Мешканка Бердянська розповіла, як з родиною добиралася до Запоріжжя

Мешканка Бердянська розповіла свою історію виїзду з тимчасово окупованого міста на підконтрольну Україні територію. Родина виїжджала наприкінці жовтня, отримавши від так званої Бердянської комендатури дозвіл на виїзд.

"Ми з родиною виїздили наприкінці жовтня. Перевізника знайшли ще у вересні, але через те, що виїзд із Запоріжжя тривалий час було заблоковано, йому вдалося дістатися Бердянська лише через місяць.

О сьомій годині ранку ми з іншими пасажирами виїхали з автовокзалу. Це були люди з Бердянська та району. Їхали через Мелітополь. До Василівки рух не призупинявся – на блокпостах дивилися лише документи водія, і пропускали далі.

Десь поблизу Василівки, точно не назву населений пункт, ми побачили перші наслідки обстрілів. Поряд розташовані дві зачинені кав’ярні – з побитими вікнами, які не врятували ДСП, з проріхами в стінах, з побитою цеглою біля закладів. Там же висіли обірвані дроти. Тут на нас чекав черговий російський блокпост.

Наш водій відчинив двері автобуса, аби військового чули всі. Він запитав, чи хтось з присутніх потрапляв коли-небудь під обстріл. Пасажири мовчали.

- Посмотрите налево, это ВСУ обстреляли нашу позицию. Возле этого столба погиб мой побратим – осколок прошел насквозь. Вы направляетесь в зону боевых действий, которая охватывает всю территорию Украины. И очень скоро она дойдет до границ Польши.

Не знаю, на що він очікував. Скоріш за все, намагався залякати. Не дочекавшись ніякої зворотної реакції, він просто махнув рукою. Ми поїхали далі. 

Під’їхавши до КПП у Василівці, ми побачили тільки одну газельку, пасажири якої в цей момент годували приблудних собак. Ніякої черги не було. Легкові автомобілі швидко проїжджали далі. Напередодні ми заїхали до покинутої заправки, де можна сходити до туалету, та побачити списки з іменами, яким надали дозвіл на виїзд. Скоріш за все, через це більше і немає черг. Без цих списків, людям немає сенсу чекати, що їх пропустять.

Ми двома автобусами зупинилися і чекали, доки до нас підійдуть військові. Серед них багато людей інших національностей. Російську мову там чути лише з явним акцентом. До водія підійшло двоє, сказали винести всі сумки на узбіччя. Потім один з них перевірив документи у водія, виявилися проблеми з ліцензією. Вона була простроченою. Окупант почав казати, що навіть якщо тут нас пропустять, то на наступному посту у водія заберуть автобус. «Мне жалко людей, которые останутся ждать непонятно чего» - так він казав. Речі він все-таки перевірив – поверхнево, нічого не діставав та не викидав.

У Василівці ми чекали понад чотири години. Пропускати далі нас не хотіли, допоки водій не поїхав на наступний пост, залишивши пасажирів чекати. Весь цей час ми чули вибухи, віддалені залпи, артдуелі. Було тривожно, але ми розуміли, що бої ведуться далеко від нас. Пізніше зовсім поруч пролунав гучний вибух, а за ним – протяжний свист, від якого вуха закладають. Цей свист швидко наближався і ставав ще гучніше. Люди, що там були, а це, в основному, жінки, дуже злякалися. Ми думали, що це ракета, і вона поцілить прямо в нас. А потім ми побачили, як над нашими головами пролетіли два винищувачі. Той вибух, що ми чули перед цим – то вони постаралися.

Повернувся водій, сказав, що нас пропустять, треба тільки почекати ще десь годинку. Військові на цьому посту невдоволено прогнали нас чекати на інше місце, вже в саму Василівку. Поки ми там стояли, ми не бачили цивільних взагалі. По місту ходили лише люди в камуфляжі.

Як тільки нам дали дозвіл, ми поїхали на ще один пост, який розташований на віджатій заправці. Нам сказали, що там днрівці. Ми зупинилися, водій зібрав паспорти з усього автобуса, а потім у салон зайшов бурят і почав вибірково питати, кому скільки років. У 26-річного хлопця запитав військовий квиток.

Паспорти повернули всім, окрім двох людей. Серед них була і я. Водій сказав, щоб ми пройшли на відбитки пальців.

Я зайшла у приміщення, де за комп’ютерами сиділи дві дівчини. На виході розмістилися військові. У мене запитали мету поїздки, я сказала, що їду з хлопцем до лікаря. Потім вона почала розпитувати за хлопця. Склалося таке відчуття, ніби вони там просто сидять і знущаються з людей, бо питання були особистого характеру. Таким чином вони самовиражаються за чужий рахунок. Мій паспорт просканували, а потім взяли відбитки пальців. Причину, чому саме мене затримали – мені не пояснили. Припускаю, що через прописку з Донецької області.

Потім ми проїхали ще приблизно два пости, які нас легко пропустили. Далі – сіра зона. Там якесь село, яке вочевидь знаходиться під постійними обстрілами. Я не бачила жодного вцілілого будинка. Дахи, вікна, стіни – все розтрощено. Дорогою ми побачили місцевого мешканця, поряд – корову. А за ними будинок зі зруйнованим дахом. Але люди продовжують жити в таких умовах, і це страшно.

Дорога місцями була просто жахливою – великі калюжі та грязюка. Пару разів нас заносило, але ми проїхали, чого не скажеш про другий автобус, який їхав позаду. Він застряг, і наш автобус разом із ще однією автівкою витягали його звідти. А потім ми побачили перший український прапор, а за ним і блокпост з нашими військовими. Дехто плакав, хтось сміявся, інші ще не могли повірити в те, що ми виїхали.

Ми добралися до Запоріжжя за 12 годин, оминуло близько 15 російських блокпостів, а в Запоріжжі на «Епіцентрі» нас вже зустрічали волонтери, які пропонували безоплатне житло та подальшу евакуацію".

Читайте також: Без ліків, аналізів та спеціалістів: яка ситуація з медициною в окупованому Бердянську

Джерело: Приморка City