Курйоз познайомив наївну дівчину з театральною елітою Запоріжжя
Ремейк повісті Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала» у театрі імені Магара нагадав одну цікаву історію. Її розказала нам запоріжанка Катерина Бібік, яка дивилася драму про фатальне зілля в постановці самого Володимира Магара 22 рази!
Історія з таким хітовим показником потребує прологу. З нього і почнемо.
Пролог
Зоряний час запорізького театру припав на роки, коли свої спектаклі ставив (і грав у них) неперевершений Володимир Магар. Та поряд з ним була ще одна непересічна особистість, без санкції якої в театрі Магара (ще не імені, а саме Магара) не те що спектакль поставити — гачок до пресловутої вішалки прибити, либонь, не дозволялося.
І хтозна, чи втілив би Магар свої ідеї так, щоб вони стали перлинами сценічного мистецтва, якби не ця персона поруч.
Ідеться про колишнього директора театру Олександра Йосиповича Бураковського (справжнє ім'я і по батькові — Абрам Нохимович). Цю посаду він обіймав з 1952 по 1969 рік.
Знаменита грандіозність вистав Магара, які йшли до пів на першу ночі (а то й довше), вимагала відповідних сум та можливостей. Багато в чому це були турбота і головний біль директора театру Бураковського. А «Богдан Хмельницький» – певно, вершина тої епічності (програмка, випущена в Ярославлі до гастролей запорізького театру імені Щорса, 1954 рік)
У «Богдані Хмельницькому» грали і директор театру Олександр Бураковський, і головний режисер Володимир Магар на пару з майбутнім народним артистом УРСР Миколою Гриньком
Історія
А тепер власне про Олександра Бураковського, зокрема в домашній обстановці. Запоріжанка Катерина Бібік поділилася спогадами про свої стосунки з сім'єю директора театру. Стосунки ці почалися з курйозу.
Слово - Катерині Іллівні.
– Родину Бураковських я знала добре, ми тісно спілкувалися. Хоча знайомство зав’язалося після дуже смішної історії.
До Запоріжжя я приїхала 1 березня 1960 року з такої глухомані, що поїзд бачила лише в кіно, а світло там провели аж 1968-го. Це село Костянтинів на Сумщині, за 4 кілометри від рідної Віктору Ющенку Хоружівки.
Було мені тоді 19 років.
І ось іду я запорізьким проспектом Леніна. Біля театру назустріч прямує дамочка в темних окулярах і несе кухоль у простягнутій руці.
А я про темні окуляри була не в темі. У нас у селі в таких ходили сліпі жебраки. Ходили з кухлем і просили милостиню. Жалісні люди кидали туди дрібні монетки. От я і сприйняла цю дамочку з кухлем за сліпу жебрачку (хоча й здивувалася, що вона – сліпа - іде впевнено). Недовго думаючи, я дістала гаманець, узяла 15 копійок і кинула їй у кухлик.
І тут вона як заверещить: «Що ти кинула мені в сметану?!».
Виявилося, дамочка купила в гастрономі сметану на розлив і несла додому.
Так я познайомилася з Бертою Харитонівною – своячкою (сестрою дружини) директора театру імені Щорса.
Хто б міг подумати, що після такого знайомства я буду вхожою в дім Олександра Бураковського.
Читайте також: Відроджений голос козацької традиції - запорозькі тулумбаси внесено до переліку культурної спадщини
Я тоді працювала продавчинею в овочевому павільйоні навпроти театру. Так би мовити, отоварювала сім'ю директора, вибирала їм найкраще. У відповідь чула: «Приходь, Катю, на обід». І під час перерви або ж іноді ввечері навідувалася до них.
Олександр Бураковський з акторами
Олександр Йосипович жив з дружиною Кларою Харитонівною та її сестрою Бертою Харитонівною у трикімнатній квартирі. Усі кімнати роздільні. Одна кімната – «зала» – була дуже велика, десь метрів сорок. Три великі вікна виходили на театр.
У центрі цієї кімнати стояла звичайна етажерка з книгами (книжкових шаф тоді ще не було). Мене збентежило оголошення на етажерці, написане художником: «Не бігай по книгах жадібним поглядом — книги додому не видаються». Я, забита сільська дівчина, була вражена: освічені люди, а повісили таке оголошення. Буваючи в них, я боялася навіть подивитися на ту етажерку.
У цій великій кімнаті часто збиралися Володимир Магар, Світлана Рунцова, Анастасія Морозова, її чоловік Володимир Жировов (він був на 22 роки молодший за дружину) та інші. Репетирували, влаштовували посиденьки, грали в лото. Чаї ганяли, а от горілку я жодного разу не бачила. Усе було культурно.
Споглядала за гостями я з Бертою Харитонівною. Усіх їх я добре знала, бо мене сюди часто запрошували на обід, пригощали.
Я в Бураковських, наприклад, зроблю прибирання, то вони мені давали, припустимо, 100 карбованців (моя зарплата учениці продавця старими грошима складала 300 карбованців). Але я ніколи в них не брала грошей.
Бувало, з Бураковськими грала в лото, на якісь там копійки. І я завжди програвала. Хоч і дрібні гроші, але шкода було з ними розставатися, адже зарплату отримувала дуже скромну.
