Сіль їли – очевидець записав, як селяни на Запоріжжі голодували, крали й морально деградували через колгоспний лад

Миші в полі запасли зерна більше, ніж колгоспники отримали на трудодні

Ви напевно запитували себе, чому селяни помирали від голоду, адже в Дніпрі була риба, а в степу – дичина.

Іван Швець, котрий жив поруч з багатющими плавнями   і виходив на полювання в поля, залишив нам рукописні мемуари про два голодомори, які випали на його долю. Зі спогадів стає зрозуміло, що не м’ясо, риба чи пресловуте сало є базою для виживання. Це лише опора.

Головне ж для українського хлібороба – зерно. Ось де джерело життя – як людини, так і її худоби.

Зерно відносно легко зберігати тривалий час. А ще ховати. Адже стосунки селян і держави за доби сталінських колгоспів зводилися до двох дій: сховати (селяни) і забрати (держава).

Ось цей грунт – зерно, хліб - радянська влада методично і жорстоко вибавала з-під ніг господарів.

Голод не лише знищував тіло, він роз’їдав душу. Егоїзм, заздрість, крадійство – уся ця скверна вилізла з атмосфери повної безнадії, відчаю.

Ось такий глибший зміст бачиться у, здавалося б, житейських історіях, записаних Іваном Петровичем Швецем, котрий народився 1929 року в селі Єлизаветівка (по-народному Больбатова, а фактично це куток села Балки) Василівського району. Вкотре подякуємо нашому земляку за безцінну фіксацію історії запорізького краю (посилання на попередні фрагменти зі спогадів Івана Петровича – у кінці цієї публікації) і його племіннику – запоріжцю Олексію Швецю за надані мемуари дядька.

Отже, читаємо.

Рукопис Івана Швеця. Сьогодні, у День пам ’ яті жертв голодоморів, публікуємо фрагменти про ті страшні часи

Колективазація

«Під час колективізації нікому не хотілося вступати до колгоспу. […] Створили комітет […], який зайнявся організацією колгоспу. До комітету ввійшли наші селяни Іван Компанієць, Іван Жужа, Парфен Гричаний».

***

«Наш двоюрідний дядько Дмитро Трохимович […] грубо відмовився вступати до колгоспу, то його наступного дня відвезло ГПУ назавжди. Та і брата його Івана теж так відвезли. Тяжкий, страшний час [1930-40-ті роки] був. І мені довелося спостерігати подібні картини [у варіанті] КДБ, хоча значно пізніше».

Знак «За суцільну колективізацію та ліквідацію куркуля як кляси». Таким бейджем нагороджували активістів колгоспного руху

«Добробут і якість життя в селі залежать від наявності зерна в домі. Є зерно – є борошно, є хліб, є дерть для свиней, корові корм та для курей.

Овочі завжди можна виростити на городі, хоча й важко, а наявність зерна – це проблема для будь-якого селянина.

У нашій сім'ї проблема забезпечення зерном завжди була складнішою, оскільки батько працював у рибгоспі за гроші, а мама за трудодні [у колгоспі]. Зерно якраз давали [за кількістю трудоднів]. Тому ми додатково до отриманого [зерна] ще купували».

Голодомор 1933

«Голодомор 1933 року я пам'ятаю погано. Пам'ятаю, що завжди дуже хотілося їсти.

Мама казала, що бригади заходили на подвір'я і забирали все зерно, навіть [те, що] деякі ховали в невеликих вузликах - [конфіскатори] протикали штирями всі місця, навіть під дахами. Якщо хоч трохи знаходили, то забирали все».

***

«У Больбатові було організовано бригаду з кількох людей. Туди входили: Парфен Гричаний, Іван Кир'янець, Іван Жужа та інші».

***

«Працюючи в 1970-і роки в […] Тульській області, я зустрічав людей, які переїхали [туди] з України на постійне місце проживання, тікаючи від голоду».

Читайте також: Стартував прийом заявок на зимову підтримку 6 500 грн для вразливих українців - як запоріжцям отримати допомогу

«Коли помер дід Батрак, наш сусід навпроти, я - як і всі - ходив туди дивитися. Побачив у труні чоловіка з мертвим обличчям, обкладеного польовою м'ятою.

А ще я заходив подивитися ступу, в якій (це я дізнався набагато пізніше) товкли просо. Досі пам'ятаю: стоїть якась жінка на довгому горбилі і, перевалюючись, качає ногами цей горбиль, а до нього прилаштовий чурбак. [Цей чурбак] то піднімався, то опускався в таку собі посудину.

Ось так виглядав процес дроблення зерна в ножній ступі. Картину намалював художник з народу Трохим Черватюк

Якось я запитав маму: коли це було? Вона відповіла, що 1933 року. Батрак помер голодною смертю.

А хто ще помер від голоду?

Вона відповіла, що не знає, хто з голоду, а хто так, через хворобу. От, кажуть, Пархом їв дохлих свиней, тоді був великий падіж».

***

«Важкий 1934 рік я пам'ятаю добре. Тоді Усенко – працівник рибколгоспу – розносив для сімей своїх співробітників хліб у кошику [згідно з нормою]. Не пам'ятаю, як там ділили, але пам'ятаю, як ми сиділи за столом, а батько розділяв хліб на шматочки – це була для нас денна пайка. Хліб був білий, смачний.

Інколи мені зі [старшим братом] Петею потрапляв додатковий обрізок, який батько ділив навпіл».

***

«Навесні того голодного року […] вода вже відходила від круч нашого лиману і рибалки [там] ловили рибу неводом. Після того я ніколи не бачив, щоби коло нас ловили рибу неводом […].

Так от, вони готували обід – варили рибу, потім сідали їсти. А я з хлопцями чекав, коли вони закінчать обід, а потім ми накидалися на риб'ячі кістки. Я навіть зараз пам'ятаю, як гриз хребет якоїсь великої риби, а поруч котрийсь чоловік пас свиней. Я потім запитав у мами, хто він. Вона сказала, що прізвище його Яхно. Таку картину я й досі пам'ятаю.

А ось уже вдома, на луках, ми харчувалися знайденими [трав’янистими рослинами] - козелками, калачиками. А коли зацвіли білі акації, їли кашку [цвіт] акації, але від неї дуже живіт болить, хоча смак приємний»

***

«Батько мені говорив уже кілька років по тому, що загони організовували примусове переселення сіл. Тобто міняли села мешканцями, щоб [нові жителі] не знали, де заховано зерно.

Дехто з нашого села повиїжджав у різні місця. Виїхав був до Криму з родиною наш дядько Олексій. Тоді татари багато наших людей врятували, бо там колективізація ще не починалася».

На піку Голодомору в лютому 1933 року Сталін виступив з промовою. Пункт перший: «Путь колхозов – единственно правильный путь». Пункт другий: «Наша ближайшая задача – сделать всех колхозников зажиточными»

«За словами мами, багато хто помер з голоду. Але в нашому колгоспі були й такі, хто безбідно врятувався тим, що в колгоспі тоді був падіж свиней і люди нарозхват відрубували шматки м'яса. А незабаром Пархом, який доглядав свиней, поїхав, щоб уникнути лиха, яке вже на нього насувалося. Повернувся він у свою хату лише 1941 року».

