцями помінятися спецівками. А то я ніби новачок". І переодягнувся у стару спецівку, ми йому підібрали кашкет (тоді касок не було), окуляри – зробили з нього справжнього сталевара.
- А ви з Миколаою Рибниковим спілкувались у вільний час від зйомок?
- Часто, в Запоріжжі ми жили поруч. Я в той час мешкав в 11-му домі по вулиці Сталеварів. І на цій же вулиці був гуртожиток, де мешкав Рибников — готелів тоді не було. А на розі розміщувалося кафе "Маленький Париж" і ми часто з Миколою туди заходили. Теми для розмов знаходили завжди. Я його акторським життям цікавився, він мене про мою професію розпитував, щоб перейнятися металургією.
До речі, вулиця Сталеварів отримала свою назву якраз перед зйомками "Весни на Зарічній вулиці".
Фільм знімали довго, по шматочках, а вийшов він 1956 року.
- Ви в кадр у масовці випадково не потрапили?
- Ні. Мене зняли, коли "Весні на Зарічній вулиці" виповнилося 50 років. Зробили документальну добавку до фільму, що називається "Весна на Зарічній вулиці". Незакінчена розповідь" (знято ТК ТВ-Центр). Колі вже не було. Там показали мене, режисера Марлена Хуцієва, наших заводчан.
- Як вважаєте – фільм відбиває правду того життя чи прикрашає?
- Відбиває, прикрас там досить мало. У житті ми були не дуже добре одягнені, не дуже відпочиваючі, але такі ж оптимістичні, як у кіно.
Тоді дійсно скрізь ставили молодих людей - і в металургії, і в мистецтві. Молодь поєднувала навчання і роботу - тоді вийшла постанова Ради міністрів, щоб кожен мав середню освіту. У цьому фільмі показали і роль металургії для прогресу, і нашу роботу, і наш відпочинок.
Хоча тоді було мало організованого відпочинку на підприємствах. Ми більше відпочивали самі по собі, наприклад, ходили в Дубовку. Масові заходи, танці і художня самодіяльність почалися пізніше - палаци культури були далеко не в усіх заводів, їх почали будувати потім.
- Чому ви вирішили стати сталеваром?
- Спочатку я ковалем хотів стати. У мене дядько був ковалем, я йому допомагав і дещо умів. Але коли в ремісничому училищі набрали три групи ковалів і одну сталеплавильників, директор училища сказав, що треба - навпаки. Нашу групу перевели на підручних сталевара, я і мої товариші по навчанню дали згоду. І не шкодую про це.
Практику я проходив на заводі в Дніпродзержинську. А після училища нас, кому виповнилося 18 років, направили на "Запоріжсталь". Працювати тут виявилося легше, тому що завод сучасний.
- Як вийшло, що у 28 років ви стали наймолодшим Героєм Соцпраці?
- За 10 років роботи (такий стаж у мене був до 28 років) я пройшов роботу підручного сталевара, майстра, старшого майстра. На моє щастя випало впровадження в технологічний процес природного газу, кисню, перебудова мартену, словом, усі нововведення. Маленька мартенівська піч в рік видавала всього 180 тис. тонн сталі в рік, а ми зробили 220 тис. тонн. І коли підбили підсумки за п'ятирічку, то людині, якій виповнилося 28 років, випала честь стати наймолодшим Героєм Соціалістичної праці. У мартенівському цеху я пропрацював 35 років.
- А особисте життя ваша як склалася?
- Не сказав би, що вдало. Дружина пішла рано, в 67 років. У мене були дві дочки, обидві вчительки, але молодша пішла з життя, хворіла.
- Скільки разів ви дивилися "Весну на Зарічній вулиці"?
- Дуже багато! Відеокасету мені передала вдова Колі, Алла Ларіонова. Адже ми дружили сім'ями. Колю запрошували на День металурга на "Запоріжсталь" - приїжджати на це свято був його обов'язок. Він приїжджав у Запоріжжя з 1958 року і до кінця свого життя. Рибникова не лише запоріжсталівці запрошували, але й алюмінщики і феросплавники. Зустрічі проходили в Палаці культури металургів, на стадіоні "Металург". І коли Коля приїжджав до нашого міста, обов'язково приходив і до мене додому.
- А ви були у Миколи Рибникова удома?
- Ні. Ми тільки зустрічалися з ним в Москві. А одного разу, не змовляючись, зустрілися на відпочинку в Ялті. Я стояв в черзі за пивом, до мене Коля підходить: "Григорій, це ти?"
Він дзвонив мені, коли виходили нові фільми з його участю. Я розповідав йому про свої успіхи. Коли, в 1958 році я отримав героя, Коля мене привітав по телефону, а зустрілися років за два в Москві, тоді й відмітили.
- Чим його вдома пригощали?
- Тим, що самі їли. Йому борщ моєї дружини Олександри сподобався. І дружина учила Рибникова його варити - розповідала, показувала. Коля потім хвалився, що варить удома борщ за нашим рецептом.
- Вас коли-небудь плутали з Рибниковым?
- Плутали. Наприклад, свого часу я об'їздив усі металургійні заводи, і в Свердловську мені сказали: "Щось ви на Рибникова схожі". Можливо - за манерою, по зверненню, потиличні частини у нас схожі.
У 1986 році возив групу передовиків по металургійних підприємствах Уралу і Сибіру. На заводі обступили робітники: "Привіт, Микола Миколайович! У гості, з виступом? А Зірка Героя у вас за який фільм"? - "Вибачаюся, - відповідаю, - прізвище моя Пометун, а нагорода - за сталь". Чим старше ми ставали, тим більше була схожість.
