Старі «проводи» були дивними, проте душевними
Безцінні спогади про життя поблизу ще живих плавнів надав нам запоріжець Олексій Васильович Швець. Ці спогади написав його дядько Іван Петрович Швець, який народився 1929 року.
Дитинство Івана Петровича минуло в селі Больбатова (офіційно називалося Єлизаветівка) - воно прилягало до села Балки Василівського району й фактично знищене разом з плавнями штучним Каховським морем.
Сільська реальність перед Другою світовою війною, окупація, повернення радянської влади, голод, звичаї, стосунки в сім’ї – усе це зафіксував Іван Петрович. А ще – як будували хати, як женилися, як лікувалися… Навіть як з’явився на світ 1940 року його брат Вася, котрий став знаним у наших краях діячем Василем Петровичем Швецем – другим секретарем Запорізького міськкому партії, а згодом начальником управління капітального будівництва облдержадміністрації («Мама покликала мене і сказала, аби я попросив бабусю прийти до нас. Коли прийшла бабуся, я пішов гуляти й повернувся аж увечері. Мама сиділа на лежанці й сказала бабусі: «Дай, я його погодую»).
Фрагмент споминів. Їх Іван Швець написав сотні сторінок
Ми плануємо публікувати уривки цих пізнавальних з погляду краєзнавства мемуарів. А сьогодні, оскільки в нас поминальний день, подаємо спомини про те, як у Больбаті (а фактично і у великому селі Балки) ушановували померлих. Гадаємо, багато хто з вас відкриє для себе цей дивний звичай. Проте він існував у наших краях.
Отже, читайте.
***
«Повернувся батько з плавнів та й пішов за священником. На той час за німців уже відкрили церкви. Не знаю, наскільки ще бабуся була притомною, але вона ледве перехрестилася. Вона помирала вранці на моїх очах у присутності сусідки Ганни Кучаєвої, котру я покликав на прохання мами. Кілька глибоких зітхань – і бабуся померла.
Ховали бабусю на нашому сільському кладовищі, труну зробили в теслярській майстерні колгоспу.
Під час копання могили я приніс чоловікам з доручення мами пироги - так заведено в народі.
Поминальний обід проводили в найбільшій кімнаті хати – залі. Людей було багато, говорили про бабусю, згадували її як добру людину. І батьки належно підготувалися, тато приніс чимало свіжої риби, хоча була зима.
У війну хрести повирубували, і я тільки приблизно знаходив могилу бабусі…
Пам'ятаю ще з дитинства, що на могилі бабусі садив траву чепчик (чебрець. – ред.), яка дуже пахне. Квіти тоді не саджали, тому що їх постійно треба поливати, за винятком півників, котрі найстійкіші до спеки.
А коли вкладають людину в труну, то обмощують степовою м'ятою, яка в багатьох сім'ях зберігається у відведених для неї місцях.
Добре пам'ятаю зі свого дитинства спільні поминки у нашому колгоспі до війни. Їх справляли після першого великоднього тижня у поминальний день. Цього дня ініціативна група людей звертається до керівника колгоспу, їм виділяють м'ясопродукти, посуд, крупу - загалом усе, що необхідно для приготування обіду.
На кладовищі встановлюють казани. У першому варять борщ [з бараниною], а в другому – молочну локшину.
Перед цим родичі з дітьми поправляють могилки, кладуть яйця або ще кришать паски для пташок.
Коли 1943 року відкрили церкву, то запрошували на цвинтар священика. Після проведеної священиком молитви, коли він пішов, починаються спільні поминки. У цей час дехто обходить обідаючих, роздає всілякі солодощі зі згадуванням померлого…
Ми, діти, дуже чекали обіду. Нас садовили окремо на зелений килим великодніх днів. З собою ми приносили лише посуд для їжі.
У ті роки цвинтар ще був огороджений, а точніше, позначений невеличкою загородою на кшталт загати. Могили були якось безладно розкидані й багато їх виднілися як невеличкі горбчки, хоча кладовище, певно, існувало здавна…
У війну та після війни такого щастя для дітей, хоча й рідкісного, уже не було. 1942 і 1943 роки – останні загальні поминки, ще й зі священиком. Надалі злидні не дозволяли вже проводити такі поминки…».
***
Бідність 1944-45 років, голод 1946-47 років приглушили цю традицію. Та все ж у деяких місцях Запорізької області вона зберігалася мало не до 1970-х років. У Фейсбуку можна знайти промовисту фотографію, зроблену в селі Андріївка Бердянського району. Її виклав користувач Павло Михно.
Докладно прокоментував цю світлину запорізький публіцист, історик, полковник юстиції у відставці Леонід Кирилаш (на жаль, помер 2021 року).
- На фото - 60-ті роки минулого сторіччя, - написав він. - Я ще був хлопчаком, але добре пам'ятаю такі поминки. Дерева було обмаль, тому столи-лавки не робили, а викопували в окремому кутку кладовища чи за його межами дві канавки, в які люди опускали ноги. А посередині між ними накривався «стіл». У хаті неподалік варився пісний борщ у величезній каструлі і доставлявся на місце події. Окрім борщу, кожен приносив щось своє і пригощав присутніх. Горілки було мало і ніхто не напивався. Сиділи, поминали померлих, згадували про них. Було дуже затишно і якось по-сімейному. Адже в цей день могли зустрітися і поспілкуватися всі вихідці із цього краю села, особливо ті, хто виїхав в інші місця. У мене збереглися найтепліші спогади про «проводи» тих часів.
Леонід Кирилаш і сам свого часу виставив у Фейсбуку схожу світлину з рідного села Ланцеве Пологівського району.
- Поминальний день («проводи») на кладовищі в Ланцях, - пояснив автор посту. - Другий зліва - ветеран Першої світової війни Кирило Захарович Дубина (1895 р. н.). Весна 1975 року.
Отакі вони незвичні звичні «проводи». Є чому здивуватися і над чим поміркувати.
Читайте також: Як мінялося обличчя знакового скверу в центрі Запоріжжя - фото