***

«Наша сім'я врятувалася в ті роки тим, що батько іноді приносив [з роботи в рибгоспі] риби. І хоч не було хліба, мали хоч невелику підтримку рибою.

Мама іноді варила квасолю та горох, вживалися лобода та курай. Пам'ятаю, коли вже підросла трава, я збирав калачики, козелки, обдирав на фруктових деревах камедь. Часом батько привозив з плавнів рогіз [рогіз теж був їжею голоду]».

Читайте також: На Хортиці вже готуються до Різдва - які майстер-класи підготували у заповіднику і в музеях Запоріжжя

«З погіршенням матеріального [становища] починають сильніше виявлятися злодійство та бандитизм. Так, 1934 року була вбита наша сусідка Соня Кучаєва (мати мого друга Петра (Петика) та Іван Кучаєв, дядько Петика.

[Вони] завантажили на підводу насіння і поїхали в Орлянськ віджимати його на олію. Поїхали коровами. Надвечір наступного дня додому прийшли лише корови в упряжці ярмом.

Убитих знайшли невдовзі, за городами. Довго шукали винних у вбивстві. А, може, і не шукали. Звинуватили у вбивстві [Соні] її чоловіка (батька Петика), з якого довго знущалися, відпустили покаліченим».

Війна

«[Влітку 1941 року] всі знали і говорили, що вода розлилася через те, що підірвали перемичку на Дніпрі [греблю Дніпрогесу]. Водночас загинуло багато людей, які перебували в плавнях.

За тиждень я почув від когось із селян, що пароплави заганяють у Конку і топлять. Я сказав про це сусідові Василю Луговському і ми вирішили піти подивитися. […]

Ми вийшли на велику дорогу, що вела до Благовіщенки. Невдовзі відчули задушливий запах гару, […] побачили дим. Це горіло «Заготзерно».

Багато людей підводами та на візках везли зерно.

Це був підпал з метою, щоб урожай не дістався ворогові.

Трохи пробувши там, ми вирішили повернутися. […] Прийшовши додому, зголоднівши, я помітив невдоволений погляд мами. […] Я почувався винним, тому що пішов, не попередивши і не узгодивши з нею свою прогулянку. Петя висловив мені невдоволення через те, що треба няньчити [молодшого брата] Васю, адже бабуся не зовсім здорова.

Вони саме збирали порожні мішки, аби по можливості поїхати на елеватор, що горить у Благовіщенці, за зерном. Наступного дня мама з Петею таки найняли у військових підводу для поїздки за зерном. […] Надвечір привезли кілька мішків збіжжя, яке забезпечило нам життя на два роки».

Кожне зерно – снаряд по ворогу (радянський плакат 1941 року). У Благовіщенці ці зерна/снаряди спалили й розтягнули

«[Під час німецької окупації] селяни, які мали свиней, рили ями та спускали туди поросят, щоб не було чутно рохкання.

Деякі копали ями в потайних місцях для засипання туди зерна на майбутнє, якщо доведеться жити в голоді.

Багато з тих, хто встиг за таких обставин запастися зерном на кілька років, не зазнали великого голоду. Деякі, хто зараховував себе до голодуючих, таки їв хліб і кашу. […]

Іноді […] я брав лопату і ходив на колгоспне поле копати [залишки] картоплі, яка вже була зібрана».

А це вже плакат доби німецької окупації. Нові загарбники пообіцяли розпустити колгоспи, але робити це не поспішали. На практиці «громадські господарства», що мали з’ явитися в ході їхньої земельної реформи, так і залишилися тими ж колгоспами-зашморгами

«У серпні [1943 року], у розпал збирання кавунів, ми з хлопцями часто ходили [на баштан] красти і заразом наламати кукурудзи. До речі, сторожем на баштані був наш дід Іван Харитонович, але я не відмовлявся від крадіжок кавунів у свого діда.

Баштан був великий, адже планували люди для свого села, а німці особливу увагу цьому не приділяли, бо ще добре не закріпилися.

Стали возити кавуни в колгосп гарбами, а за вантаження та розвантаження платили. Ми з Петею ходили на розвантаження ввечері, коли привезуть кавуни. По два кавуни заробляємо та по два вкрадемо з гарби. […] Натягали ми кавунів повне горище. […]

У Гричаних був витоптаний шлях у город - так крали, що ці ледарі навіть великого голоду не зазнали».

***

«Багато було засипано фуражу в конюшні та зерна в колгоспній коморі, а навесні 1944 року, після звільнення, на посів зерна не було. Німці, відступаючи, випустили коней та підпалили стайню, у якої під час пожежі обвалилася стеля. Фуражу багато лишилося і комусь ще дісталося».

Читайте також: "Переможемо, тож не втрачайте надії" - на Запоріжжі ветеран армії США навчає українських воїнів (відео)

«Надворі ще холодно, а в хаті вже голодно [вочевидь, весна 1944 року]. Варимо і борщ, але не такий, як раніше – економимо картоплю, тому борщ майже весь [з буряка]. Чи ж настане ще такий час, коли можна буде вільно хоча б хліба поїсти досхочу.

Кажу мамі про кукурудзу, що залишилася на нашій ділянці. Люди розумніші були, рано восени свій урожай зібрали, перед приходом фронту. Може, і не лише своє прихопили. А як було би добре начистити зерен та посушити на печі, як раніше. Змолоти, а потім мамалиги наварити.

Бачу, мати теж зацікавилася.

- А що, - кажу, - фронт наче далі відсунувся. Може, сходимо?

Але мама засумнівалася, чи знайдемо ми свою ділянку. Щоправда, я її позначив деревами [у посадці], які, мабуть, зрубали на бліндажі.

- Давай спробуємо.

Погоджується.

[…] Петю вранці годує мама [він ходить на риття окопів], готує так званий порожній суп – вода та картопля, більше нічого. Сало вже скінчилося, а круп не було. […]

На світанку ми пішли. […] Почалися поля, з'явилися ділянки кукурудзи, але до нашої ще далеко - городи ділили за алфавітом, не ламатимеш же [качани] на чужій ділянці. […]

Скільки не глянь, довкола великі простори, кукурудза нахилена до землі, як за наказом. Посадка навпроти сильно розріджена війною.

Не видно ні солдатів, ні техніки. Тільки-но стали ламати [качани], чую – десь далеко загриміло, далі тернового саду. [Тут же] почув шум снаряда, що летить. Це шипіння, вже знайоме, так вдарило по мені, що я ледве встиг крикнути мамі: «Лягай!». І ми впали разом з вибухом.

Снаряд розірвався позаду метрів за триста від нас. Значить, почався обстріл, а кого – невідомо. Це переліт, а, можливо, і недоліт. По кому стріляє, невідомо – голе поле, видно далеко. Я хапаю маму за руку, і ми бігом туди, де розірвався снаряд. Звуку гарматного більше не чути. Стоїмо приблизно біля вирви - раптом ще битиме.

Мама й каже: «А вдома ж Вася. Та й Петя». Так ми й пішли додому, все думаючи про те, що сталося. Та ще шкода, що з порожніми руками.

