Про бойовий шлях, життя на протезах та повернення до цивільного життя
Мешканець Запоріжжя Олександр із позивним Тінь воював на найгарячіших напрямках з 2014 року. Під час одного з боїв, вже під час повномасштабної війни, він отримав серйозне поранення та втратив ноги.
Наразі Олександр вже пройшов довгий шлях реабілітації, опанував протези і продовжує працювати задля нашої Перемоги, але вже в цивільному житті.
Про свій бойовий шлях, поранення, реабілітацію та ставлення до життя він розповів в інтерв'ю нашим журналістам:
- Мій бойовий шлях почався з 8 травня 2014 року. Нас зібрали на ОДА, і ми поїхали на аеропорт під Маріуполем. Тоді я був в Азові. Прослужив 4 роки, потім звільнився, рік-два пробув на гражданці, але мені тут не сподобалося, і повернувся — вже в ЗСУ, почав служити в 54 бригаді на посаді противотанкіста.
Пройшов дві ротації, бо на другу почалася вже повномасштабка, яка нас застала в секторі. Ми якраз тоді прокопували лінію окопів вперед, щоб трохи віджати позиції. Плюс за декілька днів до цього росіяни накрили підстанцію, і зв'язку, можна сказати, не було зовсім. За інтернет можна було взагалі забути, тож ми взагалі не знали, що відбувається.
Я якраз заступив на зміну з 4 ранку і почув, що раптом почало працювати все - "Гради", стволка, а в нас тихо. Думаю: що коїться? Дві години так пройшло, приходить командир взводу, я в нього питаю: "Що трапилося?". Він каже "Війна". Я кажу: "А до цього що було?" Він каже: "Ні, ти не зрозумів" - і показав виступ путіна.
Спитав в нього за "Гради", наші це чи не наші. Він каже: "І так і так". Ну, думаю, раз наші відповідають, значить не все втрачено, все буде добре, - згадує Олександр.
- Що відчували, коли дізналися про початок повномасштабної війни?
- Ну, які можуть бути емоції? Ми знали, що в нас є робота, що нам потрібно тримати нашу ділянку фронту. Якісь емоції тут би тільки заважали.
Хоча пізніше, коли вже стало все краще зі зв'язком, з'явився інтернет, ми повернулися у місце, де жив взвод, і дізналися, яка ситуація. Тоді якраз пішло оточення Маріуполя. У нас там декілька морпіхів було - не знаю, яким дивом їм вдалося вивезти родину.
Хтось з наших хлопців з Харкова був, хтось з Києва. Всі сиділи в телефонах, злі. Мали думки поїхати допомогти на інших напрямках, під Харків чи під Київ, бо ми бачили, що хлопцям там важко, але розуміли, що якщо поїдемо, буде ще гірше.
- Розкажіть про бій, в якому отримали поранення.
- Коли почалася повномасштабка, наша бригада стояла біля Красногорівки, а приблизно через два тижні нас кинули на підсилення на Мар’їнку.
І там власне все відбулося. Я якраз з товаришем був на позиції. Прилетіла міна. Спочатку перша — пробила каску, в мене шрам залишився.
Я пам’ятаю, що в мене все обличчя в крові, побіг до укриття, і нічого не відчув — ні свисту, нічого. Просто впав, почав вставати — розумію, що не можу, другий раз - знову впав. Болю не відчував, тим паче там почався обстріл доволі значний, все в диму. В третій раз вже намагався допомогти собі автоматом, але не допомогло, і почав повзти в укриття. Хлопці побачили, занесли мене.
Потім почався такий звичайний шлях кожного пораненого: передок, точка евакуації, Покровськ. Там на другу добу чи на третю — не пам’ятаю точно, бо був в реанімації, лікар сказав: або ліва нога, або життя. Я такий: "Ну ні, ногу не віддам" Але лікар сказав, що він мене і не питає.
