Журналістка із Запоріжжя стала помічником ветерана, щоб допомагати військовим, які повертаються з фронту
Запоріжанка Богдана Шевченко - журналістка та дружина військового. Її чоловік Олексій вже 11-й рік служить у лавах ЗСУ. Під час повномасштабної війни Богдана разом з двома дітьми переїхала у Львівську область.
Тут вона взяла участь у пілотному проєкті Міністерства у справах ветеранів — пішла навчатися на помічника ветерана та отримала нову спеціальність, щоб допомагати військовим, які повертаються з фронту, адаптуватися до цивільного життя.
Про важливість цієї професії, навчання та особисту мотивацію Богдана розповіла в інтерв'ю zprz.city.
- Взагалі на мою думку створення Інституту помічника ветеранів було актуальним ще у 2015 році, коли з фронту поверталися до цивільного життя перші демобілізовані, перші наші ветерани. Дякувати Богу, що хоча б на десятому році війни щось у нас в державі почали робити. Міністерство у справах ветеранів ініціювало створення пілотного проєкту "Помічник ветерана". І участь у ньому взяли перші чотири області - Дніпропетровська, Миколаївська, Вінницька і Львівська.
Мені пощастило взяти участь у пілотному проєкті у Львівській області. Участь можуть взяти або самі ж ветерани або члени їхніх родин, члени родин загиблих ветеранів. Треба було пройти певне тестування - на визначення психологічної складової, командної складової, ролі у колективі, яку ти можеш займати як фахівець. Після цього була співбесіда, а після неї навчання, - розповіла Богдана.
- Що саме робить помічник ветерана, яка його роль?
- Найголовніше - це адаптація військових, які повертаються до цивільного життя і фактично допомога їм в усьому - налагодження побуту, юридична підтримка, оформлення документів, пільг, працевлаштування, медична реабілітація.
Помічник ветерана - це людина, яка відкриватиме всі двері і допоможе нашим захисникам, які повернулися з фронту, не "пробивати головою" двері державних бюрократичних інстанцій. Зробити це легко їм допоможе помічник ветерана.
- Як відбувалося навчання?
- Навчання відбувалося на базі центру ветеранського розвитку у Львівській політехніці. Група набралася чоловік 40 - все це були дуже мотивовані люди, члени родин військових. Вони вже пройшли цей шлях, мають свій власний досвід і оформлення документів, і пошуку та проходження медичної реабілітації. Всі були зацікавлені у цьому навчанні, щоб здобути знання та стати дипломованими фахівцями.
- У тебе на момент навчання вже теж був власний досвід допомоги військовим?
- З 2014 року я як воєнний кореспондент їздила у зону бойових дій, і пізніше, як дружина військового, я допомагала побратимам свого чоловіка у вирішенні різноманітних питань.
Я допомогала з оформленням виплат, соціальною підтримкою, шукала, як провести медичну реабілітацію військових і членів їхніх родин. Ми підтримували родини загиблих військових - батьків наших хлопців. Тобто, у мене певний життєвий досвід був, але я все одно хотіла здобути якісь фахові основи, щоб бути не просто дружиною військового, яка допомагає, а бути фахівцем, до якого звертається багато людей і який може реально допомогти.
- З якими проблемами найчастіше стикаються військові, які повертаються з фронту?
- Хочу сказати, що дуже велика різниця між періодами російсько-української війни з 2014 до 2022 року, і з 2022 по теперешній час. На жаль, зараз всі проблеми і складнощі посилилися.
По-перше, значно більша кількість людей, залучених до війни, і відповідно членів родин загиблих значно більше, тож і проблем виникає в рази більше.
Дуже велика частка припадає на потребу у медичній реабілітації, у фізичній реабілітації, у протезуванні. Тому що кількість мінно-вибухових травм з ампутаціями кінцівок надзвичайно зросла порівняно з періодом війни до лютого 2022 року.
На жаль, наскільки я знаю, є дуже велика черга на протезування в Україні. І тому багато наших поранених військових змушені або шукати інші шляхи протезування - наприклад, десь за кордоном. А для цього відповідно треба шукати спонсорів, фінансової допомоги, або ж чекати в черзі. А чекати в черзі доводиться місяцями, і це, на жаль, викликає деякі фізіологічні процеси, які ускладнюють подальше протезування та реабілітацію.
Звичайно найголовніша проблема - це сприйняття суспільством наших захисників. Вони пройшли бойову травму, у певної частини з них є ПТСР. Ми поки що цього не відчуваємо, але це буде.
Ще одна проблема - це пошук роботи, тому що велика частина з них крім війни нічого більше не вміє робити, на жаль, у цивільному житті. Тому має бути перенавчання, перекваліфікація, здобуття нової професії. Це може бути відкриття власного бізнесу - для цього зараз є багато варіантів, ветеранських програм, які дозволяють написати проєкт, отримати фінансування на власну справу.
Дуже часто складнощі виникають з елементарним оформленням пільг, документації, інвалідності внаслідок війни.
І ще одна важлива проблема - це відсутність інклюзивного простору в Україні. Вже є багато людей з інвалідністю внаслідок війни, з ампутаціями, на протезах, на кріслах колісних, а наша держава, на жаль, не готувалася до такої ситуації. Тому зараз для того, щоб ветеранам хоча б на побутовом рівні було легше проходити оці перешкоди, інклюзивні простори треба створювати всюди, де тільки можна.
- Ти казала, що всі учасники програми - дуже мотивовані люди. А яка в тебе особиста мотивація?
