Запорізький фронтовий журналіст Олександр Павлов побував майже в усіх гарячих точках російсько-української війни
До 24 лютого запоріжець Олександр Павлов працював переважно на керівних посадах. Широкому журналістському загалу Олександр Ратмирович став відомим, коли він працював радником, а потім і прессекретарем голови Запорізької ОДА Євгена Червоненка.
Олександр вибудовував комунікації епатажного губернатора, який приїхав у Запоріжжя зі столиці в “політичне заслання”, з місцевими медійниками, залагоджував конфліктні ситуації.
Потім Олександр Ратмирович був видавцем і головним редактором ділового журналу “Свой”, директором з корпоративних комунікацій ПАТ "Запорожкран-Konecranes", керівником Агенції регіональних ініціатив.
Широкомасштабне вторгнення росії кардинально змінило його життя — Олександр став фронтовим кореспондентом. Офіційні костюми, які були його повсякденним одягом, залишилися тільки для закордонних відряджень у країни ЄС.
Свої послуги запоріжець запропонував фінській газеті Iltalehti, з якою починав співпрацювати в 2014 році - писав про війну на Донбасі. Газета ця достатньо впливова: щоденний наклад складає 300 000 примірників, біля 3 млн підписників у Інтернеті. Iltalehti - друге за величиною видання у Фінляндії.
За цей рік об’їхав практично усі гарячі точки. За приблизними підрахунками, від Одеси до Сум та від Чернігова до Миколаєва, з заїздами на Донбас, у Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг, Дніпро Олександр Павлов проїхав понад 70 тисяч кілометрів.
А ще зробив кілька тисяч фотографій про жахи війни в Україні. Як сам зазначає, робив без претензії на професіоналізм, за принципом “иди и смотри”.
Зазвичай супроводжує іноземних журналістів, і, власне, стає співавтором їх репортажів — домовляється за поїздки до військових у зони бойових дій, за спікерів, які будуть давати інтерв’ю тощо. І, звичайно, сам пише статті про події в нашій країні.
До речі, Міноборони акредитувало близько 15000 журналістів, серед яких переважну більшість складають представники зарубіжних ЗМІ. Вони доносять правду про війну в Україні до європейського глядача, читача та слухача.
Про поїздки на фронт та свою чесну війну Олександр Павлов розповів на зустрічі у Центрі журналістської солідарності, учасниками якої стали журналісти-переселенці та студенти факультету журналістики ЗНУ.
— Перед війною я як керівник Агенції регіональних ініціатив займався більше міжнародними проєктами, - розповів Олександр Павлов. - Ми зробили три фільми про Європу, про євроінтеграцію. Це не були агітки — давайте терміново йти в Європу. Це більше були розповіді про якісь корисні практики, які могла б впроваджувати Україна.
24 лютого 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна, я зрозумів, що усі проєкти доведеться відкласти на якийсь час.
Подзвонив фінським колегам з газети Iltalehti і для мене стало зрозуміло, чим буду займатися. Фіни не мали військового журналіста в Україні, і я запропонував їм співпрацю. Про зарплату тоді, до речі, не думав.
Практично з головного редактора я став звичайним журналістом. Як то кажуть, на що вчився, там і згодився…
Так я зробив свій вибір. 25 лютого поїхав із Запоріжжя до розгубленого Києва, який був паралізований і в моральному сенсі. Це було психологічно важко. По дорозі бачив спалену техніку, зруйновані мости. Для мене стало зрозуміло: це серйозно і, на жаль, надовго.
26 лютого в Iltalehti з’явився мій перший репортаж. Потім другий, третій. За рік в іноземній пресі вийшло понад 60 моїх статей – у Фінляндії, Франції, Польщі, Канаді, Швейцарії.
То були не пафосні, але чесні історії з місця подій. Хто має очі, нехай побачить!
