Рік тому життя запоріжців розділилося на "до" та "після"
24 лютого запоріжці прокинулися в новій реальності. За цей рік ми пережили багато: окупацію частини Запорізької області, ракетні удари по житлових будинках та мирних людях. Ми ночували в укриттях. Проводжали рідних на війну. Евакуювали дітей і приймали вимушених переселенців.
Але з кожним днем ми стаємо краще. Сильніше. Сміливіше. І кожного дня доводимо, що Запоріжжя та Україну не зламати.
Як повномасштабна війна змінила життя запоріжців, читайте нижче.
Валентина, мешканка Запоріжжя:
- 23 лютого нічого не віщувало біди. Це був звичайний день. Я написала святкове інтерв‘ю до 8 березня, з’їздила на захід по роботі, працювала у редакції. Після роботи сходила з чоловіком повечеряти до ресторану, зідзвонилася з батьками та дідусем, замовила речі в інтернет-магазині та лягла спати.
А вранці почалося найстрашніше... Прокинувшись, я як завжди взяла телефон, щоб почитати новини. І тут бачу, що путін оголосив військову операцію в Україні. Одразу ж з‘являються повідомлення про вибухи в Києві та Харкові.
Тут же буджу чоловіка та вирішую терміново дзвонити до брата, який знаходився в Харкові. І в цей момент чую, як над моїм домом починають літати військові літаки. Вони летіли низько, гучно, вселяючи страх. Було відчуття, що це якийсь фільм про Другу світову війну, а не реальність. В душі був сильний страх, а на очах сльози. Почалася справжня паніка...
У Пологи ми з чоловіком поїхали вранці 24 лютого. Ми удвох там народилися, виросли, а також там жили наші батьки. По-перше, ми думали, що в Пологах буде безпечніше. Сподівалися, що росіяни туди не дійдуть. По-друге, у важкі часи хотіли бути разом із рідними.
Через деякий час після нашого приїзду моє рідне місто Пологи окупували росіяни. Довелося жити в новій страшній реальності.
Це звуки вибухів, автоматних черг, свист снарядів, які літають над хатою. Це спати одягненою, аби у разі обстрілів якнайшвидше спуститися у підвал. Це по декілька раз прокидатися вночі і думати: «Чи то справді десь гупнуло, чи то мені наснилося?».
Це дивитися у вікно і бачити, як на сусідній вулиці їдуть десятки ворожих танків, БТРів, «Градів». Це чіпляти на руку білу пов‘язку, аби вийти з двору.
Це проходити перевірку на блокпосту, щоб потрапити у центр міста, під час якої орки перевіряють авто та внутрішні кармани курток. Це бути готовим, що по дорозі в лікарню на твоє авто можуть наставити зброю з вимогою зупинитися.
Це розтрощені центр міста, зупинки транспорту, бібліотека, стоматологія, лікарня, житлові будинки. Це бачити у своєму рідному українському місті вивішене трикольорове ганчір‘я.
Це відсутність продуктів і ліків. Люди повернулися до обміну за бартером. Типу: «Я тобі хлібину, а ти мені - п‘ять яєць».
Це жити два тижні без світла, води, зв‘язку та Інтернету.
Але найганебніше, на мою думку, - це мародерство. В часи, коли народ має гуртуватися проти спільної біди, люди об‘єдналися задля власної наживи. Натовпи місцевих жителів просто змели увесь товар з крамниць, в які до цього вдерлися окупанти. Брали великі пакети, вантажили у візки і машини. І це робили не люди з неблагополучних сімей, а всі підряд. Були серед мародерів і люди, яких я особисто добре знаю. На цьому наше спілкування було завершене.
Жити на окупованій території я не хотіла, тому ми прийняли складне рішення - тікати з рідної домівки. Оскільки гуманітарних коридорів з Поліг не було, а на околицях міста продовжували вестись бої, ми поїхали до Бердянська. Там планували побути день-два та виїхати гуманітарним коридором. Але не так сталося, як гадалося...
У день нашого приїзду до Бердянська там повністю вимкнули мобільний зв‘язок та інтернет. Дізнатися хоча б якусь інформацію про евакуацію стало неможливим. Тим більше, що ні українського телебачення, ні українського радіо в Бердянську немає. Після п‘яти днів повної інформаційної ізоляції ми дізналися, що слабенький вай-фай є біля банківського відділення на сусідній вулиці. Там я змогла зв‘язатися з колегами і друзями, які і розповідали новини про оголошені коридори та ситуацію в області.
Дочекавшись гуманітарного коридору, у вівторок вранці ми вирушили в дорогу. Тато, мама, молодший брат, 90-річний дідусь, ми з чоловіком та кішка. По дорозі також підібрали родину маріупольців, у яких не було власного транспорту.
