Журналістка з міста Запорізької області написала про життя в окупації без газу, тепла та зв'язку і перемогла на конкурсі

Коли почалося широкомасштабне вторгнення  росії в Україну, Вікторія разом з чоловіком Володимиром Смердовим та 5-річною онукою Аліною знаходилися в Бердянську.

Тема можливого виїзду з міста була болючою для Вікторії. Але коли вона  прочитала на Фейсбуці про затримання місцевих активістів та учасників АТО, то вирішила — треба виїжджати, не зволікаючи.

Це було абсолютно правильним рішенням — через деякий час рашисти  приїхали до них додому. На БТРі. Штурмом взяли будинок, в якому на той час, на щастя, нікого вже не було. Перевернули все, що було там.  Згодом за ними в дім прийшли місцеві мародери.

Вікторія, звичайно, переживає, що в їх будинку побували непрошені «гості», аде вважає головним те, що вони усі живі та здорові.

Коли голова обласної організації НСЖУ Наталія Кузьменко запропонувала Вікторії Горбатко взяти участь у творчому конкурсі «І серце, і душу віддам за Україну», Вікторія спочатку відмовлялася — я ж сьогодні  не працюю у ЗМІ.

Але потім згодилася і, як то кажуть, на одному диханні написала спогад про життя в окупованому місті, про хвилювання за молодшого сина, який у Харкові під страшенними обстрілами 10 днів  жив з дружиною у підвалі і тільки чудом їм вдалося виїхати з міста. Звичайно,  хвилювалася мама і за старшого сина, який з дружиною залишався у Києві.

Емоційний твір авторства Вікторії Горбатко вразив членів журі і вона стала переможцем у номінації «Кращий нарис». На урочистому засіданні правління обласної організації НСЖУ Вікторія Горбатко за перемогу отримала «Журналістський вогник».

МІЙ СВІТ РОЗБИВСЯ НА УЛАМКИ

Як і у багатьох моїх співвітчизників це сталося вранці 24 лютого. Нас з чоловіком розбудив дзвінок молодшого сина, який з дружиною віднедавна став харків’янином. У слухавку було чутно вибухи. Включили новини. Те, у що не хотілося вірити, сталося.

За вікном ще навіть не сіріло і від того здавалося, що це якась інша реальність. Старшому сину з невісткою у Київ вирішили не телефонувати – хай ще посплять. Під телевізором очі якось самі собою заплющилися. Від побаченого у півсні здригнулася – у пустих очах схиленої голови величезної статуї по краплі накопичується кров… Так прийшло розуміння великої біди.

Потім були страшні перші десять днів, які для мене перетворилися в один відрізок часу. Безкінечні дзвінки в Харків та Київ, перші дні окупації, перші повітряні тривоги і вибухи.

З безодні розпачу витягувала п’ятирічна онука Аліна, яку ми вже другу зиму забираємо до себе з Києва. Ми з чоловіком раділи, що вона з нами, у Бердянську, у відносній безпеці.

Тільки на десятий день перебування у підвалі молодший син з невісткою дивом виїхали з Харкова електричкою на Вінницю. Я провалилася в сон серед дня. Коли вони через три дні нарешті дісталися до Закарпаття, я стала приходити до тями.

Чоловік з перших днів окупації взяв на себе всі турботи з забезпечення сім’ї провізією і переконав мене не виходити на вулицю. Магазини вже були геть спустошеними, деякі закрилися. Раділи першій пляшці домашнього молока, двом останнім мандаринам у маленькому магазинчику…

На той час вже в місті не було газу і, відповідно, опалення. А березень, як ніколи, був зимним. Вдень ми всі збиралися в одній кімнаті, де був телевізор, і мала весь час дивилася мультики. А вночі «дуйчик» переносили у іншу кімнату, поближче до ліжечка онуки. На кухні було +5, а у ванній кімнаті +2.

Телефон став чимось сакральним у цій нереальній реальності. Це був зв’язок зі світом. Дякую всім колегам і знайомим, що телефонували мені в ті дні, за турботу і підтримку. Майже всі запрошували до себе.

Найпам’ятнішим став дзвінок від куми, яка живе в іншому мікрорайоні: «Телефоную, щоб на всяк випадок попрощатися. Ці тварюки розмістилися неподалік нашого будинку, де раніше були прикордонники. Тож все може статися…»

Мобільний зв’язок почав зникати на декілька днів вже на другому тижні окупації, але завдяки укртелекомівському інтернету ми ще спілкувалися з дітьми, отримували новини. І ось настав день, коли не стало і інтернету.

