Заробітчани із радянського Запоріжжя могли поїхати тільки в глуху діру
- Я, як уродженець украй російського регіону - Вологодської області - куди б не їздив Радянським Союзом, бачив, що всі [республіки] живуть краще за нас, - говорив журналістам за добу до початку рашистської війни проти України телевізійник Леонід Парфьонов.
Так, курйозною імперією був Радянський Союз - колонії жили ліпше від російської метрополії. Ви, певно, добре пам’ятаєте, як усю країну закликали то Нечорнозем’я піднімати, то БАМ будувати, то газові родовища десь на півночі розробляти. І все це марно для росіян - їхня відсталість коробить і донині, а допомога хіба що плекала упевненість у тому, що всі довкола їм винні.
1973 рік. Розвантаження запорізьких яблук у магаданському аеропорту
1970 рік. Жителі Мурманська в черзі за мелітопольською черешнею
У вас напевне є знайомі чи родичі, котрі за довгим рублем подалися куди-небудь у Тюменську область, Тинду, на Далекий Схід. Був ще мізерний шанс стати лімітою в Москві. Так виглядає географія заробітчанства всередині залізної завіси.
Подивимось, як агітували запоріжців працювати на чужині і якими обіцянками вимивали з нашого краю кадри.
Оголошення в газеті «Большевик Запорожья» 1949 року
Ось текст цього зазивного оголошення.
«Для работы на выезд на договорных началах требуются:
горные инженеры и техники, инженеры и техники геологи-разведчики, инженеры-электрики, техники-теплотехники, инженеры-механики, инженеры-гидротехники, инженеры-мостовики, техники связи, инженеры-экономисты. Также требуются шоферы 3 класса со стажем 4-5 лет преимущественно несемейные.
Обращаться по адресу: г. Запорожье, ул. Розы Люксембург, дом 114, комната 32-А, ежедневно с 10 до 4 и с 7 до 11 час. веч.».
Примітно, що звертатися можна до 11-ї вечора. Що ж це за контора така роботяща?
Відповідь підказує інше оголошення, надруковане в газеті за рік до того - у травні 1948-го.
Об’ява 1948 року
«Министерству внутренних дел требуются на постоянную работу: горные инженеры, горные техники, учащиеся на курсы горных мастеров, шофера II и III класса, токарь 7-8 разряда, ст. бухгалтера, зав. магазинами,
рядовой и сержантский состав запаса, годный к строевой службе.
Об условиях справляться в отделе кадров в УМВД Запорожской области: ул. Р. Люксембург, №114, у т. Сидоренко, с 10 часов утра до 14 часов дня».
Он воно що - у двох оголошеннях вказана одна й та ж адреса: вулиця Рози Люксембург, 114 (зараз вона Олександрівська, а до цього була ще й Дзержинського). І знаходився там міліцейський відділ кадрів.
Але навіщо міліції гірничі інженери? Мабуть, тому що в системі ГУЛАГу існувало Головне управління таборів гірничо-металургійних підприємств (ГУЛГМП). Гірничодобувна галузь, а ще лісозаготівельна (горезвісний лісоповал) займали лідируючі позиції в економічній діяльності МВС. А в таборах працювали не лише в’язні, а й вільнонаймані. На поповнення цього контингенту, очевидно, і була спрямована реклама в «Большевике Запорожья».
Кінець 1940-х років - це ще й час, коли на фінішну пряму вийшов атомний проєкт СРСР. Він означав будівництво в найкоротші терміни секретних комбінатів і цілих міст, видобуток уранової руди. І тут без ГУЛАГу не обійшлися, а така колосальна робота потребувала легіони інженерно-технічних працівників.
От про нюанси такої роботи й могли «справляться» у товариша Сидоренка на Рози Люксембург, 114.
Між цими двома оголошеннями вийшло в «Большевике Запорожья» і таке (навесні 1949 року).
1949 рік. Вербування до Єврейської автономної області
«Сельхозотдел исполкома Запорожского городского Совета депутатов трудящихся производит набор желающих переселиться для работы в колхозах, МТС и учреждениях Еврейской автономной области.
За справками о льготах и условиях переселения обращаться в сельхозотдел исполкома городского Совета депутатов трудящихся по адресу: г. Запорожье, 6 поселок, улица Ленина, 4».
Єврейська автономна область - це вам не Земля Обітована на лагідному середземноморському узбережжі, а суворий Далекий Схід - майже 9 тисяч кілометрів від Запоріжжя. Навіть за російськими мірками ця область нині серед найзлиденніших - кожен п’ятий її житель за межею бідності.
