Ми відшукали історію лікаря, котрий зразково працював і водночас цинічно оббирав хворих

Потрапити експромтом на шпальти радянської преси герой публікації не міг. Як правило, кандидатуру передовика для похвали чи бюрократа для критики добирали з подачі державних або партійних органів. Очевидно, такою погодженою персоною був і лікар Мірошниченко, якого на всі лади вихваляла газета «Большевик Запорожья» 26 серпня 1950 року.

Уже сам заголовок публікації безумовно хвалебний: «Зразкова сільська лікарня». Пропонуємо вам прочитати ту невеличку замітку, надруковану 73 роки тому, і тоді цікавішою стане продовження історії цього Доктора Благо.

Отже, у нашому перекладі з російськомовного «Большевика Запорожья».

Газета «Большевик Запорожья», 26 серпня 1950 року

Зразкова сільська лікарня

«Лікарню села Орлянки Василівського району по праву можна назвати зразковою. У цьому велика заслуга завідувача лікарні молодого доктора тов. Мірошниченка В. Г.

Незважаючи на великі труднощі, пов'язані з придбанням будівельних матеріалів, тов. Мірошниченко зумів за два роки докорінно переобладнати лікарню. У ній проведено капітальний ремонт, внаслідок якого лікувальний заклад відповідає всім санітарно-гігієнічним вимогам.

Палати для хворих виведені на південний бік, обладнано санпропускник, їдальню, придбано необхідну кількість м'якого та твердого інвентарю.

Значно покращена лікувальна робота. Навіть при тяжких недугах тепер виключена необхідність лікувати хворих у районній лікарні. Так, наприклад, комбайнера колгоспу «Червоний Жовтень» т. Бойка, який отримав важку травму, вилікували в сільській лікарні.

Сільські медичні працівники проводять велику роботу з охорони здоров'я дітей дошкільного та шкільного віку. Своєчасно проходить щеплення проти віспи та інших інфекційних хвороб. Захворюваність серед дітей різко знижена.

Слід відзначити сумлінну роботу фельдшера т. Омеляненка, медичних сестер тт. Бескидевич та Бабич».

Читайте також: Сибірська виразка, сказ, холера - окупованим територіям Запорізької області загрожують спалахи небезпечних хвороб

Ось така благосна картина. А тепер уявіть наше здивування, коли ми побачили той же «Большевик Запорожья», але вже від 21 грудня 1952 року – у цьому номері знову написали про тов. Мірошниченка. Однак тепер його роздовбали по повній. Доктор Благо став Доктором Зло.

При цьому газета й словом не обмовилась про дифірамби, які вона сама ж співала завідувачу «зразкової лікарні» два роки тому.

Може, лікар Мірошниченко увесь цей час, так би мовити, морально розкладався? Чи майстерно маскувався під порядну людину?

Та ні, газета прямо пише, що огидні риси своєї натури він виявив буквально в перші ж дні роботи.

Втім, почитайте самі опус №2 про перевертня в білому халаті.

Газета «Большевик Запорожья» за 21 грудня 1952 року. Тут уже зразковий керівник постає у вкрай непривабливому вигляді

Недуга лікаря Мірошниченка

«Стаючи до керма влади над Орлянською лікарською ділянкою, молодий спеціаліст, лікар Василь Григорович Мірошниченко вирішив одразу застрахувати себе від можливих неприємностей.

- Я сам людина хвора, - попередив він. – Мені не можна багато хвилюватися. Мені потрібні степовий клімат, гарне харчування, повітря…

Колеги, милуючись квітучим виглядом нового начальника, хоч і засумнівалися дещо в реальності його хвороби, все ж співчутливо похитали головами.

Деякі симптоми хвороби лікаря виявилися в перші ж дні його роботи. Щоправда, ці симптоми стосувалися не хвороби серцево-судинної системи, на що скаржився лікар, а, імовірніше, області психічної. Молодого лікаря охоплювало постійне, хворобливе зосередження свідомості на одному дуже негарному бажанні – як би побільше «вичавити» зі свого пацієнта: грошей чи курку, сала чи мішок зерна.