Як вже потім до мене дійшло, та й лікарі пояснили, що міною відірвало частково праву ногу до коліна, і всі уламки потрапили у ліву ногу. Нашпигувало так, що почалося зараження крові, і іншого виходу не було. Я не дуже добре пам’ятаю ці дні — мене постійно тримали на знеболювальних, плюс я втратив багацько крові. Пам’ятаю, що бій почався десь о 12-12:45, а коли мене привезли в лікарню, було вже темно.
Потім мене перевезли в лікарню у Дніпрі, далі — у Вінницю. Спочатку був у військовому госпіталі, мені там зробили одну реампутацію. Потім відвезли в інститут реабілітації, там я пройшов весь шлях. Там що лікарі, що медсестри — на 12 з плюсом. Та і люди там добрі.
- Скільки тривав весь цей шлях?
- Поранило мене в лютому, а звільнився я в листопаді. А до отримання протезів - десь пів року минуло. Протезисти самі на мене вийшли, це було в приватній клініці. Все безкоштовно, тому я дивуюся, коли бачу якісь збори на протезування. Там є нюанс, що ти можеш обирати сам лікарню чи протезний центр - просто укладаєш договір там де це зручно.
Як це все відбувається: з госпіталя тебе відвозять в санаторій, там ти приблизно місяць. Тебе оглядають, проходиш процедури на відновлення, потім шукаєш собі протезистів. Спочатку отримуєш учбові протези, вчишся, потім вже постійні, знову ходиш і звикаєш - це все на кілька місяців.
- Чи довго звикали до протезів?
- Складно було перший місяць, бо пів року я провів у положенні сидячи або лежачи. Тільки встав - у тебе все крутиться перед очима, організм відвик. Оці перші кроки, воно все страшно, ти боїшся наступити на ті протези, спертися на них. Падав, звичайно - ну разів сім. А потім звик.
- Що допомагало морально триматися?
- Морально — чесно, я не знаю, як тримався. Єдине що було, це коли хірург сказав що "або життя або нога", я пам’ятаю, як мене везуть, а в мене сльоза бац і потекла. Думаю: ну все, ну як далі. Але це єдиний такий був випадок за весь термін, коли я заплакав, і я тут собою трохи пишаюся.
А в цілому — все дуже просто. Коли ти на війні дуже довго, я не знаю, хто там як, скажу по собі — ти починаєш це сприймати як даність: усе одно з тобою щось трапиться. Раніше чи пізніше — чи то смерть, чи то каліцтво.
В полон азовцям не можна потрапляти, бо буде біда, а так... Я з цим розумінням жив всі роки - поки був в Азові, в ЗСУ, коли виходили в "сіряк", коли почалася повномасштабка, коли нас перекинули на Мар’їнку і там почалося таке, що дай боже.
Нам командир коли сказав, що ми заїжджаємо на Мар’їнку, я думаю — ну круто. Власне, з Мар’їнки в мене почався бойовий шлях, і я думаю: "З Мар’їнки почав, тут все і закінчиться". Як наврочив.
Сумувати сенсу не бачу. Ну, наприклад я почну сумувати, жалітися, і що, це щось змінить? Нічого. Якщо не можеш нічого змінити, то немає і сенсу сумувати. Якось так.
Та і не було особливо часу займатися самобичуванням, бо я знаю, що в мене є мама, і вона може покластися тільки на мене.
- А як мама відреагувала?
- Мама не знала, до певного часу, поки зі страхової не прислали лист додому. Я був застрахований, і коли все це почав оформляти, я просив їх не присилати нічого додому, це моє єдине прохання було. Вони сказали що писати не будуть, але все одно написали.
І ось я вже на протезному заводі, вже отримую основні протези, і тут мама дзвонить, каже: "Чуєш, тут мені лист прийшов". Я кажу: "Я вітаю, що тобі хтось пише, це так романтично". А вона каже: "Зі страхової".
Ох вона мене сварила, і вздовж і поперек, я таких виразів навіть від командирів ніколи не чув.
А в неї просто проблеми з серцем, і я кажу: "Мамо, ну я ж тебе пожалів. Якби я тобі сказав одразу, ти б поїхала в Дніпро, і оцю всю дорогу ти би хвилювалася за мене, ночей би не спала. Нащо воно потрібно?".