Може, і не було би більше стрільби. Якби він скоригував ближче, цим би першим [снарядом] нас могло й убити. Це солдати мені говорили, снаряд летить швидше за звук. […]

Треба було би простежити за військовими частинами, коли почнуть переміщатися, прорвавши оборону противника. Тоді можна було би вільно йти за кукурудзою. Ми б її всю додому переносили та, може, як інші робили, ще і з колгоспного поля прихопили б. А після цього випадку ми […] все мирного часу вичікували і залишилися […] без кукурудзи».

***

«[Наприкінці німецько-радянської війни], коли доводилося працювати на польових роботах, завжди була проблема з харчуванням. Корова одна на дві сім’ї та ще і ялова [не давала потомства].

Старший брат Петро працював на важчих роботах, а хорошого харчування не було. Я рятувався ще тим, що іноді потрапляв працювати до тракторів на причіп і там годувався досхочу кукурудзяною кашею».

***

«Дали нам по 150 грамів зерна на трудодень, обгрунтовуючи тим, що все відправили на фронт та й урожай дуже поганий.

Бідували ми повоєнні роки, не знаючи, що означає досхочу поїсти».

Після війни

«[Коли з 1944 року] у колгоспі не стали видавати зерно, щоб вистачило, як тепер кажуть, на прожитковий мінімум, так і почалися наші страждання.

Зерно майже все, крім посівного, здавали державі. Як тільки колгосп виконає план хлібозаготівель, а наш колгосп майже завжди виконував першим, так відразу ж дають зустрічний план.

Початковий план, незалежно від урожаю, планують 1200 тонн. Щоби його якнайшвидше виконали, за кожним колгоспом закріплений уповноважений, який стежить […] і підганяє. Щойно виконають цей план, одразу ж уповноважений повідомляє в район […], хоча остання [ходка з хлібом для здачі] ще не оформлена, а її вже порахували в звіті.

Тепер, отримавши такі відомості, районний комітет [партії] дає зустрічний план: ще 800 тонн. Це частина того хліба, який мають отримати колгоспники, і насіння. Напружилися, вивезли ще. Тішаться люди: ну, тепер [уже все]. А ще є домолот [повторний обмолот після первинного обмолоту], зерна додасться. Зраділи та отримали по 100 грамів на трудодень. А там ще розпускають чутку, що даватимуть знову, адже це лише початок.

Так от […] початок. Ми працювали утрьох. […] Нехай я мало трудоднів заробив [діти з 12 років зобов’язані були відпрацювати 50 трудоднів], мама не щодня працювала, а Петя завжди на тяжкій роботі – і не змогли на зиму заробити хліба.

Ну, 1944 рік можна [списати] на війну, а решта на що – чи не на ті пароплави, які стоять біля причалу, наприклад, міста Миколаєва, куди вдень і вночі сиплеться українська пшениця для відправки за кордон. А та кукурудза, яку ми здавали в «Заготзерно» у Благовіщенці восени 1946 року? А навесні люди опухлі ходили понад парканом цього «Заготзерна», де кукурудза, що зіпріла за зиму, стояла законсервована до найближчого розпорядження».

З 1944 року і почалося нове коло колгоспного пекла

«Говорили потім, що [1946] рік був неврожайним, а в цей час у миколаївському порту величезні пароплави завантажували нашою пшеницею, тоді як в Україні населення пухло з голоду».

***

«Ходили полями, щоб хоч щось ще знайти для заготівлі на зиму. Я вже пізньої осені […] знаходив мишачі запаси колосків, перекопував колгоспні поля після збирання картоплі та чекав на весну.

І ось вона настала: дні збільшилися, сніг щойно зійшов. І от вони – перші поганки – найраніші рятівники від голоду. Виварювали, довго виварювали, але гіркота повністю таки не зникала».

***

«Ще більше пригріло сонце - збирали в рядно курай, м'яли його ногами, вибивали з нього зерно. [Потім] провіявши [дули на зернята, очищаючи їх від домішок], змішували із залишками зібраної муки і пекли коржики без масла з великою кількістю відходів кураю, які все одно потрапляли в цей сурогат.

Після вживання таких коржиків мучилися животом і потім рятувалися поганками, які давали хоч невеликий слиз, щоб проштовхнути коржик, що застряг у кишках».

Читайте також: Ліквідація рятівника: у запорізькому степу дико нищили милих тварин

«На що тільки не кидалися з голоду.

І тут порятунок прийшов від ловлі ховрахів, життя пішло краще. Та ховрахів не вистачало – добре, що в цей час розлився Дніпро і з'явилися пацюки [пацюками автор називає водяних щурів – вони живуть поблизу водойм і харчуються травою. Тож водилися у плавнях, біля яких стояло село Єлизаветівка]. Це була легка здобич – м'ясо та шкірки (60 копійок за штуку), а на шкірки давали борошно та гроші. Звичайно, отримували не так вже й багато, але підтримка була значною».

Водяний щур у нашому краї за екстремальних умов голоду став їжею

«Стало тепліше, з'явилася лобода, а ще пізніше на близьких колгоспних землях викинув колос посіяний на зиму суржик пшениці з житом. Правління колгоспу, побачивши вихід [з критичної ситуації] для підтримки голодних людей, розділило це поле на дворові ділянки - щоб очистити його від колосків жита і залишити пшеницю чистою. […] Колоски жита люди забирали собі для харчування. Хоча колоски і були ще недозрілими, але їх […] можна було м'яти і вживати у сирому вигляді, після чого довго болить живіт».

***

«Улюбленим моїм заняттям, яке давало і поживу, і задоволення, було збирання клею [камеді] з фруктових дерев. У своєму саду збирав разом з Васею, це була наша улюблена справа».

***

«Мій приятель Анатолій Мельников зумів украсти кружок абрикосової макухи, однак після [вживання] так сильно отруївся, що ледве відпоїли. А його брат Віктор для вгамування голоду їв сіль і мені пропонував. Так він настільки розпух, що наче бджоли його покусали». [Докладно про ці випадки автор розповість нижче].

***

«До весни [очевидно, 1947 року] склалося вкрай критичне становище з харчуванням дітей, і сільська рада Балок вирішила їх підтримати. Задля цього варили для дітей риб'ячий суп. На запитання наших жителів, що суп дуже рідкий, лікар Налигоцький відповів: «У ньому варилася риба, а це хороша підтримка». Таке я сам чув від нього.

Це я вже описую пік [повоєнного] голодомору, а як же назвати 1944-45-46 роки? Може, напівголодомори?».

***

«Якщо 1944 року ще можна було жити за рахунок старих запасів, то 1945-го нагрянули [такі] злидні, що багато хто вже став про хліб забувати. Добре, що істотно підтримувала каша».

***

«Оплата податку була в натуральному вигляді.

Так, в одну з ночей збирали курей у м'ясозаготівлю. Кожен колгоспник [протягом року] зобов'язаний був здати 200 літрів молока високої жирності та 200 яєць».

***

«У м'ясозаготівлю колгосп відправляв певну кількість худоби, а кожен колгоспник зобов'язаний за контрактом здати в колгосп теля.