Знаючи, що попереду нас чекає багато блок-постів русні, ми ретельно підготувалися. З чоловіком ми зняли та заховали обручки, мої сережки, банківські картки та готівку. З телефонів видалили всі месенджери та соцмережі, а фото, які я зробила у Пологах, злили на флешку. Її теж заховали. Особливо страшно було за журналістське посвідчення. Його мені довелося закинути в авто під магнітолу. А блокнот з робочими нотатками - під заднє сидіння.
Вирушивши у дорогу, яка б у мирний час зайняла 2,5 години, ми й не здогадувалися, що будемо їхати понад 29 годин. Це було просто знущання над мирними людьми від російських військових. Сотні людей, які їхали у колоні, вони мучили безглуздими питаннями та численними перевірками, свідомо затягуючи рух транспорту.
Яка ж була радість, коли ми виїхали з окупованої території, коли побачили наших хлопців! Вони вітали нас, тисли руки та посміхалися.
Після виїзду з окупації ми з чоловіком продовжили жити в Запоріжжі. Мої батьки з дідусем і братом виїхали в Чернівецьку область. У Запоріжжі я планувала залишатися і надалі, але всі плани змінилися 9 жовтня. Вночі росіяни вдарили по мікрорайону, в якому ми жили.
Наша квартира була на вулиці Зестафонській. Російська ракета поцілила у будинок, розташований через один від нашого. На щастя, ми з чоловіком не постраждали. На нашому балконі вибило вікна, а двері на балкон покосилися. Сильно злякавшись, я вирішила їхати до батьків. Вночі ми зібрали всі речі, а на ранок виїхали до Чернівецької області.
Зараз ми всі разом проживаємо у мальовничому місті Хотин. Намагаємося почати тут нове життя. Хоч війна і триває, ми не опускаємо руки та продовжуємо жити з вірою в перемогу. Я знаю, що вона обов‘язково буде, а ми до цього докладатимемо всі зусилля!
Юлія, мешканка Запоріжжя:
- 24 лютого, ми прокинулися від страшних звуків, чоловік сказав, що почалася війна. Я не повірила, мені здавалося, що то сон. Поки не побачила у вікні ворожу авіацію.
Страшні звуки за вікном та по телевізору оголосили про вторгнення рф до України. У той момент земля пішла з-під ніг! Я не розуміла, що робити, куди бігти, почалася паніка, дзвінки рідних та близьких, друзів, але найбільше я боялася повідомити про це нашій доньці, якій на той момент було 9 років.
Адже ми жили, у нас були грандіозні плани і в один момент, все розвалилося, і наше життя розділилося на "до" і "після". Страх, паніка з кожною тривогою тільки збільшувалися, а я розуміла, що від мене взагалі нічого не залежить... Мені не можна навіть виду подати, що мені страшно, тому що моя паніка та емоції відразу передавались дитині.
Коли почалася евакуація людей, я дізналася, що випускають тільки жінок з дітьми, людей похилого віку... Чоловіків: чоловіка, тата, вітчима та брата – всіх моїх чоловіків мобілізують. І від цього мені ставало ще страшніше, бо я боялася виїжджати одна з дочкою, боялася дороги, тисняви та паніки людей, боялася, що в дорозі можемо потрапити під обстріли... І вдома теж боялася...
Перший тиждень повномасштабного вторгнення я не могла спати, а якщо й виходило, то ми спали одягнені, у будинку ходили взуті в чоботях, щоб під час тривоги (небезпеки) тільки схопити дитину і бігти в укриття...
Забула про "тривожну сумку", бо ми не були готові, ми останнього не вірили, що таке може статися в 21 столітті. Я навіть її не могла скласти, руки не підіймалися. Поклала документи, ключі, воду, печиво для дитини, трохи речей для неї, деякі заощадження і все. На більше просто не вистачало сил, і я розуміла, що більше я просто не винесу, якщо доведеться бігти.
Потім трапилося те, чого я боялася найбільше: спочатку мобілізували тата, вітчима і брата (брат взагалі в перший у списках, оскільки він пройшов АТО і є учасником бойових дій).
Потім і чоловік пішов на війну. Крім цього, в мене дуже багато друзів пішли на цю війну, є навіть ті, яких вже або немає в живих, або отримали поранення. А є і ті хлопці, про яких я не знаю нічого, оскільки з ними немає зв'язку.
Зараз ми віримо тільки в краще, чекаємо на наших героїв вдома та сподіваємося на якнайшвидшу перемогу. А ми зі свого боку в тилу робитимемо все, щоб допомогти нашим хлопцям: словом, ділом, донатами...