- Оце так, погані ваші справи, мамцю, - говорив лікар, холодними пальцями вистукуючи оголену спину пацієнтки. - Лікуватися треба, та ось лікувати-то нічим, медикаментів цих в аптеках немає. Часи в нас зараз важкі, дороге все. Неважно живемо. Я ось теж останній костюм доношую…

- Та ні, чому ж, живемо ми зараз добре…

Хвора дивиться у випещене обличчя лікаря, на леза відпрасованих брюк, до половини прикритих білим халатом, і їй стає ніяково.

- Ви ось і то краще за нас живете, - веде далі доктор. - На трудодні отримуєте, господарство всяке, свині, кури, качки. А я заради вас, хворих, усе стараюся. Узяти, приміром, ліки, які вам зараз треба – є вони в мене, та от якщо сказати, скільки я за них заплатив у Харкові – не повірите…

- Та чого там, - із розумінням киває хвора, - якщо треба, заплатимо, не збідніємо…

- Авжеж, як воно в житті буває, - веселішає медик, - коли, приміром, ось не вмочеш перо в чорнило, то й рецепта не напишеш. Як то кажуть, не підмажеш – не поїдеш… Хе-хе… […]

Читайте також: Бердянський "знахар" перейшов на бік ворога й завзято почав лікувати окупантів: подробиці

Коли Мірошниченко, незважаючи на власне здоров'я, не жаліючи життя свого, прибув до ліжка помираючого голови сільпо Л. зі словами «Як горе, так і до бога. А як цукру дістати, то пай подай», - той […] попросив виставити ескулапа за двері.

Лікар був так обурений черствістю деяких своїх пацієнтів, що прийшов до рівноваги лише після наступного прийому хворої колгоспниці артілі «Червоний Жовтень» Є. С., яка віддячила йому двома пудами кукурудзи.

Малюнок з журналу «Перець». 1953 рік

Хабароманія Мірошниченка має ще одну особливість – вона слабшає, а то й зовсім зникає у вихідні та вночі. Жодні блага не здатні підняти лікаря з ліжка або порушити його відпочинок у вихідний день. Навіть якщо хтось вкрай потребує медичної допомоги, можливо, вмирає.

Якось глухої ночі сон лікаря потривожила продавець кіоску колгоспу імені Молотова Т.

- Лікарю, допоможіть, дуже прошу. Брату зле. Кров з горла йде.

- От носить вас нечиста сила ночами, - грубо відрізав Мірошниченко. – Не піду я нікуди. Ступайте до фельдшера Плахтія – він і сам впорається…

- Лікарю, та де ж я шукатиму зараз того Плахтія… […]

- Сказав не піду, значить не піду.

Поки Т. розшукувала в суцільній темряві фельдшера, а потім разом з ним добиралася додому, хворий Л. помер.

Дехто говорить про головного лікаря, що він грамотний фахівець – знає свою справу, ерудований. Справді, Мірошниченко так опанував мистецтво зцілення, що може деколи поставити діагноз заочно, не обтяжуючи себе відвідуванням хворого. Таке було з акушеркою Д., що занедужала. Головний лікар, не бачачи хворої, призначив укол понтапону і грілки. Щоправда, стан хворої після грілок так погіршився, що її ледве врятував на операційному столі лікар Василівської лікарні А. І. Дьомін, віддавши пацієнтці частину своєї крові. […]

В Орлянці добре пам'ятають той час, коли першою жертвою свого вкрай необачного вчинку стала медична сестра Н. Пащенко. За «хліб-сіль» благодійного начальника вона відплатила чорною невдячністю: написала скаргу до сільради про погане ставлення лікаря Мірошниченка до хворих стаціонару, про його хабарництво.

- Критикувати? Мене? – закричав розлючений лікар. – Та знаєте ви, чим це скінчиться? Зараз же напишу наказ про ваше звільнення.

І звільнив.

Та неприємності сипалися одна за одною. Раптом різко розійшлися погляди Мірошниченка та медсестри Ємельяненко на право власності.

– Медикаменти, отримані на лікарню, – державна власність, – сказала медсестра.

- Але я начальник і забираю частину з них до себе додому, - заперечив головлікар. – А вам наказую списати їх на стаціонар.

Суперечка скінчилася звільненням Ємельяненко як такої, «що не відповідає своєму призначенню».

Цей урок нічому не навчив зубну лікарку ділянки Забаровську – вона написала замітку до районної газети «Ленінець», де, зокрема, йшлося про те, що Мірошниченко змушує кухарку лікарні виділяти неабиякі порції для свого собаки.