Маріупольські біженці з їхніми розповідями, що леденять до сліз, Північна Салтівка у Харкові, де немає живого місця, зруйновані міста Донбасу та Харківщини, ексгумація в Ізюмі, двісті трупів у дворі харківського моргу та в'їзд до Лиману одними з перших журналістів, об'їжджаючи тіла вбитих російських, обстріли в Гуляйпільському районі, у Бахмуті та на Херсонщині – це лише мала частина того, що відбувалося зі мною у 2022-му.
Як розповів колега, 80% його матеріалів - про війну. За цей час 9 разів був на Донбасі, 9 — у Харківській області.
У Донецькій області перший раз побував у квітні - у Краматорську, коли росіяни розбомбили вокзал. Потім були Бахмут, Слов’янськ, Торецьк, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Лиман. Дома, у Запоріжжі, Олександр був за весь цей час приблизно 30 днів.
- Я щиро переконаний, що світ має знати правду про війну в Україні, - продовжує Олександр Ратмірович. - Такі, як я, тисячі журналістів створюють громадську думку, під впливом якої лідери та парламенти інших країн ухвалюють рішення про допомогу Україні.
Гуманітарка, «джавеліни» та «леопарди», мільйони людей на демонстраціях, резолюції Європарламенту та ООН, іноземні добровольці у ЗСУ, притулок для 8 мільйонів українців за кордоном – це тому, що світ знає правду…
Le Monde, Le Figaro, El Mundo, Corriere della Sera, Le Temps, Sky News, Al Jazeera, France 24, ABC – це світові медіа–гіганти, роботу представників яких я організовував в Україні весь цей рік. Матеріали виходять на перших шпальтах, репортажі - у прайм тайм.
Ми з іноземними журналістами були в окопах, на «нулі», у зруйнованих містах моєї країни, у київських високих кабінетах, у шелтерах для біженців та бомбосховищах.
Це був страшний рік. Для мене, моїх друзів та знайомих, для всіх українців. Але ми стали сильнішими. Ми стали чеснішими. Ми стали іншими...
Війна це кров, сльози та розруха. Війна – це неправильно. Але Україна бореться за праву справу і світ має про це знати.
У чому стовідсотково впевнений: мені не соромно ні за один вчинок, ні за одне сказане слово минулого року. Тільки одне, за що не можу пробачити себе - не вберіг маму...
Показував війну зарубіжним журналістам
Війна подарувала Олександру зустрічі та знайомство з, як він підкреслює, неймовірними людьми.
- Буквально через пару тижнів мене познайомили в Києві з легендарним іспанським журналістом El Mundo Хав'єром Еспінозою, розповідає Олександр Павлов. - Він був у 17 гарячих точках і його впізнавали майже всі іноземні колеги, які висвітлювали події в Україні.
У 2013 році Хав'єра разом із фотографом терористи ІДІЛ викрали у сирійській провінції і посадили у в’язницю. Він півроку провів у тюрмі. А потім іспанський уряд викупив свого журналіста за 10 млн євро. Як він розповідав, усі решта бранців були обезглавлені.
Хав'єр запропонував попрацювати разом. Йому потрібна була людина, знайома з українськими реаліями, у якої є контакти і яка розмовляє англійською мовою. У результаті за рік ми з ним працювали чотири рази.
El Mundo — видання № 1 в іспаномовному світі, зокрема у Латинській Америці. У них 21 млн передплатників! З огляду на те, що проросійські настрої у Латинській Америці сильні, об'єктивна інформація про Україну дуже важлива.
Між нами виникли товариські стосунки. Його працездатність мене вражала! Це була робота по 16−18 годин на добу, величезна кількість переїздів та зустрічей. За 20 днів з’являлося 15 його репортажів, більшість — на першій шпальті.
Хав'єр кілька разів приїжджав в Україну, і ми побували у всіх прифронтових регіонах. Проїхали країною 30-35 тисяч кілометрів!
На початку жовтня ми з ним приїхали до звільненого Лимана одними з перших. Пробиралися туди окружними дорогами, орендованим автомобілем.
За 3 години у нас документи перевірили лише раз. Тобто нікому до нас особливо не було діла.
