5 серпня – особливий день в історії Запоріжжя. Саме цього дня 36 років тому місто накрив вал українського воскресіння
5 серпня 1990 року Запоріжжя переживало шок – сотні тисяч чоловіків і жінок усе йшли і йшли містом, демонструючи свій вільний дух. Ще радянське тоді Запоріжжя побачило море людей, які вже були незалежними.
Та якщо для багатьох містян той день став сюрпризом, то для самих учасників ходи це був останній, хоча і феєричний, акт фієсти під назвою «500-ліття Запорозького козацтва» і гаслом «Від козацьких вольностей до волі України!».
Я був учасником того 5-денного свята, робив записи, які тепер, сподіваюсь, донесуть до вас атмосферу визначального часу розпаду СРСР.
Читайте також: В комплексі "Запорозька Січ" проводять ремонтні роботи: чи відкритий він для відвідування
Отже, 1990 рік. Невдоволення компартійним режимом наростає. Мітинги, «живий ланцюг» від Києва до Львова і далі до Івано-Франківська , шахтарські протести, перші демократичні вибори, Декларація про державний суверенітет України.
На такому тлі святкування 500-річчя Запорозького козацтва природно вилилося у чергову потужну акцію згуртування проти московського центру та компартійного керівництва.
Це зараз маємо хіба що реконструкцію Запорозької Січі на Хортиці, а на рубежі 1980—90-х років мріялося, що буде справжня Запорозька Січ, якій належатиме увесь острів з околицями та навіть більше. Так-так — ось читаю проєкт Статуту «Запорізького товариства» (Запорізька Січ), який я переписав у блокнот на одній з численних дискусій 1990 року в нашому місті.
«Запор о зька Січ – духовне надбання всього українського народу, тому вилучається з підлеглості місцевим органам влади і підпорядковується республіканському центру».
«Територія складається з двох неоднорідних частин.
1. Безпосередньої, до якої належить острів Хортиця і місцезнаходження всіх Січей у радіусі трьох кілометрів, а також тих земель в кожній області, що їх визначить Верховна Рада УРСР для розвитку господарства, особливо конярства. Всі адміністративні, господарські, комунальні, культурні, торгівельні, релігійні комплекси та споруди, які розміщені на цій території, безкоштовно передаються Січі у повну власність.
2. Посередньої, духовно-організаційної, яка розповсюджується на всю Україну і поза її межі з урахуванням законів…».
Заяви на вступ у козаки приймали по суботах на Фестивальній площі.
У Запоріжжі пропонували святкувати 500-річчя козацтва з липня 1990-го до травня 1991-го: фестивалі, конференції, виставки, постановка у театрі, політична реабілітація Миколи Киценка – засновника Державного історико-культурного заповідника на острові Хортиця, якого 1973 року звинуватили в «серйозних методологічних прорахунках»… Навіть можливість перенесення останків кошового отамана Петра Калнишевського з Соловецьких островів пропонували розглянути.
Та реальне і грандіозне сталося 1-5 серпня 1990 року - спочатку поблизу Нікополя, а тоді вже у Запоріжжі. Усе це провели Народний Рух України і Товариство української мови імені Тараса Шевченка.
Я тоді взяв відпустку і подався до Нікополя. У полі, неподалік затоки Дніпра, таких, як я, зібралося тисячі з усієї України.
Ото була фієста! Піднесена доба, натхненні сподівання – атмосфера тих днів неперевершена.
Жили у наметах. Однак запам’яталася і пристойна інфраструктура – зокрема, дерев’яні навіси. Що треба десь ночувати, до мене дійшло лише на місці (до того усі думки крутилися довкола передчуття свята). Проте фантастично позитивна атмосфера швидко зробила свою справу, я хутко приблудився до бердянського куреня і без проблем тусувався у їхньому наметі.