Щоб це все надходило державі, треба мати зерно. Звідси висновок: якщо не отримав зерно в колгоспі у достатній кількості, бідніє селянин. Так, якщо у воєнні та повоєнні роки давали по 150 грамів на трудодень, то що міг отримати найкращий з колгоспників, який заробив на постійній роботі 500 трудоднів?

Звідси страшний [вибір]: хоч живи, хоч помирай, а податок віддай. Або ж з десятками тисяч співвітчизників підеш етапом за 10 колосків на 10 років».

Читайте також: Після вивозу хліба з України по запорізьких селах люди їли солому, листя, глину

«Мої ровесники усі працюють.  [Підлітки по досягненні 16 років автоматично ставали членами колгоспу з обов'язком примусової праці]. Звідкілясь дістали коней, почали їздити в лісок за деревом. Потім стали навчати корів у ярмі ходити. […] Згодом почали орати. Мілко не можна – бригадир слідкує за цим, а глибоко – корів шкода».

Малюнок у журналі «Перець», 1947 рік

«З харчуванням [на роботі] перебивалися так-сяк - не всі, звичайно. Ми почали клопотати, щоб давали хоч якусь крупу. Усе-таки на наше прохання стали давати крупу з абияк пропущеної на нашому млині кукурудзи.

Кухаря ми не просили, взяли в колгоспі старий невеличкий казан і варили самі, використовуючи як дрова залишки поламаної посадки.

Давали потроху олії з прогірклим смаком, та все-таки […] це добре. […]

Після сівби в мене викроївся час піти на рибалку. Це був добрий відпочинок. Але скільки ще роботи по дому!».

***

«Звісно, деякі люди вміють пристосуватися. Були такі, що голоду не знали, цілий рік хліб їли. Звичайно, крали.

Добре було тим, хто їздовим на конях працював, усе-таки можна було щось вигадати.

У ті роки вся проблема була в тому, щоб поїсти, хоч би чогось.

Навесні я на причепі [працював], хоч не завжди, біля тракторів. Там принаймні можна каші поїсти, трактористів усе-таки годували: і каша, і борщ. Навіть [окрема] куховарка була.

Прийшов якось я додому – штани розірвалися, зашиваю. А мама то один раз підійшла, потім вдруге. Бачу: щось хоче сказати. Запитав її, а вона каже: «Ваню, ти ось додому прийшов, а в мене їсти немає нічого. Я з Васею якось переб'юся, а ти вже там хоч біля тракторів поїш».

Стиснулося серце: як прикро, що так погано живемо. Що ж ми – не працюємо, чи що? А їсти нічого. А що вдієш. Зашив штани і пішов до тракторів».

***

«[Під час роботи на причепі] трактористом був у мене Тихон Трохимович. Ми почали орати неподалік току. Зробили кілька кіл. Він посадив мене за кермо, а сам пішов трохи поїсти. […]

Ніч світла, місячна. Вже була, мабуть, година друга ночі. Дивлюся – попереду щось виділяється, на якийся предмет схоже і чомусь його частина в борозні. Довелося зупинити трактор та подивитися. Підходжу: лежить бригадир Іван Жужа. Голова в борозні, а сам на ще не ораному і п'яний, як хлющ. Став його сіпати, а він тільки мугикає.

Тоді я взяв його за ноги, відтягнув метри на два, щоб хоч плугом не зачепило.

Прийшов дядько Тихон, я йому розповів.

Робимо коло, а бригадира вже немає, кудись подівся.

Приїхали за півгодини [на тік], а він уже там спить. Сторожа ніде ніякого нема. Тільки-но до посадки підійшли подивитися, де зручніше трактор поставити, а з посадки в рицину хтось шмигнув. Підійшли ближче, а то тітка Ольга, [дружина] дядька Антона, з порожнім мішком. Напевно, прийшла на «полювання» і дуже злякалася. Так ось чому вони й жили, не знаючи голоду в своєму колі. […]

Зранку приносить вона мені глечик сметани, просить, щоб нікому не говорив. […] Я у відповідь: «Ви з мамою побалакайте, а то я їй уже сказав».

А мама потім мені переповіла, що приходила і просила [тітка Ольга]. Мама зглянулася над нею: «Ти вже, Ваню, мовчи». І я так [вчиняю], як мама скаже: «Ваня завжди мовчить».

А я пішов з току і навіть у кишеню не набрав зерна для курей. Я боявся не сторожів, а близьких людей, вони страшніші. На полі можна взяти і на полі можна сховати, а от селом пронести чи додому занести – це вже проблема».

***

«Орали ми якось […] і раптом трактор провалився одним колесом. Тракторист мало не впав із сидіння. А скирта соломи метрів за сто від нас. Уранці приїхав інший трактор, витягнув наш. [Виявилося, що] то яма велика була засипана в сезон зерном, але зерно вже вивезене і [яму] соломою закидали».

1950 рік. Заняття на курсах трактористів Балківської МТС (МТС – машинно-тракторні станції – проводили в колгоспах механізовані роботи. Наприкінці 1950-х років МТС були реорганізовані в «Сільгосптехніку», а їхні трактори та інші машини продали колгоспам)

«Теличка підросла, але так і лишилася яловою. Це таке горе для сім'ї при лихій годині. Мама була дуже засмучена, адже я здогадувався, що в неї […] болів шлунок. […] Бувало, вона тримається за живіт і каже: «Щось роздуло». А молоко її завжди підтримувало.

Погано ще те, що ми мали курей трохи, та не мали яєць – їх потрібно було здати за планом 200 штук [на рік]. Я навіть не пам'ятаю, щоб коли яйце з'їв зі своєї волі».

***

«Я був не дуже завзятим колгоспником, може, від злості через вічні злидні або від цього кріпосного права. Може, через те, що так складалося життя і, може, я за своїм невмінням не міг знайти вихід [тяжкого] матеріального становища.

Але я тоді для себе зробив висновок: чесною працею [у колгоспі] добре не проживеш, так і будеш злидарем. Якщо я ледар - зароблю [за рік] 100 кілограмів зерна [два мішки]; найкращий працьовитий колгоспник заробить 200, ну, нехай 300 кілограмів – так це для [домашнього] господарства все-таки мало.

На постійній цілорічній роботі по два трудодні на день [за найпростішу працю записували половину трудодня, за важку і кваліфіковану (трактористи, бригадири тощо) – два трудодні чи більше] трудяга отримає не більше 200 кілограмів зерна (200 грамів на трудодень). Що вже тоді казати за малооплачувану працю. Тому я на постійних роботах майже не бував. На рибалку піду – то хоч рибки зловлю».

***

«Восени я ходив перекопувати поле, де була посаджена колгоспна картопля. Раніше (може, десь і зараз) її копали вручну, стаючи шеренгою по грядках. Але як би не старалися копальники, а вони, звичайно, не дуже старалися, багато картоплі залишалося в землі не викопаною. Тому ми пильно стежили, коли закінчать копати, аби першими потрапити на ділянку. Частина колгоспників, які в бригаді працювали, не маючи в запасі достатньої кількості продуктів для харчування, теж прицілювалися до місць перекопування.

