«Найбезпечнішим місцем для нас був дім»: мешканка Токмака розповіла про життя в окупації та виїзд з неї

Дівчина з Токмака розповіла про життя в окупації та непростий шлях до Запоріжжя

Вже більше року значна частина Запорізької області перебуває під російською окупацією. За цей час багато людей виїхали ще у перші місяці, дехто – протягом року. Чимало мешканців області залишаються під окупацією і досі.

Родина із Токмака майже три місяці знаходились у рідному місті після його захоплення. Та все ж прийняла рішення виїхати на підконтрольну Україні територію – до Запоріжжя.

Ми поспілкувалися з Олександрою, донькою з цієї родини. Саша – студентка, яка захоплюється фотографією та читанням книжок. Дівчина розповіла zprz.city про життя у окупованому місті, підготовку до виїзду та свій шлях до Запоріжжя.

Фото Олександри, Токмак, 23 лютого 2022 року

- Як довго ви залишалися у Токмаку після його окупації?

Близько 2 з половиною  місяців. Наше місто окуповано з 28 лютого (це не офіційна інформація, а мешканців міста, адже офіційної інформації про точну дату окупації міста немає).

Назвати той час «життям» важко. Скоріше виживання, адже все змінилося за лічені дні. Ми ще тоді не розуміли, що окупація це не тиждень і не місяць. Найбезпечнішим місцем для нас був дім. Коли ми виходили на вулицю, то постійно бачили рух російської техніки та самих військових. На той час у місті вже не було електроенергії, водопостачання, зв'язку та інтернету. Дізнаватися хоч якусь інформацію ми могли лише через інших людей.

Через деякий час тато вигадав, як підживлювати радіоприймач, то інформацію ми отримували саме через нього.

Читайте також: У Запорізькій області ЗСУ просунулися і взяли під контроль частину території: мапа бойових дій

Вперше у місто ми вийшли через кілька днів, після нічних обстрілів, які відбувалися 27 лютого. Коли ми вийшли ми побачили повалені стовпи з пошкодженими електродротами, через що у місті і не було світла. Були повалені дерева, знищена заправка. У місті людей було мало. Відкритих крамниць майже не було, деякі працювали, але вони були майже пусті. Були крамниці взламані та розмародерені невідомо ким.

Тоді ми ще встигли купити додому солодощі по нормальним цінам, бо все інше у нас було, ми встигли накупити продуктів в перші дні повномасштабного вторгнення.

Основної ціллю, чому ми вийшли з дому – провідати дідуся та бабусю. З ними було все добре.

Перше фото Олександри, коли вона з родиною приїхала до своїх дідуся та бабусі. Символізм у гілочці червоної калини

Для мене окупація була ніби «кліткою», в якій ти не маєш прав, свободи, життя. Можна сказати, що окупанти, які зайшли у наше місто були «хорошимі рускімі», але це не змінювало нічого. Відчуття огиди було завжди. Були моменти, коли нам треба було виїхати з міста у село, де працювали батьки. На блокпостах перевіряли всередині машини, людей, телефони, могли просити сигарети.

- Як ви готувалися до евакуації?

У першу чергу ми шукали інформацію про те, як виїжджають інші люди, щоб розуміти що на нас чекає. Планували виїхати до 9 травня, бо були чутки, що окупанти можуть готували провокації на «свята». Тому десь за тиждень до цього ми почали збирати речі, вирішувати питання з домашньою птицею, бо батьки займалися розведенням перепілок, та морально налаштовувалися на виїзд.

Читайте також: У Запорізькій області ремонтують ділянки доріг, якими здійснюють евакуацію - фото

Ми пропонували нашим родичам виїхати разом з нами, бо їхали ми на власному авто, але вони вирішили лишитися. Так сталося, що виїхати до 9 травня нам не вдалося, бо окупанти сказали, що проїзд через Василівку до Запоріжжя буде зачинений з 9 по 12 травня, тому виїхали ми вранці 12 травня, одразу після комендантської години.