Є у мене і свої спогади про Далекий Схід. Влітку 1986 року довелося взяти участь у святкуванні 100-літнього ювілею міста Спаська-Дальнього, що в Приморському краї. І уявіть: театралізовану історію цього райцентру на тамтешньому стадіоні відкрила костюмована хода перших поселенців… в українських вишиванках! Ось хто заснував місто Спаськ-Дальній за 10 тисяч кілометрів від України - українці! Добиралися туди вони через Суецький канал, Цейлон, Сінгапур, Японію. І тривалий час у Спаську-Дальньому домінувало саме українське населення.
1986 рік. На 100-річному ювілеї далекосхідного міста Спаська-Дальнього імпровізовані перші поселенці – українці
Так що хто чиї землі освоював - питання контроверсійне. Може, нам оголосити проєкт «Новоукраїна» та домагатися анексії українського Зеленого Клину на Далекому Сході? Маячня, скажете ви. Звичайно, маячня. Але саме такою маячнею керується грабіжницька росія в стосунках з Україною.
А трудитися на своїх депресивних теренах вона кликала запоріжців аж до самого банкрутства СРСР. Ось кілька прикладів такої агітації з газети «Индустриальное Запорожье».
1971 рік. Запоріжцям розказують про принади Читинської області
«Приглашает Забайкалье… Уполномоченные отдела по использованию трудовых ресурсов Запорожского облисполкома ведут отбор и оформление семей по переселению в Борзинский и Оловяннинский районы Читинской области…
Чабан [в Читинской области] получает 140-150 рублей, тракторист 130-150, строители 120-150 рублей в месяц.
В личном пользовании колхозного двора разрешается держать до трех голов крупного рогатого скота, 8 голов овец, свинью, приусадебный участок 0,3-0,5 гектара…
Все переселенцы пользуются значительными льготами. Им предоставляются: жилой дом стоимостью 6000 рублей, из которых 65 процентов оплачивает государство и только 35 процентов – семья переселенца на протяжении 15 лет, начиная с 5 года после вселения; выдается единовременное безвозвратное денежное пособие – 150 рублей на главу семьи и 50 рублей на каждого члена семьи. Выдается также кредит на хозяйственное обзаведение в сумме 400 рублей, из которых погашаются только 50 процентов на протяжении 5 лет, начиная с третьего года после переезда.
Переезд переселенцев и перевоз их имущества осуществляется за счет государства. Переселенческие семьи освобождаются от сельскохозяйственного налога сроком на 10 лет. На протяжении двух лет они обеспечиваются бесплатно топливом».
Небачений соціальний пакет і гнучкий підхід до переселенців – тут радянська влада виявилася настільки щедрою, що совдепівська агітація нагадувала капіталістичну рекламу. Тільки б їхали піднімати безпросвітну читинську глухомань.
Про безпросвітність скажу докладніше.
Минуло пів століття. Чита визнана найгіршим містом росії для проживання в 2022 році. У 2018-му такого ж титулу вдостоївся райцентр Борзя, куди кликали запоріжців. Роботи для чоловіків у селах Борзинського району немає, лишається хіба що служба в дислокованій там в/ч 06795. А 24 лютого путін «переселив» цих вояків до України. Результат - «алея слави» з могил загиблих рашистів на цвинтарі в Борзі.
«Алея слави» безславних ублюдків
Причому ями передбачливо накопали ще й на перспективу
Та повернімося до газетної агітації в радянському Запоріжжі.
1984 рік. Далекий Схід чекає новоселів із запорізьких степів (газета «Индустриальное Запорожье»)
«Дальний Восток ждет новоселов… Переселившимся в Хабаровский край в год вселения предоставляются: жилые дома или квартиры, приусадебные участки… в течение двух лет после вселения переселенцы освобождаются от квартирной платы, им предоставляются бесплатное топливо и коммунальные услуги…
Выплачивается единовременное денежное пособие: на главу семьи - 200 рублей и на каждого члена семьи - по 75 рублей.
Проезд и провоз багажа оплачивается государством».
Зазначимо, що середня зарплата в аграрному секторі тоді складала 153 рублі.
Та пільги пільгами, але через два роки запоріжців усе ще вербують туди ж – до Хабаровського краю.