На одному з трьох каналів періодично показували кліпи лише на три пісні. Одна з них – «Україна — це я» у виконанні Тіни Кароль та її вихованців з «Голос. Діти». І ми з Аліною раз за разом підспівували їм. Усміхнені діти на екрані вселяли віру в те, що все буде добре.

Аліна все питала, де це вони співають і що вона теж хоче до них. Пишу і сльози на очах. А в той вечір я забороняла собі плакати, щоб дитина, боронь Боже, не побачила моїх сліз.

Фейсбук став справжнім вікном у світ. Ножем у серце стали світлини орків на наших центральних вулицях. Окупанти все більше захоплювали владу у місті, займали адміністративні будівлі, почали роздавати гуманітарку. І все це відбувалося у моєму рідному Бердянську!

Був призначений якийсь фейковий мер, але мітинги продовжувалися. І ось у ФБ з’явилися повідомлення про побиття і ув’язнення учасників мітингів…

Тема виїзду з міста була дуже болючою для мене. Чоловік, як людина, яка на власні очі бачила війну у 2014-2015 роках, ще у лютому зібрав до купи всі документи і змусив спакувати частину речей у валізи. Він чітко розумів, що по нього прийдуть.

Вечорами ми навіть при завішених з вулиці вікнах сиділи при мінімальному освітленні і прислухалися до будь-якого шурхоту за вікном. А коли прочитали у ФБ про ув’язнення активістів, зрозуміли, що зволікати вже не можна. Зібралися за ніч.

Їхали вранці по майже пустому місту. Вразила відсутність людей і машин, зачинені магазини. Очі зачепилися за порожній сірий автобус з ненависною буквою Z. Потім зустріли БТР з автоматниками…

Долаючи дорогу до Запоріжжя по окупованій території, ми бачили ту білу свастику рашистів і на військовій техніці, і на парканах, і на віджатих машинах без номерів. Серце стискалося від болю і розуміння, що рідну землю паплюжать ці виродки.

Нинішня дорога від Бердянська до Запоріжжя – окрема історія. Там, де точилися запеклі бої, все зрозуміле без слів. Коли те бачила, розум відмовлявся прийняти все те, як реальність. Здавалося інколи, що я в паралельному світі, тому що у XXI столітті такого бути просто не може!

Ми проїхали 15 рашистських блокпостів. На кожному – перевірка документів, огляд багажника. Потім півтори години під Кам’янським без зв’язку і нарешті ми на нашій території!

Телефони ожили, а там – купа повідомлень про дзвінки від дітей. Тепер вони за нас хвилювалися. Телефоную всім я, бо чоловік за кермом. Намагаюся бути спокійною попри сльози. Вони з’явилися, як тільки побачила військових під нашим прапором.

Виїзжаючи з Бердянська, перехрестилася на маківки Святонікольського храму, попрохала Господа скоріше повернутися у рідну домівку. Там на підвіконні залишилися мої квіти. Я їх напоїла водичкою і вийшла за двері, сподіваючись, що на Великдень ми повернемося… Наразі розумію, що повернутися вдасться нескоро. Адже мій світ розбився на уламки.

Вже третій місяць ми у Запоріжжі. Відсвяткували не лише Великдень, а й 35-ту річницю нашого весілля, день народження молодшого сина, 6-ту річницю весілля старшого сина.

Дуже боляче пережили штурм рашистами нашого будинку у Бердянську на початку травня. Коли майже в режимі он-лайн нам повідомили про БТР і вантажівку з орками, які оточують пустий будинок, ми дивувалися: який сенс?

Потім з ФБ дізналися, що теж саме зробили і з помешканнями деяких патріотів і АТОвців. А через кілька днів після рашистів прийшли і мародери. Як розповіли сусіди, з кухні навіть стіл поцупили…

Ми знаємо, що вчинили правильно, прийнявши рішення виїхати з Бердянська. Навіть не хочеться уявляти, щоб з нами було, коли б залишилися: речі життя не вартують.

Але як ми сумуємо за домом! За кілька днів до того, як там побували орки, у мене було відчуття, що він кличе мене. Вранці мені здавалося, що от зараз розплющу очі, встану, зазирну у кімнату, де спить онука, піду на кухню, зроблю каву, включу телевізор…

Я чітко розумію, що це не просто стіни, це місце, де роками накопичувалася енергія нашої сім’ї. Вірю, що ще повернуся туди, додому у рідному Бердянську. І буду збирати свій світ з уламків. Після Перемоги.