Попередньо ми довомились з людьми через групи по евакуації, де зустрінемось і кількома машинами ми виїхали, сформувавши свою «колону».

- Скільки днів ви знаходились у дорозі?

- У дорозі ми заходилися 3 дні. З них 2 ночі ми провели біля блокпосту, який знаходиться на в'їзді до Василівки. Думали, що залишимось ще на одну ніч на горі після Василівки. Але окупанти вирішили випустити ще 30 машин, і наша була серед них.

- Проїзд через російські блокпости – який він?

Перше слово, яке спадає на думку – «неприємний». Усього ми проїхали 8 блокпостів. Найбільше нас перевіряли саме на перших: машину оглядали, відкривали речі та лазили там руками. Телефони не перевіряли ні на одному блокпості. Ми везли ще з собою ноутбук та фотоапарат, які теж не перевіряли. Лише на одному блокпості тато показав ноутбук. В нього запитали: «Чей он?». А тато сказав, що доньки і використовую я його для навчання. Тому його навіть не діставали з чохла. Фотоапарат просто не помітили.

На одному з блокпостів у тата питали причину виїзду, адже в місті зараз спокійно. На що була відповідь: «Ми веземо доньку на навчання». Загалом ми проходили блокпости швидко.

- Як проходили ваші ночі?

Через блокпости можна було проїхати до 19 години, але колона не рухалася ще з обіду, тому ми розуміли, що прийдеться ночувати. Російські військові сказали, що ночувати на узбіччі не можна і щоб люди їхали назад. Але були ті, які так і залишились ночувати на узбіччі.

Першу ніч ми проводили на в'їзді до Василівки на території заправки, яка в дуже жахливому стані. Це було «обличчям окупантів». Ми начитались як люди виїжджали, тому були готові до ночівлі: взяли подушки, їжі на кілька днів, але все одно доводилось ходити у місто за якимись продуктами та гарячою водою (хоч на блокпості окупанти і давали гарячу воду, але ми принципово не хотіли в них нічого брати).

Коли почало вечоріти, до людей приїхав військовий, який сказав, що жінки та діти можуть піти ночувати у коледж, і ніби, що це дозволила мер міста (яка, звісно, була поставлена окупаційною владою). Хтось пішов, скільки саме не пам'ятаю.

Коли сідало сонце, знаєте, було дивне відчуття. Люди, хто в машині, хто сидів на траві, їли, а довкола гуляли діти, хтось вигулював тварин. І на момент здалося, що все добре, але переводячи погляд у далечінь, де розміщений російський блокпост розумієш, що це надовго. Додому ми повернемось не скоро.

Фото Олександри, Токмак, 23 лютого 2022 року

Ми заночували в машині, але вирішили поставити будильник на 2:45 ночі, щоб встати в колонну на дорозі. Але як виявилось ми були не одні такі розумні (сміх). Як тільки задзвонив годинник і ми його виключили, почався рух машин. Усі одночасно почали повертатись в колонну. Почався затор. Більшість машин їхали без світла, були ті, що зі світлом, але їм люди кричали його вимкнути.

Своїм різким рухом ми налякали окупантів і вони вийшли на дорогу, почали горланити та стріляти в повітря, щоб усі зійшли з дороги, бо по ній їздили їх КамАЗи та техніка. Люди намагались втиснутись в щось схоже на ряди, але це виходило складно та зі скандалами. Коли наче всі затихли, ми вирішили поспати.

Нас розбудили люди і сказали, щоб ми їхали на своє місце (дякую дідусю, який їхав з Мелітополя і він залишив за своєю машиною місце для нашої). Ми встали на своє місце і вже після сварок люди зрозуміли, що кожній машині треба дати номер, щоб було простіше упорядкувати чергу.

Читайте також: Спекотний ранок на Запоріжжі: ЗСУ знищили ворожі бази і можливості ворога для втечі

Другу ніч ми провели на узбіччі. Ми вирішили що в машині залишаться ночувати я, тато та наші домашні улюбленці. Мама з подругою вирішили піти ночувати у коледж, бо подруга не могла ночувати в машині через біль у ногах. Коли вони прийшли до коледжу, то їм сказали, що ночувати вони будуть у спортзалі. Але воно було не облаштоване для ночівлі. Деякі люди відпочивали на тонких листах пінопласту або на ковдрах, які принесли з собою.