Читайте також: Обряд на Хортиці: у Запоріжжі військового разом із сином посвятили у козаки (відео)
А тепер, у серпні 2026-го, дістаю блокнот, що був тоді зі мною поблизу Нікополя, і пропоную вам переглянути записи, зроблені 36 років тому. Стиль намагатимусь максимально зберегти, аби передати особливості часу (наприклад, подекуди незвичне уже представлення промовців по батькові).
Перший же запис (2 серпня) – і зразу пафос якогось оратора.
«Україна бачить наші національні знамена».
Далі слово мав представник УРП (Української республіканської партії) – пан Сергій зі Львова.
І позаплановий мітинг. Цілком природно. Хоча народ поки що лише з’їжджається.
Читайте також: "Спочатку контракт підписав син, а потім я": історія військового запорізької бригади "Хортиця"
Наступного дня - 3 серпня - наукова конференція з історії Запорозької Січі у Палаці культури трубного заводу. Багато хто намагається потрапити до приміщення, проте палац не гумовий. При вході народний депутат Микола Поровський стримує натовп.
«Преса», - показую йому посвідчення журналіста газети «Комсомолець Запоріжжя» і намагаюся пройти. Однак Поровський заступає шлях, його бентежить слово «комсомолець». Усе ж мені вдається прослизнути.
І бачу в стінах наукової конференції обстановку зовсім не наукову. Зала знову мітингує.
Далі подаю записи так, як вони збереглися.
«Конференція.
Відкрив Драч [Іван Драч - поет, перший голова Народного Руху України – організації, що об’єднала демократичні сили]: «Хочемо набратися вогненного козацького духу, коли відбувається відродження».
***
«Єпископ Чернігівський Роман [очевидно, єпископ Чернігівський і Сумський Української автокефальної православної церкви Роман (Балащук)]».
***
«Доповідь.
Історик Олена Михайлівна Апанович.
«За всю історію не існувало більше такого утворення. Український народ, не маючи держави, створив свої збройні сили. Є відомості, що використовували підводні човни».
«Війна – деструктивна діяльність, змушені [ були козаки воювати ]».
«Конструктивне: відроджували землі».
«Однією рукою [ козаки тримали ] плуг, другою – зброю».
«Також – державне будівництво».
«Січ виросла в оригінальне місто-фортецю, стала столицею козацької республіки».
«Було розшарування – це не суть козацтва».
«Класова боротьба, як усяка війна, є деструкція».
«Запорозька Січ була альтернативою тому шляху, по якому пішла Росія (історична антитеза царизму)».
«Чортомлицька Січ – 1709 [ року зруйнував ] Петро І; 1775 – Катерина зруйнувала остаточно Січ».
4 серпня 1990 року. Відкриття пам ' ятного хреста на Могилі Пам ' яті, яку насипали поблизу могили кошового отамана Івана Сірка (поруч з м ісцем подій)
«Перший секретар Спілки письменників України Юрій Мушкетик (овації).
«Іван Сірко [свято проходило неподалік тих місць, де похований кошовий отаман Іван Сірко] – це легенда, це кілька людей. Насамперед – це дух нашого народу, у се віддав Україні».
«Не визнав Переяславської ради» (оплески).
«Нужда закон змінює» (Іван Сірко)» .
«Насамперед – це полководець».
«Повинні пройнятися духом Сірковим».
«Показує приклад демократичного буття».
«Напишемо листа до нащадків».
Лист.
«Нас об’єднує одна любов до нашої матері-Отчизни-України».
«Бути чи не бути нашій волі? Бути!»
«Сьогодні ми підіймаємо наші знамена, ми є, і будете ви, бо були вони!».
***
Михайло Юліанович Брайчевський, історик.
***
Голова Філософського товариства України Мирослав Попович.
«Філософське осмислення».
***
Поет Юрій Сердюк.
«У тому ланцюгу були особи, що височили над усіма».
***
Валерій Олександрович Шевчук, прозаїк.
«Ми маємо дивовижну здатність воскресати».