На деяких полях, де працівники були вже на значній відстані від краю, а бригадира в цей час не було, ми виходили з укриття й вели перекопування. […]

Копали (чи, точніше, перекопували) ми не тільки на землях свого колгоспу, але діставали і до сусіднього «Червоного побережжя» - там багато садили картоплі, а сторожу навіть не дуже хотілося нас проганяти.

Цим промислом я, та й інші хлопці, займалися щороку, він давав добрий прибуток. Зазвичай [картоплю для посадки] та весняного харчування ми закопували в ямку на городі, а для осені та зими переважно брали з перекопаних полів.

Проте картопля – не хліб, а хліб для нас – проблема. І все ж картопля – другий хліб, зазвичай так кажуть. […] Колгосп садив картоплю внизу під кручами. Це було для нас дуже зручно, ми стежили, коли працівники підуть на обід.

Але, як я сказав, картопля не хліб. За неї, якщо хтось полізе на грядку, у в'язницю не посадять, ну, а штрафу не уникнути - це щоб показати на папері суворість. А люди більше злилися через заздрість».

***

«Якщо картоплю називають другим хлібом, то я назву третім хлібом буряк, рятівника нашого від голодної смерті. З буряком ми завше дружили, садили самі і намагалися добути на прибраних колгоспних полях. […] Його теж я накопував добре, щоб можна було донести додому. Особливо я полював за білим [цукровим] буряком, але ми не відмовлялися від інших сортів – столового та кормового.

Зимової пори натопимо піч та накидаємо в попіл кілька штук білого буряка, а потім, коли спечуться, дістаємо і з коржиками їмо. Коли не вистачало вже цукрових буряків, то вживали й інші сорти. То був наш головний харч».

Читайте також: Солодка спадщина - у Запоріжжі 80 років тому заснували легендарну кондитерську фабрику

«Іноді варили борщ із квашеної капусти, хоч і без м'яса, адже на друге каша. Добре, якщо пшенична – це просто свято, а з кукурудзи, звичайно, не така смачна, окрім мамалиги».

***

«Влітку ще можна було прожити, адже дозрівали фрукти, та й на рибалку можна було піти, зловити риби хоч скільки-небудь, усе ж підтримка. […]

Особливо виручали абрикоси. Завжди, якщо голодний, їстимеш, хоча здавалося, що вже набридли. Іду на рибалку, їсти нічого, набираю побільше абрикосів, завжди виручать, голодним не буду. […]

Або мама зварить щось економне і швидке в приготуванні, як, наприклад, затірка. Адже за день втомлюємося не лише від роботи, а більше від недоїдання».

Затірка – призабута українська страва з борошна

«А от взимку […] мучне не зготуєш, треба змішувати борошно з буряком або з картоплею. […] Якби зерна багато було, а мало ж не понесеш у млин. Та крупа і вигідніше, якщо борошна немає».

***

«Наберемо з мамою трохи зерна, підемо до Мироненчихи, у неї ручний кам'яний млин. Важко його крутити вручну, а потім ще й відсоток борошна треба віддавати за використання жорен».

Ручний млин, або жорна, дозволяв молоти зерно вдома без сторонніх очей. Велика перевага в умовах тотального стеження й конфіскації

«Восени [на колгоспному полі] після збирання кукурудзи ходимо і мацаємо [бадилля] – може, де [качан] залишився. Ходять і ті, хто мав достатньо хліба, щоб не голодно прожити.

Тут теж треба стежити: як тільки зберуть кукурудзу, то одразу на поле, а то два-три дні – і нічого не знайдеш.

Приносиш додому – і так на душі тепло та приємно стає. […] Почистимо ці [качани], а де-не-де й великі трапляються, посушимо трохи і знову йдемо на Велички [західний куток села Балки] за крупорушкою. Скільки разів думав собі зробити [крупорушку], та дроту відповідного не знаходилося, адже в ті роки метал дефіцитом був, кожну залізку додому тягли.

Кукурудзяну кашу тоді варили часто, усе смачне було. А поступово після просіювання крупи й борошно на мамалигу збереться».

***

«Кожен колгоспник за законом мав виробити мінімум трудоднів [120 для дорослих та 50 для підлітків 12-16 років]. Не виробиш – колгосп має повне право відправити до Сибіру на поселення. Ці негаразди дуже вплинули на маму. Вона стала мовчазною, змарніло обличчя, почала якось швидко старіти. Особливо вплинула на неї смерть батька» [загинув на війні].

***

«Якщо знаходив час, я виходив на поле ловити ховрахів. До того, у пору весняного розливу, коли починали плисти пацюки, я часто полював на них, оскільки вони давали нам хороший прибуток. Шкірка пацюка чи ховраха першого сорту коштувала 60 копійок.

Я знімав шкурки не тільки зі свіжодобутих пацюків, але навіть і з тих, які через велику хвилю втопилися і їх прибило до берега. […]

Ховрахи були особливо цінними тим, що їхнє м'ясо дуже жирне і смачне, а жиріти вони починають після травня. У серпні вже зажирілі [ховрахи] рідко виходять з нір, але на спині […] є вже хороший прошарок жиру. […]

Усі важкі роки я полював на ховрахів, це було не просто полювання, це було і здобування їжі». [Як автор спогадів ловив ховрахів, ми розказували в цій публікації ]. 

80 років тому ховрахи в запорізьких степах перетворилися зі шкідників на рятівників

80 років по тому ховрашок – уже просто символ милоти і гарний варіант для назви

«Ховрахи. Скільки ж днів вони нас підтримували [як їжа]. Дуже важко нам було 1946-47 років, це найскрутніша пора. Перед [сезоном полювання на] ховрахів я намагався собакою полювати на пацюків. Хоча не з таким апетитом [як на ховрахів] я поглядав на цих тварин. Але таки вирішили з мамою спробувати.

Весна. Їсти нічого. Одного разу спіймав з десяток [пацюків] і спочатку нагодував собаку – він їсть з апетитом. Потім пригостив порося - воно також хапає їх цілими і чавкає, наче ховрашат їсть. Наступного разу наварили ми з мамою пацюків з відрізаними головами та хвостами, а то раптом зовсім неприємно буде, раптом Вася запротестує, хоч він про це нічого не знав.

Так і годувалися ми періодично і пацюками, і ховрахами, та ще й трудодні писали, щоправда, лише за ховрахів».

***

 

«Осінь, хліба немає, сподіватися нема на що. Внизу за нашим садом схил, на якому ніколи не тримається добре вода [після дощу] і де майже ніколи не родить картопля, посіяли жито. Спекотне літо видалося […], але жито визріло. […] Косою скосив. Розклала мама біля порога, підсушила і зайнялася молотьбою. Намолотила так мало, що то була лише невелика підтримка.

Якось тієї ж осені 1947 року я йшов степовим шляхом третього поля […] і осторонь дороги помітив невелику купку землі висотою з пів метра, насипану подібно до курганчика. Підійшов ближче і побачив, що цією купою землі пригорнуті чисті колоски жита. Я ретельно розгріб землю, дістав похідну сумку, що завжди була зі мною, і акуратно вклав колоски.