Це було страшно! Коли в'їжджали до міста, побачили на дорозі тіла близько десяти російських солдатів, у жахливих позах. 4-5 обгорілих автомобілів, автобуси. Видно було, що вони намагалися втекти… Це було одне з моїх найсильніших вражень на війні.
Хав'єр написав статтю, її опублікували “по гарячим слідам”.
Я вдячний Хав'єру, він багато чому мене навчив, як у журналістиці, так і щодо поведінки на війні.
Хав'єр Еспіноза представляє собою тип універсального журналіста. Він писав не тільки про війну як таку — про бійців, бої та битви.
Його дуже цікавили людські долі, українські реалії, зміна української ідентифікації в контексті війни. Зокрема, Хав'єр писав про зміни ставлення російськомовного Харкова до того, що зараз відбувається.
Харків для мене став символом незламності. З початку війни мешканці міста показали приклад стійкості та мужності.
Ми пару разів зустрічалися з міським головою Ігорем Тереховим. Це та людина, яка змогла сильною рукою втримати місто на самому початку війни.
Він зміг зробити так, що у місті, не дивлячись на бомбардування — були зруйновані центр міста, будівлі СБУ, університету імені Каразіна, ОДА, навіть у березні-квітні минулого року відчувався порядок. Прибиралися вулиці, комунальники працювали на повну силу. І це було показником ставлення і влади, і самих харків’ян до того, що відбувалося. Ми писали про харківський стиль життя.
У мене є багато думок щодо мови, якою розмовляють у тому чи іншому місті. На моє глибоке переконання, патріотизм не тільки у мові. Головне — що людина робить, а не те, якою мовою розмовляє.
У Харків з задоволенням приїжджаю навіть зараз, коли там стало тихіше.
Олександр Павлов також поділився враженнями від відвідування міста Ізюм Харківської області.
- Ізюм — старе купецьке місто, в якому жили 70-80 тисяч мешканців, зрівняли з землею, - каже журналіст. - Всі адміністративні будівлі у центрі, житлові квартали, банки, школи зруйновані. Але населення потихеньку повертається.
Олександр не став розповідати про те, що в Ізюмі йому довелось побувати на ексгумації загиблих під час окупації людей.
Цій гнітючій процедурі журналіст присвятив пост на своїй фейсбук-сторінці, зазначивши, що в Ізюмі у той день було “100 прокурорських та 150 журналістів”. Страшну картину доповнювали знімки з поховань...
За його словами, зруйновані українські міста - це пригнічуюча картина, яка ляже в канву абсолютно очевидних доказів злочинів, скоєних росією в Україні.
Олександру Павлову також довелося співпрацювати, як він каже, «з чарівною і в хорошому сенсі безбашенною француженкою Марго Бен з Le Figaro”.
- Інтерес французьких медій до України — шалений! У Харкові, у готелі, в якому ми жили, 80% журналістів були французи.
34-річна Марґо Бенн працює в одній із провідних газет Франції - Le Figaro. Ми випадково познайомились у Запоріжжі, випили кави. А восени вона зателефонувала мені й запропонувала попрацювати разом.
Марґо написала кілька репортажів про звільнені міста Харківської області. Про катівні, які були там у кожному невеликому місті чи селі. Вона була в Ізюмі під час ексгумації тіл. Їздили ми також до Козачої Лопані (на кордоні з росією).
Селище було звільнено 11 вересня, а за два дні ми туди поїхали разом із головою місцевої територіальної громади. Також спілкувалися із місцевими жителями, яких катували у підвалах. Марґо писала про українських дітей, яких вивезли до росії…
Ми з нею робили репортажі з Харківської та Запорізької областей. Усі її матеріали вийшли у Le Figaro на перших шпальтах.
За серію репортажів з України у кінці минулого року Марго отримала найпрестижнішу європейську журналістську премію Albert – Londres. Премія присуджується журналістам до 41 року, тобто молодим.
На церемонії вручення нагороди у Ризі вона подякувала мені, про що повідомили мої колеги, які були там присутні. Марго подякувала мені за спільну роботу також у соцмережах. Було приємно!