- Я бачу своє завдання в тому, щоб не сидіти біля віконця, і не чекати Перемоги, новин від чоловіка, а щоб щось корисне робити. Якщо я не можу на полі бою вплинути на ситуацію, то можу хоча би в тилу забезпечити гідні умови для тих, хто на полі бою нас захищає. Це такий власний невеличкий вклад в Перемогу.
Тому що перемога - вона не тільки на полі бою. Дай Боже, щоб Україна скоріше перемогла, але всі ці люди, травмовані хто фізично, хто психічно - вони всі повернуться до цивільного життя. І тут треба їх прийняти гідно, з повагою. І створити їм максимально комфортні умови, щоб вони прийшли і відчули себе вдома, відчули, що тут їх чекають, і тут для них зробили такий самий максимум, як вони зробили на фронті для нас.
- Що відбувалося після навчання, чи почали ви працювати?
- Насправді ситуація в наступному - місяць ми навчалися, було навчання за шістьма блоками - юридичний, соціальний супровід, реабілітація, документація, працевлаштування. Ми всі були налаштовані на те, що отримаємо свідоцтва - і одразу починаємо працювати.
Але парадокс стався в тому, що Міністерство у справах ветеранів, запустивши цей проєкт, не передбачило механізм фінансування інституту помічника ветеранів. Тобто, на наступний рік в бюджеті закладені кошти, а на цей рік - ні. Тому після отримання сертифікатів ми повернулися до своїх громад.
Поки що, на жаль, жоден помічник ветерана у Львівській області не працевлаштований, все це стоїть на паузі. Я не знаю, скільки людей дочекається розв'язання цих бюрократичних проблем і буде працювати на цих посадах. Адже багато хто з людей, щоб піти на це навчання, навіть звільнився з роботи, і зараз залишився біля розбитого корита - і свою роботу втратив, і тут не працевлаштувався. Сподіваємося, що після нового року це зміниться.
- Як чоловік поставився до твого рішення стати помічником ветерана?
- Чоловік намагається мене тримати на дистанції від армії, тому мені довелося його переконувати. Я казала: чекай, це ж не армія, це соціальна допомога, я і так допомагаю твоїм побратимам, хлопцям, які мають якісь проблеми, вони знають що "дружина Олексія журналіст, вона може допомогти". Вони дзвонять, і я вже на своєму рівні намагаюся це все зробити.
Я аргументувала, що це дійсно корисно навіть для особисто нашої родини - бути в курсі якихось юридичних нововведень, законодавчих, просто знати шляхи вирішення, і навіть якщо не працювати за фахом, але мати змогу проконсультувати наше коло знайомих - це дуже класно. І він погодився.
До речі, подати заявку на програму не можна було без згоди учасника бойових дій, тобто, я як дружина заповнювала заявку, а він мав її підписати, ухвалити, тобто, у будь-якому разі з його згоди я йшла навчатися.
- Ти сказала, що чоловік намагається тримати тебе подалі від теми армії, тобто, він не розповідає, що в нього відбувається?
- Він досить давно - вже 11-й рік - служить в армії, і такий військовий, "застебнутий на всі ґудзики". У нього завжди все добре, все нормально, він дуже рідко говорить про проблеми, тим паче коли знаходиться у зоні бойових дій.
Лише коли у відпуску приїздить, може щось трошечки розказати про те, що відбувалося, але дуже обережно. Він намагається мене оберігати від всіх подій. Наприклад, подробиці про те, як його підрозділ виживав у Дебальцевському оточенні, а це було ще у 2015 році, він розказав мені якось під настрій через роки два-три. На жаль, про загиблих з його підрозділу я теж дізнавалася від інших людей. Він ніколи не розповідає ні про втрати, ні про якісь складні ситуації.
- Складно бути дружиною військового, який знаходиться на війні. Як ти справляєшся, як діти все це переживають?
- Я вже, мабуть, звикла я за цей час бути і мамою і татом в одному флаконі, бо чоловік постійно у відрядженнях у зоні бойових дій. Навіть до повномсштабки це була або зона АТО/ООС, або полігони, або змагання.
Звичайно, що хвилювання є постійно. Ми обов'язково зідзвонюємося, списуємося вранці і ввечері. Яка б не була ситуація, мені потрібно знати, що в нього все гаразд.
А я своєю чергою намагаюся тримати його тил, щоб він не переймався нашими побутовими проблемами. Звичайно, вони виникають, але я намагаюся його від цього теж трошечки убезпечувати, щоб він міг бути зконцентрованим на виконанні своїх бойових задач і головне - на збереженні свого життя і свого особового складу.
Звичайно, мені як дівчині, хочеться, щоб мій коханий був завжди поряд, щоб я не тягла цю лямку одна, щоб у дітей був тато і на свята, і в будні, і в дитячий садок щоб приходив до доньки на свято. Наприклад, у неї в садочку було свято весни, до дівчаток прийшли тата, танцювали з ними танок, підіймали їх, кружляли, а вона сидить біля мене і каже: "А де мій тато? Чому він теж не танцює зі мною на святі?".
Я кажу "Ну дивись, сонечко, наш тато захищає нас усіх - і цих дівчаток, і тебе, і їхніх батьків. Хтось має цю роботу робити, щоб у вас було свято, щоб все було добре. Колись і ти обов'язково будеш із татом танцювати".
Раніше ми розповідали, як правильно спілкуватися з рідними та знайомими, що повернулися з фронту. Інтерв'ю з психологинею, яка з 2015 року працює з військовими та членами їхніх родин, читайте у нашому матеріалі.
Фото з архіву Богдани Шевченко