«Ми творимо національний міф. Козацька історія є немеркнучою згадкою, яка сприяє воскресінню. Ми воскресаємо».
«Ми вміли воювати, ми вміли класти голову, але не вміли берегти власну історію».
«Запорозька Січ і сьогодні веде до волі, до демократичного життя, до самостійності».
***
Василь Розлуцький [ветеран визвольного руху, відбував покарання в радянських таборах], місто Червоноград [за три дні до того в Червонограді демонтували перший в УРСР пам'ятник Леніну].
***
Євген Олександрович Сверстюк, письменник, [політв’язень радянського режиму].
«Нелегко повертатися до розуміння козацької суті людям, які пройшли школу конформізму».
«Історія залишила козака Мамая неодмінно з бандурою».
«Запорожці втілювали у собі щось більше, ніж просто бойовий дух».
Голова оргкомітету Анатолій Носенко.
«Свято є. Свято засновано».
«Подяка людям, котрі … », «Два священики спов … » [так записано].
«Слава Україні!» .
***
Далі йдуть записи, про зміст яких тепер можна лише здогадуватися.
---------------------
Австралія, США
---------------------
1 серпня - 310 років від смерті Івана Сірка.
Партійні керівники - 14 священників РПЦ провели якусь літургію.
9.00 –
144 автобуси,
6 вантажних машин,
25 легкових,
29 велосипедів,
6 коней.
[Можливо, результати підрахунку транспорту, яким прибули тоді з усієї України учасники святкування 500-річчя козацтва].
***
ТУМ (Товариство української мови імені Тараса Шевченка),
СНУМ (Спілка незалежної української молоді),
НРУ (Народний Рух України),
«Зелений світ»(?),
ДСУ(?) - «Державна самостійність України»,
ХДП (Християнсько-демократична партія України),
УДП(?),
Мем… («Меморіал»?),
Ліберальна партія Швейцарії(?),
УРП (Українська республіканська партія),
«Студентське братство»(?),
Нац…(?),
УНДЛ (Українська народно-демократична ліга — пізніше партія).
«Засновує це свято простий народ з чистою душею».
[Це, очевидно, партії і організації, причетні до проведення свята. А нижче – певно, тодішні медіа, що надіслали своїх журналістів].
«Поступ»
«Зверн…»(?)
«Просвіта»,
«Слово»,
«Віче»,
«За вільну Україну»,
«Агро»(?)
ЗС («Запорозька Січ»(?),
СУ («Самостійна Україна»?)
«І ні одної «Правди!».
«Вимога – пряма трансляція по телебаченню».
«Сплять, де завгодно [ очевидно, учасники свята ]».
«Щорічно будемо збиратись на цій землі!».
***
Григорій Будяк, пан зі Швеції/від Скандинавії.
«Привіт зі Швеції!».
«Борітеся – поборете».
«Поки ви не є при владі, багато треба помочі, а ми завжди готові помогти».
Пам'ятаю, як тримав мітингове слово на тлі цього вікового вітряка знаменитий співак, а тоді ще й заступник голови Товариства української мови Анатолій Мокренко. На жаль, немає вже цього вітряка. Спалили вандали
***
Анатолій Погрібний, письменник.
«Хвилі – ланцюг, Коломия, «Дзвін-90» [це про «живий ланцюг» Київ — Львів — Івано-Франківськ, конгрес Української духовної республіки у Коломиї, культурологічний похід «Дзвін-90»] - і нарешті хвиля дійшла на землю…».
«Все, що зроблено, – під тиском народу».
***
Арнольд Леонідович Сокульський [перший директор Національного заповідника «Хортиця»].
***
Степан Пінчук, член Головної Ради Товариства української мови, письменник.
«Адріан Кащенко (1858 – 1921) – повісті, оповідання [очевидно, Степан Пінчук згадував цього призабутого автора художніх творів про Запорозьку Січ].
«Знищили Великий Луг».