Це було поле колгоспу «Червоне побережжя», яке межує з нашими землями. Тут після збирання врожаю не орали і жито, що обсипалося, дало врожай, але не такий, щоб можна було зібрати. […] До осені цим полем скористалися миші, які на зиму запасали собі корм. Назбиравши пристойну купу колосків, вони засипають її зверху землею. Дощі примочать, верхній шар жита проросте та захистить мишей від усіх ворогів, а самі вони поселяються на самому дні цієї купи, де тепло і поживно.

Насипавши повну сумку […] колосків, я приніс їх додому і висипав у залі [найбільшій кімнаті] для просушування. Це було вже щастя – чисті колоски. Поговоривши з мамою, пішов [туди] наступного дня, але вже з мішком і ближче до вечора, щоб не дивилися люди і не створили конкуренцію.

Так я ходив по всьому полю, поки не вибрав усі купи, що траплялися. Людей нікого не було. Напевно, ті, хто розумніші за мене, наповнили свої засіки іншим, більш продуктивним способом.

Намолотили ми зерна з цих колосків більше, ніж у колгоспі на трудодні отримали, адже на кожний трудодень дали 150 грамів».

Читайте також: Випікав торти — тепер нищить ворога: історія кондитера, який воює на Запоріжжі (фото, відео)

«Війна все далі відходила в минуле, однак матеріальне становище нашої сім'ї не покращувалося. Пік голодних років припав на 1946-47-48 роки, коли давно скінчився запас зерна і поповнити його було неможливо, а в багатьох він почав виснажуватися. Адже ніхто не припускав, що після війни буде таке знущання над людьми.

Деякі наші селяни якщо й не зазнали великого голоду, то все ж таки відчули його багато хто. Однак, незважаючи на важке […] становище в Україні, уряд лишався вірним своєму обов'язку виконувати план хлібозаготівель.

Оскільки в Балках деякі діти дійшли до виснаження, а декотрі почали пухнути, місцева влада організувала громадське безкоштовне харчування в тимчасовому інтернаті. Звичайно, за словами батьків, це харчування не давало можливості добре видужати через те, що обіди готувалися без м'яса. І все ж воно давало змогу утриматися від знесилення.

Приїхав якось у наш колгосп [лікар] до хворого та для огляду деяких дітей. Батьки висловили своє невдоволення харчуванням, на що він відповів, мовляв, нічого страшного – немає м'яса, зате там варилася риба. Це я чув біля контори, де лікаря тимчасово поселили».

***

«Таке голодне життя дуже вплинуло на моїх товаришів Анатолія та Віктора Мельникових. Вони вже помітно розпухли і навіть мені пропонували їсти сіль - тоді п'єш воду і не так хочеться їсти.

Я рятувався тим, що коли до нас приїжджали [певно з МТС] трактори для обробки землі, якийсь час працював на причепі – там усе-таки варили кашу».

***

«Якось мама мені розказувала, що 1921 року був голод, то люди лободу і курай їли. Я тоді ще не уявляв, як це можна такий колючий курай їсти. Так от тепер уже взяла мама рядно, пішли ми з нею за городи до посадки, куди у вітряну погоду багато кураю вітром підкотило. Розіслала мама рядно і сказала: «Ну, давай тепер збирати».

До чого треба було довести людей, щоб вони жадібно хапалися навіть за непоказний курай

І ми стали носити [курай] на рядно докупи, а мама ще й топтати та зминати його ногами. Довго я носив і довго мама топтала, а потім, обернувши двома кінцями рядна, вона понесла курай додому.

Відклавши трохи перед входом, ми втиснули решту до хати. [Мама] розгорнула рядно, почала курай палицею молотити, зерна з нього вибивати. Довго вона молотила його, а я потроху відносив [відходи] і в пічку запихав, і в плиту. Після закінчення молотьби я побачив на рядні у мами невелику купку дрібних залишків – наче коричневі хлібні крихти. Мама, розсунувши цю купку, взяла звідти дрібні чорні зернятка, навіть менші за макові, і сказала: «Це наш здобуток».

Вона взяла жменю намолоченого і […] подула. У руці залишилося тільки трохи чорних зерен кураю. - Це ми їстимемо, підмішуючи до борошна, - [сказала мама], - так завжди люди робили, рятуючись від голодної смерті.

На другий чи третій день мама насмажила коржиків з кураєм, примовляючи: «Шкода, що борошна мало, жується погано».

Став я жувати ці коржики. Здається, що сухої трави до рота напхав. А ковтати треба, однак не проковтнеш. Думаю: як же мама з Васею їстимуть. […] Мама, пожувавши, сказала, що погано ковтається. І вирішила через сито просіяти, щоб чистіше було, менше сміття. Вася їсти їх зовсім відмовився. Я ще брався разів два їсти - трохи призвичаївся, якщо подовше жувати. На щастя, мене викликали до тракторів» [трактористів годували кашею, перепадало й автору спогадів].

***

«Але в мене [біля тракторів] була особиста неприємність. Поїв одного разу нашої польової каші, поїв удруге. Відчуваю, що шлунок навантажую, стаю важчим, а позивів звільнитися нема. Нарешті, відчув, що треба йти справляти нужду, як у нас казали, «у той степ», а сидіти марно, результатів немає. Відчуваю, вся тилова частина забита і не хоче виходити. Сказав трактористу Сирівлі, з яким працював, що в мене заболів живіт.

- Не поспішай, - відповів він, - я поки обійдуся.

Я так сильно мучився. Нарешті, спочатку закапала кров, а потім я поступово висидів решту […] і вирішив, що кашу краще їсти, ніж курай.

Звичайно, багато, та, може, і все залежить від того, як ця їжа зготована. Поправив тоді я свій живіт […] у тракторній бригаді. Але бригада, відпрацювавши заплановану ділянку землі в нашому колгоспі, переїхала інший, а я повернувся додому».

***

«Поки снігу ще не було, у місцях, де […] не вирубали кукурудзу, я намагався «полювати» – один, без товаришів – так зручно, бо більше задовольняєш свої особисті інтереси. А в ті роки особиста зацікавленість, егоїзм, заздрість були загострені – це, мабуть, закон природи.

Я частенько поглядав на посадки та чужі поля: раптом вийде щось там узяти раніше від інших, якщо з'явиться можливість. За той час [після роботи з трактористами] я таки здобув, хоч і небагато, качанчиків кукурудзяних – «кочерижок» (у народі їх називають ошурки). Це маленькі кукурудзяні качани з кількома десятками дрібних зерен».

***

«Та ось подув холодний вітер, посипав сніжок […]. Покликали мене в колгосп з'їздити з Петром Щербанем на четверте поле за вівсяною соломою. Приїхали, навантажили, сіли відпочити. Петро й каже: «Доведеться, напевно, ще й ось ту полову ячмінну перевозити». Хоча її зазвичай худобі менше дають, дуже колюча.

Пішли ми подивитися. Вигляд у цієї скирти якийся напіврозвалений, частина її на всі боки розкидана, наче хтось вибирав, де посухіше.