Наприклад, влітку моя дочка вирішила продавати свої іграшки, і виручені гроші відправила на ЗСУ. Вона як ніхто розуміє, що своєю такою допомогою вона наближає перемогу нашої країни, наші чоловіки повернуться додому. Особливо вона сумує за улюбленим татком, адже вона справжня татова донечка.
Любов Ларіна, пенсіонерка, вимушена переселенка з міста Пологи, зараз живе у Запоріжжі:
- Коли почалася війна, то ми не могли повірити що це сталося, бо раніше жили в мирі та дружбі. З 24 лютого до 3 березня ми були дома у Пологах. Деякі люди відразу поїхали з міста, деякі чоловіки почали записуватися в тероборону.
3 березня ввечері ми почули гучні вибухи. Це прорвалась колона танків, БТРів та «Урали».. На сусідній вулиці почулися автоматні черги. Ми швидко заховалися в погребі (у нас приватний будинок) і сиділи там, поки все стихне.
Вночі ми чули вибухи ближче до центру міста. А на ранок дізналися, що багато наших хлопців з тероборони загинули, і що снарядами розбили кілька будинків.
Кожний день ми чули гучні вибухи, снаряди літали над нашими хатами. І кожного разу нам доводилося ховатися в погребі: і вдень, і вночі.
Рашисти їздили по вулицях і з автоматів розстрілювали автомобілі та людей на їхніх подвір'ях. Примушували людей носити білі пов'язки на рукавах. Ми боялися виходити на вулицю.
Думали, що це якийсь страшний сон, і що наші війська проженуть непроханих гостей і все буде, як раніше. Але дні йшли і нічого не змінювалось. Вибухи ставали все гучніші. Тому ми вирішили їхати до Запоріжжя.
15 квітня ми приїхали до сестри. Нас добре зустріли. В Запоріжжі ми проживаємо вже десять місяців, одержуємо грошову та гуманітарну допомогу. В лікарні ми одержали медичну допомогу. До нас добре ставляться. Продовжую займатись улюбленою справою – вишиваю. Але не було й дня, щоб ми не хотіли повернутися додому.
Дуже чекаємо хороших новин та нас не полишає надія, що скоро все закінчиться і ми повернемося додому.
Анна Ковальова, мешкає в Запоріжжі:
- 24 лютого я пам'ятаю погано: щойно перехворіла, і почувала себе все ще погано. Пам'ятаю новини у пабліках, купу телефонних дзвінків від рідних та друзів, які питали, чи все в нас гаразд.
Пам'ятаю найпершу повітряну тривогу. Ми з хлопцем тоді з речами вибігли з дому та побігли до найближчого укриття, яке знаходилося у школі. Але виявилося, що місць там вже не було: прийшло занадто багато людей.
Я стояла з ковдрою, сумками, не знала, що робити... і тут відкрили підвал нашого будинку. Сусідка попросила подивитися за її дітьми, а сама побігла за табуретками, бо у нас у підвали не було взагалі нічого. Сама не знаю, чому тоді я взяла із собою свічки. Але ми сиділи у підвалі разом із сусідами. Запалили ці свічки, і це реально підбадьорювало. Ми сиділи, спілкувалися на різні теми, щоб відволіктися, і так протрималися цю ніч.
Пам'ятаю великі черги до банкоматів, у магазинах, в аптеках. Мій коханий тоді захворів та потрапив у лікарню. Мені тоді дуже допомагали подруги, ми займали одна одній черги, щоб встигнути до комендантської години купити все необхідне. Мені здавалося, що в цей період я взагалі не спала.
Ще до війни, я організовувала благодійну акцію, в межах якої разом з колегами та друзями допомагала дитячому інтернату. І на початку війни подумала, що багато хто допомагає військовим, а от про дітей трошки забули. Тому вирішила зібрати допомогу для дитячого будинку.
Подзвонила директору дитячого будинку, вона сказала, що допомога дійсно потрібна. За пару днів мені вдалося організувати людей, які зібрали декілька машин допомоги: продукти, смаколики, фрукти, необхідні речі. Все це відвезли до інтернату. Неочікувано підключився і великий супермаркет, тож допомога вийшла дійсно вагомою.
Допомагала і людям, які живуть у населених пунктах області, біля лінії фронту, або в окупації. Там була дійсно складна ситуація з продуктами, і я в Запоріжжі збирала допомогу, знаходила машини, і нам вдавалося доставити ці продукти людям в область. Тоді все це ще можна було зробити. Також вивезли й кілька сімей, які хотіли евакуюватися.
