Двоє військових довгі на довгі місяці утримували оборону поблизу села Плавні
Ще до великої війни Анатолій займався будівництвом — сам каже, що «наводив красоту в домі». Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік перебував в Одесі. Роботу він не покинув, але вечорами разом із друзями готував автівки для військових: підсилював кузови пікапів, зміцнював ділянки біля двигуна та водійського місця.
У травні 2025 року Анатолій вирішив змінити будівельний інструмент на зброю та долучився до 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле», яка боронить Запорізький напрямок. Його історію розповіли на сторінці бригади у фейсбуці.
Читайте також: Зі зламаними кінцівками витяг з палаючого авто: на Запоріжжі військовий врятував побратима після удару дрона (відео)
Перший бойовий вихід настав швидко. Разом із побратимами чоловік майже добу йшов до першої точки, а тоді зайняв позицію, яку мав тримати, аби не пустити ворога далі. Саме тут, поблизу Плавнів, разом із одним побратимом він провів наступні шість місяців.
Укриття доводилося робити практично з нуля. Дах протікав, навколо лежало 10–15 сантиметрів снігу та криги, а від ворожих дронів рятувалися тільки під землею. Тож Анатолій із побратимом узялися за ножі — один шкріб бетон, інший у цей час відпочивав.
Так минуло понад чотири години, поки перше підземне сховище не було готове. Згодом довелося копати ще одне: ворог постійно намагався виявити позицію хлопців.
Усі пів року чоловіки провели удвох під обстрілами, серед російських штурмових груп і дронів. Траплялося, що сварилися навіть через погляд чи тон голосу — а потім мирилися.
Їжу ділили порівну: гречку, консерви, а іноді й останній шматок черствого хліба, адже через роботу російських засобів радіоелектронної боротьби посилки доходили не завжди.
Ворог полював не лише на позицію, а й на пілотів дронів, які намагалися доставити побратимам вантаж. Міномети били по квадратах, а росіяни цілили передусім у дахи, що виглядали найцілішими.
Найважче, за словами Анатолія, було не саме перебування на позиції, а очікування заміни — невідомо, коли саме приїдуть ті, хто має їх підмінити, і чи приїдуть узагалі. Але залишати позицію самовільно навіть не думали.
«Дали тобі задачу — маєш виконати», — каже боєць.
Коли нарешті настав час виходити, часу на радощі не було: попереду чекала відкрита місцевість, де вже чатували ворожі «Мавіки». Разом із групою виходив і поранений побратим — йому дали знеболювальне, і чоловік рухався разом з усіма.
Тільки дібравшись до своїх, Анатолій зателефонував матері. Вона зітхнула з полегшенням: ще один син лишається живим на війні. Удома на батька чекав 16-річний син, який щиро радів поверненню.
А сам захисник жартує, що найбільше тоді мріяв про морозиво — і щойно випала нагода, з'їв цілий кілограм.
Після цього виходу Анатолій пішов навчатися керувати дронами-бомберами «Вампір». Під час одного з таких завдань чоловік отримав нове поранення — осколкове, а також третю за рахунком контузію. Наразі він проходить лікування, а попереду — ще лікування, довгоочікувана відпустка і, звісно, морозиво.
«Хочу, щоб був мир. А решту зробимо самі», — підсумував воїн.
Раніше ми писали, як військова 128-ї бригади допомагає людям і тваринам на Запорізькому напрямку