Підійшли, смикнули, а з неї зерно так і сиплеться. - Тут, - каже Петро, - можна вручну навіяти.

Це наштовхнуло мене на думку: а якщо справді прийти сюди і навіяти. Відро буде – і то яке щастя.

І не дає ця думка мені спокою. Адже не злодій я, я ж не візьму полову, а лише зерно. Якщо спіймають, то спитають, хто молотив ячмінь, а хто контролював. […] Отже, тільки мені не можна буде відігратися.

Ми щойно прочитали, як у реальності «не залишади жодного колоса в полі» (радянський плакат 1947 року)

І з такими думками прийшов додому. […] Став з мамою говорити, почали плани будувати. Зважилися йти віяти полову вручну на вітрі. Дай боже нам тепер тільки вітру.

Рано-вранці, ще темно. Одягнулися тепло, вийшли за село. Вітер посилився і навіть дрібний сніжок. У поле навряд чи хтось поїде, усе вже прибрано й підібрано.

Підходимо. Подекуди намело сніжку, віяти погано. […] Починаємо старанно працювати з двох кінців [скирти]. Зерно сиплеться густим дощем на наметову підстилку, створюючи звук дощу по даху.

Скільки ми там були, навіть не міг визначити. […] Настав час прискореним кроком іти [додому].

Зібрали [зерно] в мішки, вийшли важкенькі клунки. Задоволені прийшли додому. Я відразу ж узяв трохи ячменю і коли мама почала топити [плиту], добре підсушив його на сковорідці.

У мене був такий пристрій: штир і снаряд без голівки й толу. Я потроху насип а в ячменю і, ударяючи по ньому прутом, лущив. Звичайно, виходило непродуктивно й не дуже якісно, ​​але каші поїли.

Кажуть, одного разу вкрадеш – захочеш іще. Напевно, це правда. […] Ми ще двічі ходили, поки скирточка ця стала якась розкидана. А два дні по тому послав нас бригадир перевезти цю всю полову на колгоспний двір. - А то, - каже, - вже до неї хтось підбирається, сліди видно, хтось вантажив.

Про наші походи, здавалося, знали тільки ми. Але от [стався випадок], коли я вже працював сторожем на колгоспному дворі, охороняючи скирти від [домашніх] тварин і птахів. Сусід, подвір’я якого межувало з колгоспним двором, дорікнув мені, що я нібито його курці ногу перебив. Я, звичайно, заперечував, стверджуючи, що з птахами та тваринами завжди вчиняю благородно.

- Я ж, - дорікнув сусід, - нікому не сказав, що ти з матір'ю всю ячну полову перевіяв.

Я у відповідь сказав, що якщо хочете посадити бригадира, заявляйте».

Читайте також: Хліб - державі, колгоспників - до тюрем. Прокурори збирали свій урожай на запорізьких жнивах у XX столітті

«Була весна, уже з'являлася трава, та доживати до врожаю ще довго. Якось [на межі] з колгоспом «Червоне побережжя» поміж окопів та бліндажів я побачив гриби, прикриті листям. Таких ще не зустрічав. Вони, здається, просто дивилися на мене, привертаючи увагу круглими шапочками із загнутими краями, схожими на вухо.

Ніколи раніше я не бачив таких твердих, таких м'ясистих грибів. Добре знайомий я був тільки з поганками та печерицями, які росли після теплих дощів розсипом на колгоспних пасовищах.

Можливо, саме такі гриби зустрілися автору спогадів – вони мають дотепну назву ослячі вуха

Інтуїція мені підказала, що це хороші гриби. Спробував – не гірчать. Приніс додому, мама зварила, а потім навіть трішки обсмажила.

Гриби нам дуже сподобалися, а ми тоді ще не знали, що з них можна ісуп зварити.

Став я після цього промишляти посадками. Гриби хоч і рідко, та все ж траплялися, а це вже життя. Мама стала їх тушкувати в сковорідці, доливаючи води, а потім додавала трохи олії. […]

Невдовзі я пішов працювати на причепі, інколи в пошуках грибів обстежував посадки. Але гриби – справа тимчасова, сезонна».

***

«Якось, закінчивши роботу в тракторній бригаді, я прийшов додому, а мама каже: «Пригощайся грибами, я зварила, щойно з лісу принесла, на пеньочках збирала».

Думаю, які там можуть бути гриби. Сказав їй про це, а вона відповідає, що виварила, аби не гірчили. Я спробував, а вони гіркі, як абрикосова кісточка.

Мама каже: «Зараз ще раз прокип'ячу і не буде гіркоти». Ось такими грибами іноді харчувалися, вони хоч трохи слиз [у шлунку] дають. […]

Весна, з озер, що розлилися, уже відходить вода, не спіймаєш тепер і пацюків, а допомогу вони нам надали рятівну».

***

«Прийшов додому, знаю, що їжі – порожньо, хоч би гіркі грибочки були. Думаю, куди б на полювання піти. Інколи пацюки […] залишалися під кручами, рили нори. Надумав піти пошукати пацюків, хоч і худі вони, і сухуваті проти ховрахів, та все ж таки підтримка».

***

«Картоплі було небагато. Частину її посадили, а для збільшення площі посадили очистки.

Мама каже: «Зараз пригощу тебе супом, ми з Васею вже їли, нам сподобався». Подала миску цього супу, і не повірилося, який він смачний, з м'ясом.

Виявляється, на горищі висіла стара теляча шкіра. Як вона туди потрапила, не знаю, але коли я лазив на горище, то завжди її обходив, тому що з неї вилізло все волосіння, [висипалось] на підлогу горища і я завжди цю шерсть оминав.

Мама дістала шкіру, відрізала шматок і зварила суп з картоплею. Ось воно - щастя!».

***

«Весна, відходить тала вода. Запрошують мої товариші Віктор з Анатолієм поїхати за рогозом у плавні [очевидно, щоб їсти. Рогіз теж був їжею голоду], кудись за Конку, за весь цей просторий розлив води і, звісно, ​​на човні. Візьмемо, кажуть, на березі човен, а вночі припливемо і поставимо, зате скільки рогозу привеземо. Вони вже трохи припухлі, йдуть на будь-яке безглуздя.

Я сказав, що це безумна ідея. Якщо дуне вітерець, то що з нами буде в цих водних просторах, коли навіть пацюки від хвилі захлинаються. […]

Тоді вони запропонували мені залізти до колгоспної комори. Я відмовився».

***

«Зробили в колгоспі ручну маслоробку. Проста гвинтова конструкція, яка нас навіть дивувала елементарністю виготовлення. Взяли від великого трактора гільзу [блоку циліндрів], просвердлили багато отворів дрібного діаметру. Чи то знайшли, чи то виточили в МТС гвинт великого діаметру і відлили самі гайку з латунних гільз снарядів. Причому заливку робили у формі, куди встромили гвинт. Таким чином, нарізати різьбу не було потреби.

Випробували добуванням олії з льону, виходить добре. І почали ми розбивати абрикосові кісточки, виймати з них зерно, незважаючи на його гіркоту. Потім товкли й несли в маслоробку. Там давили цю масу на пресі, отримували олію і тут же віддавали. Але небагато людей це робили. Справа клопітка, малопродуктивна, та все ж для бідної душі і це багатство. […]

Макуха […] була дуже гірка. Ті, у кого не вистачало терпіння її достатньо виварювати, отримували отруєння».

