Ознаки насування війни бачили навіть на небі
24.02.2022 – дата, яка стала для нас шоком. Імовірним, передбачуваним, але від того не меншим шоком.
До речі, про ймовірність. Заднім числом усі розумні, а от, поклавши руку на серце: чи вірили ви до кінця у неминучість звірячого нападу росіян? Чи, може, хотілося все ж мати надію на краще (можливо, навіть і тим, хто й досі дорікає горезвісними шашликами).
Газета «Панорама» (Запоріжжя) від 24 лютого 2024 року
А цікаво, чи здогадувалися люди про наближення воєн вісімдесят, сто років тому – без інтернету, Телеграму, радіо, телебачення. Відповіді ми знайшли в мемуарах наших земляків.
Перший з них – маестро запорізького краєзнавства Іван Бічук, хоча й минуло його дитинство на території сучасної Польщі. Ходив Іван до гімназії у місті Біла, там же випала щаслива можливість у його житті. Утім, краще про це розказують мемуари Івана Михайловича. Далі – пряма мова звідти.
***
«Директором гімназії у місті Біла був Емануїл Миколайович Пфейфер. Він же викладав і географію.
Директор помітив мою пристрасть до географії. Не маючи сім'ї, він щороку влітку їхав за кордон подорожувати. Певно, як і я, страждав на непосидючість і любов до пересування. Щороку, їдучи за кордон, директор брав і мене. Я йому був потрібен у ролі мовби лакея: купити газети, цигарки, квиток у театр, принести обід, вечерю з їдальні, купити квитки на дорогу.
Читайте також: Маленька волонтерка великого серця: як десятирічна дівчинка із Запоріжжя допомагає захисникам (фото, відео)
Для мене це було найбільшою насолодою – їздити містами Європи та бачити на власні очі те, що було надруковано в підручниках. […] Протягом 1912-14 років ми встигли побувати, за винятком Албанії і Португалії, у всіх великих містах усіх європейських держав. […]
Усе це мені жодної копійки не коштувало. І дорогу, і їжу, і готель оплачував директор гімназії».
***
Наприкінці червня 1914 року наші туристи прибули до Женеви. І тут починається те, що вже безпосередньо стосується теми цієї публікації. Далі – наступний уривок з мемуарів Івана Бічука.
***
«Женева (1914 року 150 тисяч жителів) – місто, мальовничо розташоване на березі […] озера. Багато годинникових фабрик і магазинів ювелірних виробів.
Годинники висять на кожнім кроці.
Тут знаходиться штаб-квартира Міжнародного Комітету Червоного Хреста.
Устигли подивитися: університет, собори Сан-П'єр та Сент Мері-Медлен, […] палац Ейнар і взагалі все місто та Шийонський замок.
Читайте також: У запорізькому музеї показали секрети речей з минулого - фото
Наступного дня збиралися поїхати в який-небудь глухий закуток. Цей наступний день - 29 червня - поклав край нашим екскурсіям і ми терміново повернулися додому.
Це було так.
Як завжди, зранку я купував директору газети, і дуже багато, різними мовами. Він неабияк цікавився політикою. Уже біля [газетного] кіоску я [побачив], що надзвичайно багато людей купують пресу. І всі гаряче сперечаються.
Спершу я не звернув на це уваги – у 17 років мало цікавився політикою. Але коли всі газети віддав директорові, помітив, що його обличчя посуворішало. Однак треба було ще купити і цигарки.
Я побіг за цигарками і коли повернувся, побачив директора збентеженим. Він мені голосно заявив: «Сьогодні ж їдемо додому».
- Що сталося?
- А Ви, Ваню, пам'ятаєте [попередню подорож] одинадцять місяців тому і турецьке місто в Австро-Угорщині Сараєво?
- Пам'ятаю.
- Так от: якийся серб на тому самому майдані, яким ми проходили, убив спадкоємця австрійського престолу Франца Фердинанда та його дружину.
- А ми при чому? Адже [ще] треба оглянути Південну Францію, Португалію, Гібралтар та Мальту.
- Жодних Португалій і Гібралтарів.
Ви ще молодий і нічого не розумієте в політиці. Та й через незнання мови вже два тижні не читаєте газет. [Про що писали тими днями швейцарські газети, можна почитати тут.
Я добре знаю, чим це пахне. Ви також, але пізніше, зрозумієте самі. […]
Подумайте, що купити своїм домашнім, бо з порожніми руками, без подарунків, їхати додому негарно. Увечері їдемо.