«Національна катастрофа збігається з територією Запорозької Січі. Тому що відбувся у Х VIII столітті перший етноцид проти українського народу».
***
Прийняли лист до нащадків.
Кожен клаптик поля поблизу Нікополя тими днями дихав свободою і позитивною енергією
Ганна Кирилівна Швидько [тоді завкафедри історії України Дніпропетровського держуніверситету].
«Іншої такої миті не буде».
***
Коваленко, прохідник, Луганськ, крайова організація Народного Руху України(?).
***
Голова Товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема (очевидно, Олександр Лізен].
***
Череп [Івана Сірка] - у райвиконкомі.
***
Богуш Павло Михайлович - краєзнавець, журналіст, учитель.
***
Харківський слобідський полк.
***
Володимир Заремба (Січеслав), письменник, голова Дніпропетровського осередку «Просвіти».
***
Уколов Віктор (УСС – Українська студентська спілка) - від національно свідомого студентства.
***
Отець Роман [очевидно, усе ж Богдан] Смук – репрезентує Преображенську церкву, Львів.
***
Пропозиція: козацьке братство. Хто є в залі – заснувати братство.
***
Микола Поровський (овації), народний депутат.
«Свідчимо про невмирущість української нації».
«Ми, як і предки, кажемо: «З богом!» - і вирушаємо у похід за відродження української держави».
«Немає ні Заходу, ні Сходу, а є Єдина Україна!».
Причкін (ганьба!).
Чим зумовлений цей останній рядок, зараз пригадати не можу, але був такий другий секретар Запорізького обкому КПУ і народний депутат Олексій Причкін, котрий через свою ненависть до незалежності України став символом ретроградного компартійного режиму.
***
Іван Драч.
«Студенти повинні серйозно почати досліджувати історію Запорожжя».
«Крим – 800 тисяч без шкіл, театрів, музеїв».
Іван Драч — активний учасник історичної події
У Івана Драча я тоді взяв автограф. Хоча у мене був блокнот, для автографа чомусь підсунув чистий конверт, що виявився під рукою. Щоправда, зберегти підпис Івана Федоровича я не зміг. Тут історія така. Якось я відправив товаришеві в інше місто лист (тоді ще спілкувалися так: писали на папері послання і відправляли його поштою), а замість справжньої марки наклеїв на конверт вирізану з газети марку часів Української Народної Республіки (була надрукована як ілюстрація до історичної статті). І лист дійшов! Радянська пошта успішно прийняла марку буржуазної Центральної Ради.
Після цього я знахабнів і відправив наступного листа уже з автографом Івана Драча на конверті (як сюрприз для товариша, котрий пописував вірші). Та цього разу номер не пройшов, мій лист товариш не отримав, хоча марка уже була справжня. Так і загубився автограф класика десь у надрах радянської пошти.
Читайте також: "Я дуже хочу, щоб нас побачили": історія військової із запорізької бригади "Хортиця"
Останнього дня святкувань – 5 серпня - учасники вирушають до Запоріжжя. У нашому автобусі опинився молодий чоловік зі Львова, ми дорогою жадібно слухаємо його розповідь про справи у цьому місті. Адже тогочасний Львів став локомотивом національного відродження України, а головою обласної ради там обрали – нечувана справа! – нещодавнього політв’язня В’ячеслава Чорновола.
Під розповіді про Львів швидко минає час у дорозі, і ми приїзджаємо на запорізький Правий берег. Виходимо з автобуса, а далі – славнозвісна хода Запоріжжям!
Після ходи почався заключний яскравий мітинг на запорізькій «Райдузі»
Ось як згадував той день письменник і політик Володимир Яворівський, котрий теж крокував нашим містом.
«Врізалася в пам ’ ять деталь. Південна спекота. Якби допастися, то можна б випити відро води. Але нема. Ідемо в колоні. Співучі жіночки з Тернополя пороззувалися, ідуть босоніж по гарячому асфальту попереду мене.