***

«Я приніс додому цю абрикосову олію, для нас було свято. […] За жирністю вона поступається соняшниковій, але смак чудовий.

Макуху з наших кісточок ми теж взяли, мама двічі виварила і ми її з'їли, хоча вона і була трохи гіркувата».

Читайте також: Бідні корови - убогим селам на Запоріжжі радянська влада нав’язувала рис і бавовник

«На горищі колгоспної комори лежало багато льону, але від тривало зберігання стало гірчити. Сама олія не здавалася гіркою, однак макуха, крім того, що гірка, була ще й гидка на смак, нагадуючи смак полину. […]

За суворого обліку й розподілу видавали макуху з [цього] прілого лляного насіння. Її […] виварювали, оскільки мала […] гіркоту. Дехто навіть труївся невивареною макухою».

***

«Усі знали, що макуха дуже гірка, але ті, хто зазнав голоду, також знали, що якщо її добре виварити, то виходить непогана якість. Правління колгоспу стало видавати цю макуху безкоштовно для голодуючих сімей, розподіляючи за списком. Отримали й ми кілька цих круглих «хлібців». Прокип'ятили двічі, вийшло гарна пожива».

Лляна макуха тепер – хіба що корм для худоби. Та ще прибічники здорового харчування можуть додати собі в їжу ложку таких вичавок

«Я часто приходив до олійниці […], де працювали два мужики. А у виснажених голодом братів Мельникових, коли вони бачили так близько те, що можна поїсти, загоралися очі.

Брати майже завжди приходили сюди […]. Усе ближче й ближче підходили до дверей, біля яких складали стосами круги макухи. І ось тієї миті – як тільки відвернувся мужик-давильник […] – Анатолій кинувся до дверей, біля яких стояла купка макухи, ухопив кілька кругів і побіг […] за городи. Давильник Ф. Колесник […] вискочив з олійниці, щосили кинув [прут] в Анатолія. Але пруток не долетів до мети, а Віктор тим часом спритно схопив два круги і шмигнув в інший бік під гучні окрики олійників.

Я стояв подалі, близько не підходив, а коли брати втекли, розвернувся й попрямував у бік конюшні. Чув, як чомусь згадувалося моє ім'я, але я пішов мовчки, навіть не озираючись.

Пробувши трохи вдома, вирішив піти до Мельників, хоча особливо міцної дружби з ними не було. У селі говорили, що брати крадії, а якщо Іван з ними водиться, то, значить, теж крадій.

На що ж вони живуть? По погрібах лазять та так і дивляться, щоб його вкрасти. Батька їхнього посадили до в'язниці, він був комірником у [колгоспній] коморі. Пішли чутки […], стали ревізію в коморі робити, знайшли велику нестачу і посадили батька на три роки.

Пішов я до Мельників уже в другій половині дня. Віктора не було вдома, а Анатолій лежить на підлозі і корчиться, аж піна з рота йде, як у скаженого собаки.

Мати їхня сидить з маленькими дітьми і плаче, і проклинає свого сина, що з'їв невиварений лляний корж. […] Дивлюся, справа пропаща, може померти.

Можливо, багато з'їв і отруївся. Беру кухоль з водою, а мати все плаче, адже дітям [макуху] залишила, діти голодні, плачуть разом з нею. Як я не тицяв кухлем, як не просив, а він рота не розтуляє. […] Придавив йому вилицю, закричав, щоб рота роззявиив. Він зрозумів, розтулив рота, кілька ковтків зробив і більше не хоче. Ледве витяг я його з хати – блювота, воду п'є, знову блювота. Усе ж таки відпоїв.

Поки селяни мучилися голодом, кіно годувало їх райським життям у колгоспах – усякими «Кубанскими казаками», «Трактористами», «В степах України»

Домовилися зустрітися через день, хоча я знав, що не прийду – треба полювати на ховрахів чи пацюків. Утім, уже почала колоситися пшениця, полювання звелося нанівець і, розтираючи ще незрілі зелені колосся, можна підживлювати себе. Тим більше, що посіви пшениці знаходилися поблизу села.

За кілька днів у колгоспі оголосили, що охочі зрізати житні колоски для свого користування можуть прийти на ділянку елітної пшениці для очищення її від колосків жита. Ми пішли з мамою, щойно оголосили. Це нам дуже допомогло, зварили кашу, хоч і доводилося м'яти кожен колосок.

Кілька днів поспіль я не бачив братів, поки не зустрів біля контори Анатолія. Він запропонував піти на хорошу вилазку. Я не питав, куди, але здогадувався, що це якась небезпечна крадіжка. Він сам сказав, що в колгоспній коморі другі двері не замкнені, а тільки зсередини зачиняються на гачок і його можна легко відкинути ножем.

Я йому кажу: «А якщо до тебе прийдуть з обшуком?». А він відповідає: «Ми завжди все ховаємо в пшениці, подалі від дому». Я не погодився.

Кілька наступних днів я був удома і ось чую, сусіди кажуть, що Анатолія спіймали в олійниці. Уночі сторож побачив, як він ламає замок, і одразу ж пішов кликати на допомогу, підперши двері.

[А] вранці ми стояли біля нашої контори, коли побачили, як через дах колгоспного підвалу скотився Анатолій і, підтримуючи сорочку, побіг через город у бік кладовища.

Прийшов комірник, відчинив підвал. Зверху на підвалі стоїть бочка і над нею в даху дірка. Кругом розкидане м'ясо. Комірник каже, що в бочці у підвалі було м'ясо. Отже, Анатолій […] викотив цю бочку на підвал, пробив дах і з набраним у пазуху м'ясом втік.

Його наче шукали, але не знайшли. За кілька днів я зустрів Віктора, запитав про Анатолія. Відповів, що той живе у пшениці, там і спить, а Віктор поїсти носить.

Минув ще деякий час. Подейкували, наче […] спіймали Анатолія, а Віктор утік. Говорили, що Анатолій відчинив двері ножем, знявши гачок. А щоб відволікти увагу, на даху, підставивши драбину, зняв кілька черепичин. Коли почали оглядати [місце злочину], побачили, що отвір, де знята черепиця, затягнутий павутинням. Отже, увійшов з двору, знявши ножем гачки. Коли пішли його ловити в коморі, він сховався під овечу шкуру.

Кажуть, йому присудили три роки. А я з цими братами більше не зустрічався. Так трагічно закінчилася епопея однієї сім'ї під час хронічного голоду 1947 року».

Титульне фото: радянські гроші голодного 1946 року. З колосками пшениці.

Але колгоспники за свою працю не бачили ні грошей, ні пшениці

Фото: автор, violity.com, ukrlot.com.ua, facebook.com, Музей Балківський/facebook.com, perets.org.ua, gribi.net.ua, bigl.ua/ua, flagma.ua, uk.wikipedia.org, naturephoto-cz.com, ethnography.org.ua

Попередні публікації спогадів Івана Швеця