Лікар-анестезіолог з Оріхова, який став бойовим медиком, розповів про свою роботу
До повномасштабної війни Олександр 15 років працював лікарем-анестезіологом, 13 із яких – у Оріхівській районній лікарні на Запоріжжі. Перші три місяці війни надавав допомогу пораненим як цивільний медик, а коли лікарню після кількох артилерійських і авіаційних ударів довелося закрити, мобілізувався в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, в стабілізаційний пункт.
Його історію розповіли на сторінці бригади в фейсбуці.
Читайте також: «Коли прийшов до тями побачив, що стирчить кістка, а ноги немає» - боєць про найзапекліший бій на Запорізькому напрямку
Перші три місяці війни для Олександра стали найважчими, при тому, що він працював дома, в своєму рідному місті.
"Ми ще не усвідомлювали, що насправді відбувається, розуміння прийшло пізніше. Просто приймали поранених, здебільшого зі 128 гірсько-штурмової бригади, яка стримувала ворога на Запоріжжі. Це були страшні поранення – відірвані руки, ноги, пошкоджені грудні клітки й животи…
Як цивільний лікар я знав, що таке медицина катастроф, – великий потік пацієнтів із важкими політравмами й геморагічним шоком, однак у цивільному житті таке трапляється вкрай рідко: хіба при масових ДТП чи техногенних катастрофах. А на війні це постійно", - згадує Олександр.
Цивільним медикам тоді на ходу довелося перелаштовуватися на військову медицину.
"Найяскравіші враження від перших поранених, але особливо запам’ятався один боєць – молодий хлопчина із Закарпаття, 21 чи 22 роки. У нього була майже ампутована рука вище ліктя, трималася на клаптику шкіри. Хлопець шокований, але в свідомості.
Коли з нього почали знімати куртку, не залишалося іншого вибору, ніж відрізати руку. І він сам сказав: "Та відріжте вже руку, щоб не заважала…" А через хвилину додав: "Ви мені допоможіть, зробіть швидше, що треба. А потім мені пришлють протез, і я повернуся до своїх хлопців – довго лежати у вас не буду…".
Він ще не розумів, що без руки не зможе воювати, то рвався назад, настільки мотивований. І таких було більшість, і зараз є. Саме через них досі залишається бажання щось зробити, внести свій вклад у перемогу", - розповідає Олександр.
Читайте також: На війну у 18 років: на Запоріжжі програміст нищить росіян за допомогою дронів
В кінці минулого літа 128 бригаду перекинули на Херсонщину, почалися важкі штурми, які неможливі без втрат. Стабілізаційний пункт тоді працював у режимі нон-стоп, через лікарські руки проходила величезна кількість поранених.
Після Херсонщини бригада воювала на Бахмуті. Потік поранених тут був меншим (усе-таки бойові підрозділи стояли в обороні, а не штурмували ворога), але робота медиків від того не стала легшою.
Наразі медик продовжує працювати на передовій та розмірковує про життя після нашої перемоги:
"Чи стане мені корисним досвід воєнної медицини в цивільному житті? Чим довше триватиме війна, тим важче буде повертатися до цивільного життя. Особисто я не хочу переносити туди свій теперішній досвід, мені воно не потрібно.
Я прийшов сюди не за досвідом, а виконати свій обов’язок – зробити вклад у перемогу. І якщо вдасться допомогти, врятувати більше хлопців, для мене цього буде достатньо", - каже Олександр.
Раніше ми розповідали про багатодітного батька, який півтора року воює на передовій в Запорізькій області.