Я на ходу даю якісь автографи, навіть на пачках сигарет. За ґ авився і наступаю на сухожилля п ’ яти молодиці. Бризнула кров. Я завмер, чекаючи заслуженої лайки або й ляпаса. Жінка різко обернулася, блиснули болем і злістю очі. І раптом:
- Пане Яворівський, якщо хочете, можете наступити і на другу п ’ яту.
Учасники свята збиралися в центрі Запоріжжя . […] Зустрів я тут і мого давнього друга [краєзнав ця і радянськ ого діяч а ] Степана Кириченка – українця, як казала моя мама, до ґудзиків.
Ми з Драчем вели мітинг, і [ першого заступника Голови Верховної Ради України, члена КПРС ] Івана Плюща до слова не запрошували, боялися свисту. Та він попросився сам. Ну як відмовити?
Я лише шепнув: «Це не пленум обкому, Іване, засвистять».
Він своїм [ … ] суржиком, збиваючись у кількох реченнях, які йому важко далися, виклав однозначно, що Україна вже обрала дорогу і впевнено двинеться до самостійності, і це правильний шлях. Йому довго і бурхливо аплодували, і круглолице, як місяць уповні, обличчя цвіло…
Згодом Плющ іноді повторював, що саме на козацькому святі остаточно розпрощався з тим, що вивчав у московській академії».
Іван Плющ – зліва
Читайте також: Дослідження історії під водою: у Запоріжжі організували навчальні курси для ветеранів
Я от зараз думаю: ця хода Запоріжжям виглядала такою могутньою, впевненою, незламною. Але ж люди в колонах (не такі вже й молоді) до того мали клопіт з пошуками автобусів для поїздки до Нікополя, а потім дорога (часом не дуже й близька), кілька діб у полі, крокування розпеченим Запоріжжям з Правого берега аж до самого центру міста («можна б випити відро води»). А шорти у спеку тоді ще не вдягали . І нічого: ішли піднесені, щасливі, співали пісень.
Я, чесно кажучи, не уявляю, щоб зараз знайшлися відчайдухи з цивільних громадян, спроможні на подібне. А тоді за всі дні свята волі я не чув і не бачив ні теплових ударів, ні серцевих нападів, ні інших подібних пригод.
Так, між пафосом 5 серпня 1990 року і воєнною буденністю 5 серпня 2026-го різниця колосальна. Так, забагато розчарувань пережили ми за 36 років.
Але хто знає… Хто знає – можливо, саме завдяки тому незабутньому дню Запоріжжя у 2014-му сказало: «Це Україна» і не стало нікчемною «народною республікою». Напевно, завдяки й тому незабутньому дню Запоріжжя сьогодні живе, Запоріжжя стоїть.
Відео перших днів серпня 1990 року
P.S. Це вже друга моя спроба донести до читачів атмосферу свята козацької волі, той незабутній драйв на зламі епох. Уперше це я зробив 2020 року – до 30-ліття історичної події. Публікація була виставлена на тепер уже неіснуючому сайті і закінчувалася словами: «Щира подяка за оперативне сприяння В’ячеславу Зайцеву».
Річ у тім, що пан В’ячеслав (на той час завідувач інформаційно-видавничого відділу Національного заповідника «Хортиця») миттєво відгукнувся на моє прохання і поділився світлинами зі свого фотоархіву. Ті світлини використані і в цій публікації.
І хто міг знати тоді, що В’ячеславу Зайцеву лишалося жити трохи більше двох років – 5 жовтня 2022-го він загинув на Донеччині, захищаючи Україну від російського ярма.
Документальний фільм, у якому В ’ ячеслав Зайцев розповідає, звідки у Запоріжжя імунітет до вірусу «русского мира».
Раніше ми повідомляли, що Борис Джонсон показав кадри із Запорізького напрямку: документальний фільм вийшов на британському ТБ.
Фото: Андрій Нестеренко, Борис Дворний, Анатолій Красножон, wikipedia.org