Мама з подругою вирішили залишитися там і спати на дерев'яних стільцях у коридорі. Замість подушки вони взяли по пінопластовій цеглині. Ніч була тривожна, адже на вулиці був сильний дощ з громом та блискавкою і було відчуття, що це були обстріли. Поспати майже не вдалося. Пішли вони звідти рано.

- Ваша колонна не була єдиною, котра проїжджала через Василівку у Запоріжжя. В загальних рисах, як відрізнявся їх шлях від вашого?

- Насправді не можу говорити за інших, бо виїзди відрізнялися у всіх в залежності від часу виїзду, від зміни військових на блокпостах та інших факторів. Хтось міг проїхати блокпости за кілька годин, бо їхав з перевізниками, у яких були домовленості з окупантами.

Знаю ситуації, коли люди їхали близько тижня чи 10 днів. Це насправді страшно, бо ми самі думали, що не будемо ночувати і поїдемо додому ще в першу ніч, але повторно пережити відчуття  усіх перевірок на блокпостах не хотілося нікому. Також, наприклад у нас не перевіряли ні в кого телефони, а в інших перевірки були не тільки телефонів, а й ноутбуків. Моїй знайомій сказали вмикати ноутбук на блокпості та показувати що там є. Як вона казала, окупанти ще тоді були невдоволені, бо ноутбук довго вмикався (сміх).

Не знаю ще як в інших, але теж чула, що люди опинялися в такій ситуації як ми. Коли нас пропустив останній російський блокпост, то ми в'їхали в «сіру зону». Ми трохи загубились в об'їзді моста у Кам'янському, але місцева мешканка показала куди нам їхати. І дякую їй за це.

Читайте також: Що дає звільнення П'ятихаток для наступу на Запорізькому напрямку: пояснив військовий експерт

На одному з українських блокпостів, коли у нас перевіряли документи, то ми відчули потужних 3 вибухи. То окупанти передавали нам «прощальні вітання». Було страшно, військовий кинув нам документи і сказав швидко їхати.

Ми не розуміли спочатку куди стріляли, а потім ми побачили 3 стовпи диму у напрямку Кам'янського по тій дорозі, де ми їхали якихось хвилин 10 тому і розуміли, що там ще могли їхали люди. Як нам потім казали люди, які також виїжджали, окупанти так часто робили.

КПП Василівка. Фото: Бердянськ 24

- Які були відчуття, коли опинилися на підконтрольній Україні території?

- Насправді, відчуття ніби інше повітря вже було, коли ми в'їхали у «сіру зону». У всіх була посмішка на обличчях, мама почала телефонувати дідусю і казати, що ми виїхали. Як я зазначала вище про ситуацію в сірій зоні, то наша ейфорія була трохи передчасною. Але я ніколи не думала, що буду настільки рада бачити наших українських військових на блокпостах.

Заїхали ми в Запоріжжя 14 травня колонною у супроводі поліції, як і всі. Ще було цікавою новиною, що про нашу колону писали в новинах і на світлинах видно не тільки машину, а й нас самих.

До місця ночівлі ми вже приїхали після комендантської години (на той момент вона була наче з 22:00). Звісно, ми були втомлені, хотілось просто покупатись та лягти спати, але відчуття свободи, захищеності, відчуття дому були постійними.

Ми ще тоді вперше почули тривогу і було млосно, але втома нас повалила. Коли на наступний день ми вийшли у місто, то це було трохи дико, що усе працює, люди гуляють.

Бо для нас життя ніби зупинилось в окупації. А тут люди продовжують жити та наближати нашу країну до перемоги.

Запоріжжя, площа Маяковського. Фото Романа Косенко

Раніше ми розповідали про мешканку Оріхова, яка виїхала до Запоріжжя, але щотижня їздить у рідне місто з допомогою для стареньких сусідок.