Через війну я втратила роботу: підприємство, де я працювала понад 10 років, закрилося. Тоді я приїхала в дитячий будинок, якому раніше допомагала. Хотіла дізнатися, які потрібні документи, щоб і надалі їм допомагати, бо раніше всі акції організовувала від імені компанії, де працювала. І тут мені неочікувано запропонували роботу. Це був новий від діяльності для мене, але я погодилася, і змінила свою професію СММ-ника на посаду завгоспа.
З початку війни я відкрила в собі нові таланти: вперше спекла хліб, бо купити його не змогла. А влітку я зробила величезну кількість консервації.
З самого початку війни я сказала, що не поїду із Запоріжжя, що мої руки та вміння потрібні тут. Досі моя позиція залишається незмінною.
Дуже вірю в Перемогу та чекаю її. Сумую за нашою рідною Хортицею, за спокійними прогулянками без тривог. Але вірю, що все це скоро буде.
Сабіна Сафарлі, волонтерка, співачка, солістка групи «FAR4», була й зостається у Запоріжжі:
- 24 лютого 2022 року, як і всі, були спантеличені. Війна почалась для нас о п’ятій годині ранку, нам подзвонили з Києва… До вечора було прийнято рішення, що ми залишаємось у Запоріжжі, і що треба допомагати нашим воїнам побороти ворога. Допомагаємо і зараз, збираємо донати на коптери, автівки.
Спочатку, як, мабуть, більшість запоріжців, робили коктейлі Молотова. Саша (Олександр Котенко, чоловік і продюсер Сафіни Сафарлі. – Ред.) варив протитанкові "їжакі". Потім зрозуміли, що є необхідність у таких речах, як автівки, квадрокоптери. Ми допомагали конкретним людям, нашим друзям. Два хлопці з нашого гурту пішли служити, батько нашого соліста.
Ми виступали з благодійними концертами у госпіталі, потім збирали на вулицях міста великі концерти за донати для збору на автівки.
Поки на вулиці зима, незручно влаштовувати концерти на вулицях міста, тому даємо уроки вокалу за донат. Бажаючих навчитися новому багато, тим паче з користю для ЗСУ.
Пішли з чоловіком навчатися військовій психології, щоб морально допомагати хлопцям повернутись до цивільного життя після війни.
Ще була участь у «Голосі країни», більшу частину зйомок для якої зробили до повномасштабної війни. Показ почали у жовтні, коли Запоріжжя дуже сильно обстрілювали. Для мене це було не на часі. «Голос країни» залишився для мене теплими спогадами, але до 24 лютого.
Весь час знаходимося в Запоріжжі. Тільки один раз, восени, коли зібрали гроші на автівку для військових, виїжджали за нею до Німеччини. Дали там, а також у Польщі, благодійні концерти. Нас не було в Україні буквально тиждень. І якраз у цей час наші звільнили Херсон. Було таке відчуття, що щось важливе пропустили, що не можна виїздити. Хочеться залишатись в України, у Запоріжжі і чекати Перемогу.
Взагалі, настрій - очікування Перемоги, і впевненість в ній. Мені здається, що навесні будуть гарні новини, я в це вірю.
Володимир Гуліч, художник, Запоріжжя-Київ, зараз живе у Швеції:
- У перші дні повномасштабної війни ми були збентежені. Виїжджати з Києва не збиралися, хоча друзі переживали, запрошували до Німеччини, до Польщі.
За кілька днів заїхав син на машині. На збори ми мали 15 хвилин. Пробиралися під обстрілами колоною машин до Ужгорода, це зайняло у нас чотири дні.
Майже місяць пробули в Ужгороді. Ми із дружиною (художниця цифрового мистецтва Настя Лойко. – Ред.) спробували зробити виставку, але щось пішло не так. Розпочали проект NFT (крипто-арт, цифрове мистецтво у форматі NFT. – Ред.) на підтримку ЗСУ.
А в березні нас запросили в артрезиденцію до Швеції, у якій живемо та працюємо. Наприкінці травня ми зробили у Бруммелі спільний з Ifö Center проект, присвячений нашій країні – «Українську виставку». (Ifö Center - мистецький центр у закинутих цехах керамічного заводу. - Ред.). Ми підписали контракт на наступні виставки.
Влітку брали участь в українському відеопоказі у різних містах півдня Швеції. Намагаємось нагадувати людям у подіях у нашій країні.
Також спільно з Ifö Center вдалося запросити музикантів із Запоріжжя до Швеції і провели три концерти в різних містах, під час яких йшов збір коштів на печі-буржуйки для українських військових.
Читайте також: Як відомий співак із Запоріжжя зустрів перший день повномасштабної війни
Антоніна Фролова, Світлана Олійник
Фото учасників опитування та Надії Мусієнко