А так - сприйняла добре. Дуже добре, що вона зрозуміла, що не можна мене жаліти. Мама, напевно, так само розуміла, що щось зі мною трапиться, не може постійно щастити. Тим паче я згадую себе в 14-15 році - ліз у пекло, і нічого не траплялося. Ну, нічого просто так не дається.
- Чим займалися після повернення до Запоріжжя?
- Другий рік я вже у Запоріжжі. Перші місяці коли повернувся — зустрічався з побратимами, займався хатніми справами, багато грав — купив собі ноутбук ігровий, і всі ігри, які пропустив за ці роки, всі переграв. Знайшов собі хобі — картини по номерах, гравіювання, зупинився на гравіювання по дереву, бо мені це близько до душі.
Скучаю за побратимами, звісно, було б в мене два коліна - я б не сидів на гражданці. Зараз допомагаю армії чим можу, моя праця веде до того, що більше росіян буде знищено. Це мене тішить і гріє мою душу.
- Що можете сказати про міський простір у Запоріжжі, чи підходить він для пересування?
- По центру міста все ок, більш-менш нормально. Але багато магазинів потребують пандусів, причому адекватних, а не таких, які вони роблять для галочки.
Не вистачає громадського транспорту, в який людина на двох протезах може просто шажок зробити - і зайти. Це частіше якісь такі сходи, куди залізти ще можна, а от злізти — вже ні. Потрібно, щоб цей транспорт нормально ходив. Тому я пересуваюся здебільшого на таксі.
Потрібно, щоб наша влада більше йшла на контакт з ветеранськими організаціями, бо саме такі організації й розбираються в цих питаннях.
- А що можете сказати про відношення людей?
- По-різному, насправді. Є люди, які намагаються допомогти, є такі, які підходять і кажуть "дякую", що дуже незвично для Запоріжжя і приємно. Є люди, які намагаються надурити на гроші чи взяти більше. Але в основному це якась... байдужість.
У нас суспільство не готове до ветеранів, суспільство не може взяти на себе відповідальність за майбутнє країни. Є, звісно, виключення, але в цілому, воно не готове.
Всі злякалися, коли росіяни були під Києвом, під Харковом, коли вони сюди перли, всі стали такими патріотами, але потім все стихло - і все. Більшість людей чогось думає, що військові - якісь такі люди-ящерки, в яких все відростає. Якісь залізобетонні, із якогось титану, і вони ніколи не закінчуються. Але це не так.
Треба розуміти, що коли скінчатся військові, то пі*ари прийдуть до тих, хто ховається, згвалтують та повбивають їхні сім'ї . Всі втекти не зможуть. "Буча" буде в кожному місті. Тож, якщо від тебе користі на гражданці мало - маєш йти у військо.
Приклад Маріуполя показав, що ситуація може змінитися настільки швидко, і вона може стати настільки поганою, що ніхто навіть собі не уявляє. Останній рік служби в Азові я жив у Маріуполі, і багато спілкувався з місцевими. Ніхто не очікував такого. Вони звикли, що десь "гупає". Там був такий район, "Восточний", де було дуже чути будь-яку арту. А люди жили і все - "ну хлопці стоять, тримають, а ми живемо своїм життям". І чим це все закінчилося?
- Що потрібно, на вашу думку, щоб не було такої байдужості?
- Потрібно працювати з дітьми, ще з дитячого садочка. Потрібно прививати здоровий націоналізм. Якщо дуже коротко це пояснити, то націоналіст сприймає свою країну, як живий організм. Що іде на користь, то є добро, що шкодить, то має бути знищено.
Прививати любов до Батьківщини, до країни. Втлумачувати в голову дітям, що ви є громадяни, на вас є відповідальність, у вас є права і ви зобов’язані брати на себе відповідальність за майбутнє країни. Не скидати все на депутатів, президента, і тоді буде все на краще.
Раніше ми розповідали, як правильно спілкуватися з рідними та знайомими, що повернулися з фронту.