1986 рік. Держава шукає охочих поїхати в росію за 10 тисяч кілометрів
Втім, заробітчанин із Запоріжжя часом міг поїхати в росію не лише на береги Амуру, а й трішки ближче – на узбережжя Волги чи Ками. Ось запрошення на будівництво Південноукраїнської та Чорнобильської АЕС. І тут же знову росія - новобудови в Набережних Челнах, Тольятті, Комсомольську-на-Амурі.
1986 рік. Заклик поїхати, крім українських будов, на береги Волги, Ками, Амуру. До речі, будівникам ЗАЕС на березі Каховського водосховища таких пільг не обіцяли
І як же не згадати грандіозний БАМ. Хто тільки не поїхав утілювати цей радянський мегапроєкт!
Вербували туди, щоправда, інакше - могли і в наказовому порядку. Але здебільшого відправляли за комсомольськими путівками. Ця путівка не була обов’язковою до виконання - скоріше, як багато чого в СРСР, добровільно-примусовою. Поїхала на БАМ з таким квиточком і запоріжанка Світлана Кобилєва.
Світлана Кобилєва працювала на заводі свердлувальницею, потім поїхала на БАМ, де стала муляркою
Ось як описує зустріч з нею кореспондент газети «Индустриальное Запорожье» в сибірському селищі Бірюсинка (1979 рік).
«Обрадовалась она мне, совсем незнакомому человеку, несказанно. Расспросам не было конца: как Запорожье, как Днепр, где выросли новые дома, закончилось ли строительство шлюза…».
На закінчення розмови Світлана запросила журналіста приїхати в гості через рік: «Не впізнаєте Бірюсинку».
А ще через 38 років – у 2018-му - місто Усть-Кут (Бірюсинка тепер уже його мікрорайон) увійшло до трійки найгірших міст росії. Гіршим від нього став тільки згаданий вище райцентр Борзя.
Для депресивної росії у СРСР не цуралися відбирати гроші навіть у вічно голодних студентів. Пам’ятаю, як улітку 1981 року разом з однокурсниками я працював у морському порту Херсона. Крім традиційних для соціалізму відрахувань із заробленого то до фонду миру, то на користь Червоного Хреста у нас відмінусували ще й суму – куди б ви думали – на розвиток міста Гагаріна в Смоленській області. Мало того, що на батьківщину першого космонавта йшли відрахування від будзагонів по всьому СРСР, так ще й сотні студентів з усіх союзних республік без кінця щось будували в сакральному Гагаріні.
А запорізькі студенти будували навіть у Заполяр’ї.
1970-ті роки. Студенти з будзагону «Скіф» Запорізького педінституту на ремонті під’їзних залізничних колій до селища Лабитнангі (10 кілометрів північніше від Полярного кола, Ямало-Ненецький округ).
Якщо Лабитнангі знаходиться на 10 кілометрів північніше від Полярного кола, то селище Харп – на 60 кілометрів. Місто Урай прирівняне до районів Крайньої Півночі. Їх усіх у 1960-70-ті роки піднімали запорізькі студенти – будували дизельелектростанцію, котельні, теплотраси, дороги, склади, бази. Тобто, те, що зараз росія бомбить в Україні.
А ще споруджували об’єкти для нафтовиків, ремонтували залізницю, облаштовували вулиці, будували теплиці, піонерські табори, ремонтні майстерні.
Колишній комісар будзагону «Чубарівець» Володимир Андрієнко згадував свою останню ніч в Ураї 1969 року:
- Ми завершували спорудження будівлі автотранспортної колони. Уранці – на літак, а дах ще не готовий. Усю ніч працював загін, роблячи цементну стяжку на даху, і за кілька годин до відправлення літака роботу було закінчено.
1970 рік. Студенти із Запоріжжя, бійці студзагону «Чубарівець» у Заполяр’ї. Крім них, на ямальських теренах того року трудилися й інші запорізькі будзагони – «Славутич», «Руда»
«Чубарівець», до якого входили студенти Запорізького машинобудівного інституту (нині Запорізька політехніка) – піонер будзагонівського двіжу в нашому місті. Ще з 1967 року його бійці регулярно їздили ставити на ноги північ Тюменської області, де добувають горезвісну російську нафту.
1972 рік. Студентський будзагін «Чубарівець» у запорізькому аеропорту перед відльотом до Салехарда Тюменської області.
Через 50 років їм віддячать ракетами
Фото: газета «Индустриальное Запорожье», газета «Большевик Запорожья», архів «Індустріалки», spasskd.ru, chita.ru
Читайте також: У Запоріжжі пропонують понад 700 вакансій для працевлаштування — які професії в попиті