"В 4-й школі знімали клас, а в 47-й - вчительську"
Вчителька російської мови і літератури Світлана Косіцина, яка прийшла в запорізьку 4-ту школу робочої молоді в 1955 році, свого часу розповідала мені, що учила актрису Ніну Іванову, яка зіграла Тетяну Левченко, правильно проводити диктант:
- Ніна Іванова прийшла до мене, привіталася: "Можна, прийду до вас на урок"? - "Що вам показати"? - "Диктант". Перед уроком вона трохи походила зі мною по класу.
Мої учні, дізнавшись про диктант, захвилювалися: "Ви не попереджали! Ми не готувалися" - "Даруйте, до нас приїхали кіноактори, зніматимуть фільм, а оцінки за диктант ставити не буду".
Я узяла збірку диктантів, відкрила, показала. Сказала учням: "Запишіть заголовок, дату, число, назву диктанту". А методика проведення така - перший раз учні слухають речення і не пишуть, з другого разу починають писати, а третій раз - контрольний, я читаю речення, і учні перевіряють. Я учням усе це нагадала і почала диктувати.
Ходжу по рядах, пальчиком показую. Відчитала я диктант, 120 слів - така була норма, учні перевірили, я зібрала листочки, поклала на стіл. Увесь урок Ніна Іванова сиділа на задній парті, і учні увесь час озиралися - вона була дуже красивою! А у нас, в основному, хлопчики вчилися. Актриса їх дуже відволікала від диктанту.
Після диктанту Ніна Іванова сказала мені "Дякую" і пішла. Вона була дуже милою дівчиною. Така серйозна, перейнялася тим, що це урок.
Олена Верите, яка під час зйомок фільму працювала учителем історії в СШРМ № 4, згадувала:
- Фільм "Весна на Зарічній вулиці" знімали в 47-й середній школі й в 4-й середній школі робочої молоді на Павло-Кічкасі, у них був загальний двір. В 4-й школі знімали клас, а в 47-й - вчительську.
Перед зйомками в нашій школі актриса Ніна Іванова, що зіграла у фільмі головну героїню, ходила дивитися, як давала урок вчителька 47-ї школи Ірина Солохина. Артистка сказала, що за партами, які там стоять, урок давати не може. У нашій же школі були столи. Вибір припав на мій 10 клас, тому що він був на першому поверсі, а у фільмі Саша Савченко влізає у вікно. Ми бачили зйомку - двері в клас були відчинені
Чи знімали фільм у запорізькому парку "Дубовий гай"
Не знімали - коли проходили зйомки (1953-1956 роки) "Дубовку" ще не відкрили.
Колишній директор Центрального парку культури і відпочинку "Дубовий гай" Володимир Захаров, який працював тут з 1980 по 2013 рік, розповідав мені:
- Епізод із проливним дощем у нашому парку не знімали. Хоча я також вважав, що зйомки проходили у нас. Але таких ліхтарів та альтанок, як у фільмі, у нашому парку ніколи не було.
1956 року тут почали садити дерева, чагарники, прокладати тротуари, а через три роки (1 травня 1959 року) ЦПКіО «Дубовий гай» відкрився для містян.
...В інтеренті можна знайти інформацію, що епізод знімали у Дюковському саду він же Парк Перемоги в Одесі.
Як фільм "Весна на Зарічній вулиці" вплинув на життя запорожців
Після виходу фільму у Запоріжжі з'явилася вулиця Зарічна (на Правому березі).
У місті відкрили два пам'ятники герою Миколи Рибникова Саші Савченку та один - героїні Ніни Іванової, вчительці Тетяні Сергіївні.
15 листопада 2013 року на проспекті Металургів відкрили пам'ятник головному герою фільму "Весна на Зарічній вулиці" сталеварові Саші Савченку. Автор – художник та реставратор Тигран Акобян.
На відкритті пам’ятника був присутній Григорій Пометун.
11 жовтня 2014 року в Запоріжжі на бульварі Шевченка відкрили скульптурну композицію Сталеварові і Вчительці. За основу узяті образи Саші Савченко і Тетяни Левченко з "Весни на Зарічній вулиці".
Скульптуру вчительки, як повідомляє міський сайт zaporizhzhia.city, створив харківський скульптор Ельданіс Гурбанов. Образ сталевара став результатом майстерності скульптора Олександра Гончарука зі Львова.
Під час повномасштабної війни скульптура Сталевара вкрита мішками з піском у дерев'яному каркасі - не від вандалів, хоча скульптури час від часу від них потерпали, а він можливої вибухової хвилі.
А Годинник закоханих, встановлений у 2000-і роки на тому ж бульварі Шевченка, щогодини відбиває мелодію пісні "Коли весна прийде, не знаю", яку можна назвати одним із неофіційних гімнів Запоріжжя. (Музичним годинник став 2003 року).
Знаковим експонатом зали великогабаритної чи важкої техніки у музеї ретро-техніки "Фаетон" (залу відкрили у 2021 році) став самоскид ЗІС-ММЗ-585Е. Такий самий знімали у фільмі "Весна на Зарічній вулиці", на ньому вчителька Тетяна Сергіївна приїхала до міста. У музеї - авто аналогічної марки, відреставроване і до дрібниць відтворює ту саму машину.
До речі
Ми писали, що саме до будівли, де зараз знаходиться обласна бібліотека для дітей "Юний читач", на початку фільму "Весна на Зарічній вулиці" привезли на самоскиді молоду вчительку - за сценарієм це місцевий відділ освіти.
З 1952 по 1977 у нинішньому приміщенні бібліотеки "Юний читач" на вулиці Лобановського, 14 розміщалась Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека. Це район Соцміста або Шостого селища.
Ми писали, що у Запоріжжі з'явилось на місці легендарного кафе "Маленький Париж".
Фото автора, з архіва автора, Олександра Прилепи (УНІАН), та з відкритих джерел