Директор, звичайно, мав слушність.
Екстрений випуск французької газети Excelsior від 28 червня 1914 року про сараєвське вбивство. Хто знає, може й цю газету купував Іван для свого вчителя понад сто років тому
Дорогою з Женеви до Варшави всюди збуджена публіка, газети нарозхват.
Якийся поспіх [охопив] усіх, хто приїхав за кордон [і тепер квапився] повернутися додому. Усю дорогу я думав про той майдан, яким одинадцять місяців тому проходив у місті Сараєво.
Латинський міст у Сараєво 1913 року. Саме біля нього було вбито ерцгерцога Франца Фердинанда
[Хіба я міг подумати], що цей постріл 28.VI.14. докорінно змінить і мою долю, [і долю] директора та гімназії, і долю всієї Європи».
***
Перша світова війна розпочалася лише за місяць - 28 липня 1914 року, але багатенькі мандрівники (до яких належав і скромний директор гімназії з невеличкого містечка), як бачимо, вже все прекрасно розуміли.
Гаразд, це вільна Європа, освічені заможні люди. Але й закріпачені радянські колгоспники за залізною завісою чверть століття по тому так само чудово розбиратимуться в геополітиці.
І тут ми переходимо до мемуарів ще одного нашого земляка – Івана Швеця. Він, зокрема, описав атмосферу в селі на Запоріжжі напередодні війни з Німеччиною. Іван Петрович жив тоді на околиці села Балки Василівського району. Отже, нашу розповідь продовжують спогади Івана Швеця (надані редакції його племінником Олексієм Швецем).
***
«1940 року я закінчив п'ятий клас Балківської середньої школи.
За час навчання дуже багато говорили про підготовку до війни. Усюди поширювалися різні чутки про війну, які неприємно і якось [бентежно] впливали на нас. Адже недавні події - [громадянська війна] в Іспанії, бої з [японцями] на озері Хасан, війна з Фінляндією, з Польщею та приєднання Західної України говорили про те, що насувається час бойових дій. Цього не міг знати лише той, хто не цікавився. […]
Знали, звичайно, й усі вищі керівники, однак, налякані репресіями, усі мовчали. […]
Хоча мені тоді здавалося, що старше покоління не бачить надто серйозних [ризиків напередодні] війни, мабуть, увірувавши в непохитність нашої Червоної армії з подій на озері Хасан і конфлікту з Фінляндією. […]
Чоловіки села Балки перед радянсько-німецькою війною
У цьому 5 класі ми займалися фізкультурою з окремими годинами військової підготовки. […]
[Навіть можна сказати, що] один з предметів замість фізкультури так і називався «військова підготовка». Керував ним Волошин Семен Тихонович, який після війни став головою сільради. […]
У старших класах […] кожен учень мав здати нормативи на значок БГПО [«Будь готовий до праці й оборони]. Крім того, […] видавали значки ТСОВІАХІМ [Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву] після невеликого курсу навчання.
У молодших класах носили значки КІМ [Комуністичний інтернаціонал молоді], а в період іспанської революції [1936-38 роки] багато хто став носити пілотки-«іспанки». […]
Радянська сім’я 1930-х років. Тут і пілотка-«іспанка», і, здається, значки ГПО та «Ворошиловський стрілець» (у батька)
З Німеччиною за тих часів жили, грубо кажучи, по-братськи. Було укладено договір про ненапад на 10 років, хоча в народі відкрито говорили, що війна невдовзі буде, її не уникнути. […]
Наші односельці, які служили на кордоні і приїхали в армійську відпустку, відкрито говорили, що вже тоді німці накопичували сили неподалік [рубежів СРСР].
[Ось конкретний приклад]. У ті передвоєнні роки юнаки, що вже подорослішали, почали йти в армію на строкову службу. Їм справляли гарні веселі проводи всім колгоспом. А коли приїхали 1940 року у відпустку Іван Батрак, Сашко та Іван Бондаренки, Петро Чабаненко, то в колгоспному клубі їм влаштували застільну зустріч. […] Усі співали пісні, а Пилип Бондаренко грав на гармоніці.