Дізнавшись про це, Мірошниченко вирішив: звільнити і «писаку», і кухарку – аби не мати довкола себе неблагонадійних свідків.

Однак зубна лікарка виявилася людиною впертою і подала справу до суду. Суд поновив її на роботі. Кухарка ж вирішила, що робота з Мірошниченком бозна яке благо - можна знайти її і в іншому місці.

Читайте також: Запоріжцям заборонили купатися у Наталіївському та Передаточному кар’єрах: що трапилося

Щойно стихла ця історія, як спалахнула нова неприємність. Цього разу наказу начальника ослухалася медсестра Крючкова – відмовилася прийняти комору лікарні. Їй, бачте, недостатньо було чесного слова головного лікаря, вона зажадала або розписку, або повернення в комору майна, що не вистачає і знаходиться в лікаря на квартирі.

З'явився новий наказ, і Крючкова була звільнена – як «непридатна до медичної роботи». Її вдалося поновити на роботі лише після втручання облздороввідділу.

Круті заходи головного лікаря не додали обачності його співробітникам. Вони не хочуть миритися з тим, що Мірошниченко займає п'ять лікарняних кімнат, а зубний кабінет не має приміщення, і з тим, що частину коштів на комунальні послуги він витрачає на себе, бере хабарі, погано ставиться до хворих. І знову до сільради, до району, до облздороввідділу сипляться скарги.

Дії затискувача критики Мірошниченка, його потяг до наживи та вкрай недбале ставлення до роботи тричі були предметом обговорення на сесіях Орлянської сільської Ради, двічі обговорювалися у райвиконкомі.

– Нашим рішенням цього року, – каже секретар райвиконкому т. Давиденко, – Мірошниченка з роботи знято. Тепер справа за облздороввідділом – це їхній працівник…

- Мірошниченко? Та він же з роботи звільнений, - кажуть в облздороввідділі. – Треба подивитися у списках відділу кадрів…

Насправді ж наказу про звільнення Мірошниченка не виявилося, і він благополучно перебуває на своєму посту.

Так ось уже кілька років крутиться ця історія в якомусь зачарованому колі. Хто ж розірве це коло бюрократичної байдужості?».

***

Тепер уже, мабуть, і старожили в Орлянці(офіційно вона називається Орлянське) не пам’ятають лікаря Мірошниченка. Та свій суперечливий слід в історії сільської медицини на Запоріжжі він залишив. Непросто було в той час «зразковому» керівнику, обласканому увагою нечисленної тоді преси, стати ще й героєм фейлетону. Однак лікарю Мірошниченку це вдалося.

Сільський лікар тієї повоєнної пори – то життя в злиднях, серед розрухи, без нормального побуту. От і озлоблялися люди. Часом спивалися.

Мені розказували історію, що сталася років сімдесят тому. Зими тоді були справжніми, зі снігом і морозами. Якось уночі лікарю з райцентру довелося їхати на терміновий виклик у віддалене село, загублене серед темряви й завірюхи. Лікарю подали конячку, запряжену в сани, посадили його туди, закутали в кожухи, і візник рушив. Крізь віхолу прорвалися вдало, у селі доктор зробив усе, що належить. Йому подякували трилітровим бутлем самогону, знову закутали в кожухи і відправили назад у хурделицю. Коли лікаря вже у райцентрі діставали з-під кожухів, то від сільської подяки лишилося тільки злегка на денці.


«Честь и слава сельским врачам!». Радянський плакат 1948 року


«Врач – друг народа! Почет и уважение сельскому врачу!». Плакат 1956 року. До скромної зарплатні «друга народу» додавалася моральна надбавка у вигляді «респекту й уважухи»

Мало хто з випускників медичних вишів у ті часи ладен був їхати на село, а лишатися там і поготів. Тож не будемо через багато років, тим більше, що сьогодні День медика, суворо судити тов. Мірошниченка, звичайного радянського перевертня в білому халаті. Адже перевертнем і його, і багатьох колег зробила система безплатної медицини, хоча нічого безплатного не буває, крім славнозвісного сиру для мишок.

Ще про факти хижої практики з історії запорізької медицини читайте на нашому сайті сьогодні пізніше: «Сало, олія, спідня білизна: чим розплачувалися з лікарями запоріжці 75 років тому».

Титульне фото: кадр з фільму «Сільський лікар» (СРСР, 1951 рік)