Марґоша, як я її називаю, іноді телефонує, цікавиться ситуацією в Україні, героями своїх публікацій.
Я працював не лише з французькими журналістами, а й із відомими французькими письменниками. Олів'є Трюк, наприклад, писав репортажі про біженців із Херсона, які переїхали до Запоріжжя.
Його вразив житель Дніпра, який безкоштовно вивозив людей стежками — через поля та ліси. Француз був шокований тим, що почув.
На цю тему вийшов великий матеріал, і також на першій шпальті, іншої відомої французької газети, Le Monde. І я щиро пишаюся своєю причетністю до цього.
Інтерес до України треба підтримувати
Як зазначив Олександр Павлов, інтерес до України у європейців не затихає. Але щоб його постійно підтримувати, потрібні цікаві інформаційні приводи.
- Буду говорити відверто: у Європи є свої виклики, свої проблеми, якими вона переймається, - підкреслює Олександр Ратмірович. - Фінансова криза, внутрішні політичні справи...
Я вважаю своєю місією підтримувати інтерес до України у західної аудиторії, західних медіа. Не обов’язково у контексті гармати, танки, літаки.
Зрозуміло, наші хлопці кожного дня воюють, гинуть. Але західна аудиторія вимагає гуманітарних історій людей у контексті війни. Історії біженців, зміни у культурній ідентичності українців, у нашому внуирішньому житті. Це для них дуже цікаво!
Задача - підтримувати у європейців інтерес до української тематики. І я радий, що мені вдалося зробити свій внесок.
У липні минулого року запоріжця як українського військового журналіста, який висвітлює вторгнення росії в Україну, запросили на престижну конференцію Conversations Tocqueville у Нормандію.
Вона традиційна, проводиться на кошти сімейства Rothschild у замку Токвіль біля Шербургу. .
- На конференцію приїздять світові лідери — міністри, прем’єр-міністри, лідери громадської думки, експерти, - згадує Олександр. - Остання перед російським вторгненням в Україну конференція була присвячена глобальному потеплінню. А конференція у 2022 році була повністю присвячена Україні.
Я пишаюся тим, що був єдиним українським журналістом, якому дали можливість виступити. Моя панель називалася “Пробудження української нації”.
Виступала баронеса Rothschild, яка розповідала, скільки коштів треба буде на післявоєнне відновлення України. Вона оперувала триліонами євро і позначала джерела, де їх можна взяти.
І це не тільки заморожені російські активи, а й інвестиційні фонди. Вона запропонувала “план Маршала-2” для України.
Мені дали слово останнім. Я показав картинки з телефону з Харківської області, з Північної Салтівки у Харкові.
Це величезний мікрорайон у Харкові, зруйнований ворожими бомбардуваннями та обстрілами. До війни там мешкали 200-300 тисяч харків’ян. А зараз є будинки, де з 1000 мешканців залишилося 2,3,5 осіб, які готують їжу на вогнищі у дворі. Показав також кадри зруйнованих міст Донбасу.
Мій меседж до присутніх був дуже простим, дохідливим. Я прямим текстом сказав: “Якщо ви припините допомагати Україні, наступними будуть балтійські країни і ви”.
На Conversations Tocqueville я також говорив про те, що в України, вважаю, є унікальний шанс після війни, після Перемоги, стати європейським Сінгапуром, отримати грандіозні інвестиції та нереальний поштовх до розвитку.
Нам завдячує і Європа, і весь цивілізований світ, за те, що ми прийняли цей жахливий удар і вистояли. Але розвиток можливий, якщо ми переможемо наші старі хвороби.
Після виступу до мене підійшов підтягнутий спортивного вигляду дядечка років сімдесяти і похвалив: Well done, Alexander. Я ввічливо відповів, мовляв, дякую, зворушений. Потім розглянув його бейдж. Генерал Джим Маттіс, міністр оборони США при Трампі.
Хотів би, щоб мене почули про необхідність подальшої допомоги Україні. Начебто почули…
День народження на Донбасі
У лютому у Олександра Павлова був ювілей. Відзначив особисту дату на Донбасі.