Ці хлопці служили на кордоні, і мені сказав уже пізніше [мій однокласник Олександр, теж на прізвище Бондаренко], що його брати між собою говорили: незабаром буде війна. […] Так і сталося, усі вони загинули в перші дні війни, крім Івана Батрака. Його я бачив після війни, він приїжджав до батьків. […]
Читайте також: «У мене 9 дітей і 8 онуків, вони мною пишаються» – історія захисника «Баті Молдована» зі 120-ї бригади ТрО
До Першого травня колгосп організовував військові ігри. Суть їх була в тому, щоб показати перемогу Червоної армії в роки громадянської війни. Селяни виходили зі своїх дворів на вулицю і дивилися, як на тачанках зі зброєю тікають білі, а слідом за ними в'їжджають у село на тачанці Чапаєв з Петькою та Анкою.
Справжньої стрілянини, звичайно, не було, але зробили спеціальні деренчала та кулемети-макети. Також було підібрано й обмундирування з гримуванням.
Легенда радянської пропаганди – фільм «Чапаєв», що став джерелом героїчних, а згодом анекдотичних персонажів - Васілія Івановіча, Петьки й Анки
Інколи молоді чоловіки організовували стрільбу з малокаліберної гвинтівки, прикріпивши паперову мішень десь на старій стіні. А ми ж, дочекавшись, коли вони підуть, виколупували дрібні свинцеві кульки. […]
Усі ці передвоєнні роки, а подекуди й раніше, тривало саджання лісосмуг. Їх ще називали посадками або ж вітроупорами – для затримання снігу. А дехто казав, що для оборони під час воєнних дій. Не знаю, наскільки вони були корисними для затримання снігу, а що [ефективні] для оборони, я переконався під час війни.
Коротко скажу, що коли фронт відсунувся на значну відстань, ми, підлітки, вибирали час, вільний від роботи, і обходили багато полів з посадками. Звичайно, це ми робили більше з цікавості, щоб подивитися, так би мовити, на серцевину війни.
Посадки зі своїми окопами та бліндажами були всі перериті для створення захисту та [хоч якогось] затишку. І, можливо, заради останньої надії на порятунок».
Посадки в степах Україні не втратили свого значення і в нинішній війні. Бої ідуть за кожну таку гущавину
***
Іван Швець залишив спогад і про дуже вже незвичайну подію, яку в запорізькому селі сприйняли за недобрий знак. Читаємо Івана Швеця далі.
***
«В один з вечорів ранньої осені 1939 року, коли сонце вже опустилося за хати, […] у небі із заходу на схід утворилася якась розпливчаста білувата доріжка. […] Як наче небо розійшлося і звідти почали пучками сипатися іскри паралельно до горизонту, ніби їх звідкись віником змітали. Пролетівши віялом невелику відстань, гасли.
Увесь західний небосхил являв собою цікаве зворушливе видовище. Його спостерігали багато людей і тривало це хвилин п'ятнадцять.
Потому було багато різних тлумачень цього явища. Жінки, що стояли неподалік, казали, що 1914 року, перед імперіалістичною [Першою світовою] війною, у небі висіла мітла, а тут щось схоже на хрест: мабуть, скоро буде війна.
Жінки села Балки незадовго до війни з Німеччиною
1939 року почалася війна з Фінляндією, це сталося взимку. Радіо тоді в нас не було і якихось щоденних відомостей ми не отримували, а лише через нашу районну газету, її батьки передплачували щороку. […]
Я вичитував про патріотизм наших військ, ефективність наших [бойових дій] і навіть пам'ятаю [фото в газеті] гармати, захопленої у фінів, з описом її [розмірів] і технічних параметрів. […]
Боєць Червоної армії надає допомогу пораненому товаришеві. 1939 рік. Радянсько-фінська війна
1941 року в нашому колгоспі радіо ще не було, нам повідомили [про напад Німеччини] кур'єром з сільради. […]
Групувалися між собою мужики і вели часто суперечливі бесіди, по-різному уявляючи майбутнє. Багато хто був упевнений у швидкій перемозі і говорив, що «шапками закидаємо», інші говорили протилежне. Приїхали з сільради і словами, сповненими ентузіазму, казали, що скоро розіб'ємо ворога і війна закінчиться за два місяці».
Фото: commons.wikimedia.org, radiosvoboda.org, sr.wikipedia.org, Музей Балківський/ facebook.com, violity.com, uk.wikipedia, meduza.io, thearmorylife.com
Титульне фото: загибель ерцгерцога Франца Фердинанда, яка стала приводом до початку першої світової війни. Ілюстрація з паризької газети Le Petit Journal, 1914 рік.
Раніше ми розказали, як на Запоріжжі спалили російську реактивну систему.