Чотири поранення і 248 діб у кілзоні на запорізькому фронті: історія військового з Хмельниччини (фото, відео)

Андрій воював під Куп’янськом, тривалий час утримував позиції у Степногірську

До війни Андрій будував, займався фермерством і виховував двох дітей. У 2023 році він став піхотинцем, чотири рази діставав поранення, а згодом провів 248 діб на позиціях у Степногірську Запорізької області. Тепер боєць 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» командує відділенням і передає новим військовим досвід, здобутий на передовій.

45-річний Андрій із Хмельниччини пройшов складний бойовий шлях від піхотинця до командира невеликого підрозділу. Він пережив чотири поранення, провів вісім місяців у небезпечній зоні бойових дій у Степногірську, а також виконав завдання з виведення російського полоненого через кілзону. Про військового розповіли у 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».

До 2023 року життя чоловіка було пов'язане з Хмельниччиною. Він займався будівництвом, працював у фермерській справі, мав дружину та двох дітей. Проте залишатися осторонь війни Андрій не захотів. Тоді він вирішив долучитися до ЗСУ та потрапив до піхотного підрозділу, який виконував бойові завдання під Куп’янськом.

Свою службу військовий розпочав у так званій «Чорній Піхоті». За його словами, штурмовики атакували позиції росіян, а піхотинці мали закріплюватися на зайнятих рубежах. Менше ніж за рік такої служби Андрій чотири рази опинявся в лікарні через уламкові поранення.

Перші два уламки він отримав після вибуху міни, коли повертався з позицій. Після відновлення знову пішов воювати. Але під час наступного виходу російська артилерія накрила місце, де перебували українські бійці.

« І от щойно я був там зі зброєю, серед побратимів, раптом відкриваю очі — і виявляється, я знову “формі Адама”, голий, лежу у госпіталі в Харкові » — розповідає Андрій.

Наступного разу військовий не поспішав звертатися до медиків. Уламок 152-мм снаряда лише зачепив його шию, тому чоловік вирішив, що серйозної небезпеки немає. Однак невдовзі стався ще один обстріл, унаслідок якого уламок поранив ногу.

Після лікування Андрія направили додому. Пізніше він з'ясував, що його подали у СЗЧ. Військовий не погодився з таким статусом і вирішив продовжити службу в іншому підрозділі. Так він опинився у 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».

Там чоловікові запропонували очолити відділення, враховуючи його досвід піхотної служби. Андрій зазначає, що за час його перебування на фронті війна суттєво змінилася. Особливо це помітно за кількістю російських безпілотників, які постійно шукають українських військових.

Якщо раніше дрон міг не помітити одного чи двох бійців, то тепер навіть невеликий рух може привернути увагу операторів. Водночас, за словами Андрія, основа виживання піхоти залишається тією самою — облаштування укриттів та окопів.

Найбільше випробування чекало на нього у Степногірську Запорізької області. Із вересня 2025-го до червня 2026 року військовий провів там 248 діб на позиціях. Російські дрони постійно перебували в небі, а перебування на цих рубежах вимагало максимальної уважності.

Цей досвід Андрій використовує під час роботи з новими військовослужбовцями. Він пояснює їм, що небезпеку не можна ігнорувати, потрібно стежити за всім навколо, берегти власне життя та пам'ятати про людяність.

« Я їм кажу: очі, ноги, вуха — мають працювати завжди, як і віра у те, що ви маєте жити, ви маєте це знати. І завжди, що б там не було, маєте залишатися людьми ».

Під час тривалого перебування на передовій важливу роль відігравала підтримка з тилу. Андрій постійно підтримував зв'язок із командирами, отримував посилки від «Бабушки» та інші передачі, які щоночі доставляли дронами-вампірами. Не менш важливою була можливість чути рідних.

Навіть перебуваючи на позиціях, військовий міг передавати повідомлення через рацію та бійців на КСП. Близькі знали, що з ним усе гаразд, а він отримував від них такі самі запевнення. Ці короткі розмови допомагали триматися морально.

Окремим випробуванням стало завдання вивести з кілзони російського військового, який здався в полон. Перед цим побратими Андрія знищили групу окупантів, а останній її учасник залишився живим і потрапив до рук українських захисників.

За словами військового, полонений був приблизно 20-річним. Він пояснював, що прийшов на війну нібито не вбивати, а заробляти гроші. Андрій не приховує свого обурення такими словами, адже молодий росіянин добровільно опинився в іншій країні, щоб воювати проти її людей.

Попри ненависть до окупанта, український боєць мав виконати завдання та доправити його на підконтрольну Україні територію. Він розумів, що після обміну росіяни можуть знову відправити полоненого на фронт. Таке вже траплялося.

Однак Андрій сподівався, що цей полонений стане можливістю повернути додому когось з українських військових, які перебувають у російській неволі. Можливо, одного з його побратимів, а можливо, зовсім незнайому людину.

Саме повернення українських захисників додому залишається головним бажанням військового. Він мріє, щоб усі його побратими вижили, а ті, хто зник безвісти, знайшлися живими. Історія Андрія — фермера з Хмельниччини, який після чотирьох поранень і 248 діб у Степногірську продовжує служити, — про бойову витримку, підтримку рідних і людяність на війні.