А одного разу 1960 року я виграла цілих 16 карбованців (з 1 січня 1961-го, після реформи, вони перетворилися на 1 карбованець 60 копійок). Мені потім було так незручно, що я забрала ті нещасні 16 карбованців — і більше ніколи в житті вже не грала в жодне лото чи щось подібне.
Читайте також: "Місто, що живе на піску" - молодий режисер з Енергодара став лауреатом міжнародного кінофестивалю (відео)
У кутку «зали» в Бураковських стояла велика ваза. Я, коли вперше її побачила, з простоти сердечної наївно зауважила: «Така посудина велика, літрів на сорок, стоїть порожня, пил збирає. От би її в селі у льох з квашеною капустою поставити! А то в діжці дерев'яній доводиться квасити. Влітку діжка розсихається, треба її замочувати, щоб набрякла і не пропускала воду. А тут нічого не протікає, замочувати не треба».
От же розсмішила інтелігентних господарів! Вони й потім, коли я часом, прибираючи, доходила до цієї вази, неодмінно сміялися: «Ну що, витирай свою діжку».
Зате 22 рази подивилася виставу «У неділю рано зілля копала». «Іркутську історію» – 10 разів. Регулярно тоді замість сеансів у кінотеатрі «Комсомолець» я відвідувала театр, де мені безкоштовно давали квитки в ложу. Водила в театр усіх родичів, які приїжджали до мене з села на Сумщині.
Сцена з вистави «У неділю рано зілля копала». Спектакль поставив Володимир Магар 1955 року
Дружина директора Клара Харитонівна на той час уже зійшла зі сцени. Дуже боляче переживала, що під час війни загинув їхній син Юрій.
Читайте також: Старовинна красуня - з прифронтового села на Запоріжжі вивезли ігренську скриню (фото)
Минуло понад 60 років, але й досі дивуюся: як я могла погодитися на одну їхню пропозицію? Бураковські віддали мені ключі від квартири, а самі поїхали на гастролі — не пам'ятаю точно — до Києва чи Москви. Берта Харитонівна відправилася на відпочинок у санаторій.
Я мусила вигулювати білого собачку Пушка і годувати його та кішку Пчолку. Щоранку, о 6 годині, господарі квартири дзвонили, цікавилися моїми справами.
Як я могла тоді погодитися на таке – залишитися в них у квартирі? Тепер би побоялася – усяке могло трапитися, хоча надмірностей у Бураковських не було. Жили скромно, так мені здавалося.
Знаменитий кінорежисер уродженець Мелітополя Григорій Чухрай (у центрі) у Запоріжжі. 1961 рік. Фото зроблено біля готелю «Театральний». Зліва внизу Володимир Магар, праворуч угорі (у капелюсі) — імовірно, Олександр Бураковський
7 листопада 1960 року на честь свята (День Жовтневої революції) сім'я Бураковських подарувала мені беретик. До того мені ніхто ніколи не робив ніяких подарунків. Хіба що гостинці – цукерки-подушечки чи бублички-сушки.
Цим подарунком я дуже втішалася. Рідним у село послала фотографію, де я в беретику. Мама у відповідь висловила свою думку: «Шо-то бистро ти преобразилася в городську, вмісто хустки наділа шляпу».
Те саме фото, Катя в тому самому беретику
А на моє 20-річчя Бураковські подарували мені вишиту болгарським хрестиком подушечку, наповнену верблюжою шерстю. Як же це було приємно! І як же давно…
Епілог
- Моя дружба з родиною Бураковських тривала з літа 1960 року до грудня 1961-го, - завершує розповідь Катерина Іллівна Бібік. - Я вийшла заміж. З чоловіком ми винайняли «времянку» на Зеленому Яру, туди ж я і перейшла працювати.
А далі потекло сімейне життя. Зв'язок з Бураковськими обірвався, про їхнє подальше життя вже нічого сказати не можу.
Ремарка
Бураковський Олександр Йосипович (Абрам Нохимович) – театральний діяч, заслужений працівник культури УРСР. Народився 1902 року в Катеринославі у сім'ї службовця. З 1918 по 1921 служив у Червоній Армії. 1922 року закінчив театральну студію. Був актором у театрах Павлограда, Мелітополя, обіймав керівні посади в театральних та культурних організаціях Самари, Ульяновська, Харкова та інших міст.
Упродовж 1939-1952 років Олександр Бураковський - директор Львівського театру імені Заньковецької, 1952-1969 років – Запорізького театру імені Щорса.
З 1970 року працював директором Запорізького обласного театру ляльок.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями.
Помер Олександр Бураковський 1974 року.
Постскриптум
Того ж 1960 року, коли Катя здружилася з родиною Бураковських, її знаменитий земляк Леонід Жаботинський у Запоріжжі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Раїсою. Розповідь про те, як Катерина Бібік дивилася кіно з родиною уславленого богатиря – у наших планах. Слідкуйте.
Фото: архів сім’ї Бібік, archivzp.gov.ua
Титульне фото: 1955 рік. Артисти запорізького театру (тоді імені Щорса) прибули на гастролі до Києва
Раніше ми розповіли, як восени 1970 року Запоріжжя впивалося своїм ювілеєм.
