Радянська система в агонії до останнього чіплялась за червоне

У кінці 1980-х років горбачовська відлига ледь послабила клапан до радянської системи, як його тут же зірвало і демократизацію вже було не спинити.

Монополія КПРС різко тріщала по швах. Україна зарясніла демократичними організаціями — Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Народний Рух України, Українська Гельсінська спілка, «Меморіал»… Їх об'єднували синьо-жовті кольори національного прапора, котрий був тоді під драконівською забороною.

Читайте також: Наші люди: 10 чорно-білих фото з СРСР, де запоріжці вдягли вишиванки

Як же у Запоріжжі на початках піднімали синьо-жовтий прапор, хто це зробив і що їм за це було – про це два роки тому нашому кореспонденту розказав ветеран національно-визвольного руху Костянтин Лямцев.

Пан Костянтин — співзасновник запорізької «Просвіти», перший голова Запорізького міського осередку Народного Руху України. «Рухівець», до слова, тоді у ще радянській Україні звучало мало не як «бандерівець», а Костянтин Лямцев у Запоріжжі був одним з головних рухівців.

Костянтин Лямцев

Отже, згадує Костянтин Лямцев.

- 1989 року у Запоріжжі створюється філія Української Гельсінської Спілки. 22 липня того року на площу Фестивальну (тоді ще Жовтневу) вийшли Сергій Айбабін, Володимир Шовкун, Олександр Попов, Володимир Василів. Вони підняли синьо-жовтий прапор. Так цей день став історичним — у новітній час вперше у Запоріжжі піднесли стяг національних кольорів!

Активісти постояли на площі, сигналізуючи таким чином, що в області створена філія антикомуністичної УГС.

Тим часом в УРСР розгортався Народний Рух України за перебудову. В областях йшло обговорення його статуту. У Запоріжжі створили організаційну групу - предтечу місцевого осередку Руху. Очолив цю команду журналіст Юрій Василенко. Він звернувся до міськвиконкому із заявою про мітинг з обговорення програми Руху і створення підрозділу Руху у Запоріжжі.

Та за чотири дні до мітингу влада відмовила у його проведенні. Але інформація про зібрання уже пішла в народ, і 5 серпня 1989 року на площу біля «Райдуги» прийшли кілька тисяч людей.

Серед них були й хлопці з синьо-жовтими прапорами — Максим Остапенко і Дмитро Кобалія. Полотнища приніс і дав їм Володимир Шовкун, сказавши: у випадку чого «мене загребуть», а вам нічого не буде - ви ж неповнолітні.

Ще один неповнолітній — Сергій Власов — сам приніс на мітинг прапор.

Сергій Айбабін вчинив досить дотепно — як поважний науковець прийшов з професійним чохлом, у який поклав прапор. На мітингу прапор оприлюднив, у натовпі до Айбабіна міліція не могла добратися, тому його не «загребли».

А от Остапенку припаяли 50 рублів штрафу, бо усього за день до мітингу Максиму виповнилося 18 років і, таким чином, напередодні він досяг віку кримінальної відповідальності (після мітингу була порушена кримінальна справа).

А в Кобалії і Власова тягали батьків.

Юрія Василенка оштрафували на 100 рублів, а Леонід Глезін з такою ненавистю до комунізму виступив на мітингу і в суді, що йому постановили штраф цілих 300 рублів (середньомісячна зарплата в Україні тоді складала близько 217 крб. – Авт.)

А газети дружно написали, що біля «Райдуги» націоналісти зібралися.

Ще через рік, 5 серпня 1990-го, над Запоріжжям здійнялося уже десятки тисяч синьо-жовтих прапорів! Це до міста на 500-ліття запорозького козацтва приїхали мало не пів мільйона українців. Їхня хода пролягла з Хортиці через Правий берег до «Райдуги». Море людей, море прапорів! Після цього вже не було проблеми агітувати за український стяг.

Я тоді ніс прапор, який подарували галичани. Я був з цим прапором і під Верховною Радою, коли проголошувався Акт про Незалежність України.

5 серпня 1990 року. 500-ліття запорозького козацтва. Хода, що потрясла Запоріжжя. Попереду — Костянтин Лямцев (з прапором, у білій сорочці)

20 років по тому. День Незалежності 24 серпня 2010 року. Костянтин Лямцев знову з прапором, знову попереду

І ще така історія.

Коли в Києві 24 липня 1990 року над міськрадою здійняли національний прапор, я звернувся до запорізької влади, аби те саме зробили і в нас. Але голова міської ради Віктор Панкратов відмовив. Хоча ми й підготували положення про національний прапор, взявши такий документ з Івано-Франківська і підлаштувавши під нас.

Читайте також: У Запоріжжі та області скасували масові заходи на День Незалежності: подробиці

У вересні 1991 року я — тоді депутат обласної ради - прийшов до голови облради Володимира Дем'янова з наполяганням: треба піднімати прапор.

Він розумів це і дав команду пошити прапор, а слюсарям — підготувати технічно можливість його підняття над обласною радою.

Ми теж пошили прапор. На 27 вересня була призначена сесія обласної ради. З Дем'яновим домовилися, що він внесе питання підняття національного прапора до порядку денного.

26 вересня, як завжди напередодні сесії, роздали матеріали до неї. Дивлюся, а цього питання у порядку денному немає.

На нараді приймаємо порядок денний. Піднявся ґвалт. Особливо обурювався майбутній "Герой України" Богуслаєв: «Никогда в Запорожье не будет бандеровского флага».

Я зв'язався з рухівцями. Прийшли душ триста і принесли два прапори. Отець Миколай з Української Автокефальної церкви висвятив обидва.

Почалася сесія. У порядку денному питання про прапор немає.

- Чому? - запитую Дем'янова.

- Вони мене скинуть.

- Якщо не внесете до порядку денного, буде скандал. Зараз я вийду на вулицю і скажу людям: у випадку, коли питання про прапор не розглядатиметься, хай вносять прапор до сесійної зали і накривають ним стіл президії.

Так і зробив.

До перерви це питання все ж не внесли до порядку денного. Я вийшов до людей і заперечливо похитав головою, що означало «ні».

Активісти зі скандуванням «Прапор — на раду!» увійшли до сесійної зали, накрили стіл президії.

Я пішов до кабінету Дем'янова. Тут поперед мене забігає керуючий справами Рибалко: «Занесли прапор і поклали на стіл президії!».

Дем'янов до мене:

- Винеси.

- Не винесу. Завтра він стане державним прапором. Ти не візьмеш на себе ганьбу, міліції воно не треба. Єдиний вихід — піднімати прапор.

- Вони мене скинуть.

- Вали все на мене. Кажи, що це Лямцев усе зробив.

- Піднімайте, - це вже до Рибалка.

Зі співом «Ще не вмерла Україна» прапороносці пішли нагору. Прапор підняли замість червоного.

Надворі люди чекали цієї хвилюючої миті, а коли вона настала, прапор почали піднімати, ми усі заспівали «Ще не вмерла Україна».

Так закінчилася епопея з утвердженням у Запоріжжі синьо-жовтого прапора, який згодом став державним і за який ми боролися.

Фото: Олександр Прилепа, архів Костянтина Лямцева, архів «Індустріалки»