Євгенія Інська знаходилася в Малокатеринівці, яку ворог обстріляв фосфорними снарядами
10 травня о 22:00 російські війська здійснили масований обстріл селища Малокатеринівка Запорізького району, за попередніми даними, снарядами РСЗВ “Град” касетного типу. Мінно-вибухових та осколкових поранень зазнали 6 жителів громади, з яких 4 госпіталізовані.
Під обстріл потрапили дві автівки швидкої допомоги, внаслідок чого поранено трьох медиків.
“Завдяки майстерності водія бригада змогла покинути місце повторного обстрілу. Медики знаходяться на лікуванні, без загрози життю. Понівечена автівка. Нелюді...”, - написав на фейсбук-сторінці директор КНП “ТМО “Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф” Костянтин Малашенко.
Першими на допомогу прийшли поліцейські
Через атаку ворога пошкоджено більше 50 приватних будинків та навчальний заклад, багато будинків згоріли. Була пошкоджена газова магістраль.
Першими, як повідомляв відділ комунікацій ГУНП, на місця влучань прибули ПОГи Кушугумської громади - Сергій Волик, Дмитро Молдован та Віталій Горецький. Вони ж і сповістили ДСНС, газову та медичну службу про надзвичайну подію.
На службовому авто правоохоронці об'їжджали кожен палаючий будинок, вивозили до безпечного місця погорільців та надавали допомогу постраждалим. Загалом тієї ночі правоохоронці евакуювали із палаючих будинків до спеціально облаштованого укриття близько 20 осіб.
Ведуча свят та весільних церемоній Євгенія Інська розповіла на своїй фейсбук-сторінці про жах, який довелося пережити під час обстрілу селища Малокатеринівка вночі 10 травня.
Заскочила в машину і з вікна побачила полум'я
«Приблизно десята година вечора. Я сиджу на дивані та монтую відео. Олег ремонтує шафку. Єва допікає свій фірмовий торт. Нікіта купається та голосно співає (він так завжди робить). Десь чується відлуння вибухів. Це явище для нашого краю не нове, тож не скажу, що ми переполошилися.
Аж раптом задвигтіли стіни, вікна та загупотів профнастил. Єва одразу ж біжить до кімнати, яку ми визначили ще на початку війни найбезпечнішою (хоча я так не вважаю, але якщо ні з чого вибирати, то підійде), та падає на підлогу. Я біжу за Нікітою. З такою швидкістю я його з ванни ще ніколи не витягала. Загортаю його в рушник і у свій халат, кидаю на підлогу....
Тиша. Перше, що роблю - ставлю на зарядку телефон. Наказую Єві зробити те саме. Дістаю м'які пазли-килимок, щоб дітям на підлозі було не так холодно, тягну ковдру.
Знову вибухи, але далеко (тепер я знаю, що то був запуск, думаю, градів). Є кілька секунд, знову на підлогу. І знову по нашому селищу... Тиша. Інтернет зник. Чат мовчить. Є думка, що більш не повториться. Але думка хибна. Знову далекі вибухи.
Натягую на Нікіту хоч якісь речі, окрім рушника. Єва уточнює, чи треба відкривати рот, коли вибухи. Треба. Знову прильоти у село. Ми посеред кімнати, на пазлах і вкриті ковдрою. Де Олег – я не знаю...
Тиша. Забігає чоловік і говорить найстрашніші для мене слова: «Треба їхати, село палає». Діти починають плакати. Вони також протягом війни боялися цих слів найбільше. Якщо тато сказав їхати, це означає, що справи зовсім кепські.
Він хоче пакувати їх в піжамах, але я наказую їм перевдягнутися. Ще й кидаю рюкзак, щоб швидко склали те, що вважають запотрібне. Як виявилося, за цю тишу вони зібрали купу речей: піжами, змінний одяг, зубні щітки, пасту, антиперсперант, купу іграшок (у тому числі м’яких), павербанк, зарядку. Ще й переодяглися.
Що я в цей час збирала – досі не знаю, але куртки, теплі речі, покривала в багажнику авто точно з’явилися. Вильоти. Кілька секунд. Вибухи. Ми все в тій же кімнаті на підлозі. Зникло світло.... Тиша.
Намагаємося натягти куртки та взуття. У руках лише ліхтарик мого мобільного телефону. Олег закидає речі в авто, забирає дітей та... ліхтарик. Я залишаюся посеред темнючої хати сама. Я можу ще щось взяти, але нічого не бачу. І я капець яка зла! Якого чорта забрали мій ліхтарик!
Заскакую в машину. І з вікна бачу полум’я. Селище дійсно палає. Людей немає. Чим далі ми їдемо, тим ближче до вогню. З правого боку вогонь охопив увесь дах чийогось будинку. Чия хата – я не знаю….
Ми продовжуємо шлях. З лівого боку хата без даху, він розбитий лежить на дорозі. Понад дорогою ходить чоловік в одній футболці. Це його хата, і його дах, і кіт, думаю, теж його…. Точніше те, що від нього залишилося.
Це нагадує кадри з фільму, коли головні герої, не дивлячись на перепони, просто швидко їдуть уперед. Якийсь апокаліпсис. В голові пролітає думка: "Тиша занадто довга…. Або ж ми занадто швидко усе робимо…."
Інша вулиця. Тут стан набагато гірший. Їдемо по розкиданому шиферу, цеглі, між великих дерев’яних шматків та воронок. Шлях освічує вогонь. На зустрічній смузі стоїть авто. Я не розумію, чи є там вікна. Воно просто покинуте.
Нарешті бачимо людей. Вони метушаться і швидко кудись забігають. Знову лише воронки, шифер та хаос. У дзеркалах заднього виду бачимо чергові спалахи. Знову прильоти….
Лише виїхавши на гору і перетнувши межу селищ, відчули, що тут безпечніше. Нам махають руками хлопці якоїсь зі служб, що стоять на пагорбі. Питають, чи все добре, кажуть, щоб швидше їхали.
А за нашою спиною здіймається у небо густий дим полум'я, яке охоплює наше селище… 10.05.23», - написала Євгенія Інська. Жах, просто жах.
