Як запоріжців проводжали до армії 65 років тому

В Україні вперше скасували призов  на строкову військову службу. А цілі покоління українців жили в такій реальності, коли двічі на рік – весною і восени – юнаків забирали до армії.

За СРСР проводи до війська за розмахом поступалися хіба що весіллям. А ще обросли міфами про патріотизм такого дійства, як і самої служби.

Візьмемо на себе сміливість розвіяти ці міфи.

Призов на строкову службу в СРСР до 1967 року означав прощання з хлопцем на три роки (а якщо потрапив на флот – то й на чотири). Ніякого телефонного зв’язку, ніяких мамочкиних чатів – лише некваплива паперова пошта для листів до якогось Чебаркуля чи узбережжя Баренцового моря.

Природно, на таке прощання збиралися родичі, сусіди, молодь – приятелі призовника. От вам уже й масові проводи. Звичайно, на столі з’являлася сивуха, що додавала, крім масовості, ще й гучності.

Зрештою, і під час Другової світової війни молодь, яку завтра мали відправити на примусові роботи до Німеччини, цілу ніч ходила вулицями села, співаючи пісень. Звичайно, ні про яку радість від близької депортації тут не йшлося – усього лише прощання з рідним краєм, яке намагалися продовжити до нескінченності. Але за бажання і його можна подати як гулянку на радощах від остарбайтерства. Схоже викривлення маємо з «почесним обов’язком» за доби Радянського Союзу.

Узяти б начебто гордість, з якою в СРСР йшли до війська, і реальну зневагу, яка чекала на тих, хто не служив. Насправді гордість чи радість була не від того, що ти йшов до радянської армії, а від того, що ти ставав «як усі», що тебе прийняли до зграї більшості. Непридатність же до служби ставала публічним діагнозом, який оголошував тебе дефектним («не служил – не мужик») і зараховував до меншості. А знаходитися в СРСР у меншості (будь ти дисидентом, віруючим чи геєм) означало не лише презирство, а й небезпеку.

Утім, цю розмову ми затіяли до того, що вирішили показати вам, як же проводжали запоріжців до армії в 1950-ті роки. І щоб, знайшовши цю публікацію на сторінках в соцмережах, ви розказали, як тепер виряджаєте хлопців до української армії.

1957 рік. Так проводжали до армії запоріжця Георгія Осиповича (стоїть у кашкеті) його сусіди. А сусідки, що сидять, очевидно, випивають за солдата – одна ніжно тримає пляшку, а друга вже піднесла чарку до губ. Фото зроблене біля Орджонікідзевського військкомату.

Фото з тієї ж серії. Сусідці налили по новій.

А це дівчата, що теж прийшли до військкомату провести сусіда й однокласника Георгія. Красуні ніби спеціально вишикувались, аби через 65 років ми сповна могли розгледіти й  оцінити запорізьку моду-1957.

1956 рік. 14-те селище, вулиця Сталінградська. До армії виряджають Івана Коротуна (він у центрі зі своєю дівчиною Танею). На місці барака тепер стоїть 5-поверховий будинок.

А на фотографіях нижче ви побачите цікавий звичай, що існував на проводах до війська.

1956 рік. Вулиця Пропелерна (тоді це було село Вознесенка). До армії йде Юрій Авраменко. Рушники через плече символізують портупею – так тоді прикрашали призовника. Це той звичай, про який ми говорили вище. І вже традиційна чарка у проводжаючого.

Ймовірно, 1950-ті роки. Проводи в селі. Подивіться, яка широченна «портупея» у винуватця торжества. Нижній ряд традиційно наливає. 

1956 рік. Проводжають до армії запоріжця Василя Бібика. Тут бачимо також поширений варіант тодішнього звичаю – крім рушників, майбутнього солдата обдаровували хусточками і приколювали їх до сорочки шпильками.

І ще одна традиція – радянський рекрут чомусь мав бути переважно лисим.