- Переді мною стояв вибір – залишитися на Донбасі напередодні річниці війни чи поїхати у фінське місто-побратим Запоріжжя Лахті на відкриття виставки про війну в Україні, - згадує Олександр. - Я був одним із ініціаторів виставки "10 ракурсів війни в Україні".
Вибрав Донбас. Без гучних слів - мені це здалося чесним... Правильним. Накотили по 50 г забороненого на Донбасі віскаря зі швейцарськими колегами. А раніше були на лінії фронту. Такий ось "неправильний" ювілей...
Ні, зустрічав звичайно день народження у найнесподіваніших місцях, враховуючи властиву пристрасть до авантюр, але цього разу... Коротше, запропонували відзначити катанням на танку. Навіть покермувати дозволяли. Але вирішив не демонструвати грацію тумбочки, підіймаючись на цю махину, що гарчить.
Якщо серйозно, то ні про що не шкодую. Особливо цього року. І ні в чому не сумніваюся. Щодо правильності того, що роблю.
У мене є проєкт, який, на мою думку, дуже важливий сьогодні. Це виставка "10 ракурсів війни в Україні", яка відкрилася у Лахті. На виставку у Фінляндії ми знайшли кошти – власні. Наступними будуть Рига, Страсбург, Брюссель та Інсбрук.
Я ніколи не займався фандрайзингом. Але все колись буває вперше. Мета проєкту — підтримання інтересу до України в Європі. Серія круглих столів та виставок із залученням європейських партнерів та збором коштів на гуманітарні проекти. У тому числі, журналістам на війні.
Виставка має привернути увагу до України. Показати, що допомога не має зупинятись.
Зустрічі на війні
Мотивація — жінки і діти
- Донбас. Позиція “нуль”. Батальйон "Карпатська Січ". 3 французи, американець, португалець, 3 англійці, 10 колумбійців (напевне це були “солдати удачі”). Жодного українця! Добровольці.
Воюють нарівні з українцями. Без жодних привілеїв. І також гинуть. Нещодавно втратили свого побратима – тайванця. До цього – американця. Так само радіють приїзду волонтерів та нехитрій гуманітарці.
Якщо для колумбійців 100 тисяч гривень, які вони отримують, ще можуть бути мотивацією, то для французів та американців це не ті гроші, заради яких можна їхати ризикувати в Україну.
Похмурий шотландець, з яким вийшли на ганок покурити, на запитання про мотивацію відповів двома словами: "Жінки та діти"...
Людмила Іванівна годує чужих котів
- Часів Яр. Передмістя Бахмуту. Світла немає місяцями, тепла немає взагалі, газу, не важко здогадатися, також немає. І бахає кожні дві хвилини. Без метафор – кожні дві. Є сім кішок та один кіт. “Смотрящий”. І дуже рудий.
Людмила Іванівна їхати не хоче. Живе у дочки по сусідству. А котів приходить годувати щодня. Вусатих - смугастих кинули господарі.
А Людмила Іванівна дала притулок у своїй однокімнатній облізлій хрущовці - на вулиці пропадуть.
А ще троє собак. Тузик мирно співіснує з кішками в квартирі, а два дворові пси "харчуються", якщо по - старорежимному. Такий варіант людяності.
У будинку живе ще одна жінка, її сусідка, яка також не захотіла евакуюватися.
Ми їздили зі швейцарським журналістом. Швейцарці вловлюють моменти, які беруть за душу. "Піймали" цих бабусь і розповіли їх про життя в реаліях війни.
Дейв вивозить людей
- Цей чудовий шалений бритіш зробив мій день! Зустрілися за 10 км від Бахмута. Дейв вкотре вивозить звідти людей! Здебільшого старих людей, які до останнього не хотіли їхати.
Рейси робить двічі-тричі на тиждень на простріленому з усіх боків мікроавтобусі. Відповідь на запитання «чому?» до пронизливості проста: I like Ukraine ...
Фото автора та з фейсбук-сторінки Олександра Павлова
