Били і пускали струм: організаторка мітингів в окупованому місті Запорізької області розповіла про жахи полону

Організаторка проукраїнських мітингів у Бердянську Тетяна Тіпакова двічі побувала в полоні у рашистів

Тетяні Тіпаковій дивом вдалося 26 березня 2022 року вирватися з окупованого Бердянська і з донькою дістатися до Запоріжжя. Тут вона разом з однодумцями заснувала громадську організацію «Рідна Стежка», головний напрямок діяльності якої — допомога бердянцям, які виїхали з окупованого міста.

У Бердянську її двічі арештовували рашисти. Про жахи російського полону Тетяна Тіпакова розповіла на зустрічі у Центрі журналістської солідарності.

Читайте також: Звільнені з російського полону жителі Запорізької області розповіли, як окупанти знущалися над ними

Про початок збройної широкомасштабної агресії рф Тетяна Тіпакова дізналася о 4-й годині 24 лютого 2022 року. О другій ночі вона повернулася у рідний Бердянськ з відрядження, а вже через дві години — дзвінок із Києва — війна! Вона навіть сказала:”Якийсь тупий жарт у вас”, але о пів на п’яту весь Бердянськ почув перші вибухи.

А потім над її будинком на косі на дуже низькій висоті (напевно, щоб не стати мішенню для українських ППО) почали літати ворожі літаки, які бомбили Київ і поверталися назад через 5-7 хвилин.

Успішна бізнес-леді організовувала мітинги

Тетяна Тіпакова була успішною бізнес-леді. Тримала магазин на Дальній косі, у неї був невеличкий готель. Бізнес приносив дохід і жінка відкрила своє, як вона каже, дітище - туристичне агенство. Воно було успішне і власниця 10 років мандрувала по світу, наповнюючи своє життя яскравими враженнями. Встигла відвідати 64 країни.

“До початку широкомасштабної війни я не була в громадсьеому секторі, не займалася роботою з людьми, не була дотична до життя міста. Зараз я думаю, що це була моя помилка, бо зараз ті хлопці й дівчата, які стоять в окопах, вони виправляють мої помилки", - розповідає Тетяна.

Читайте також: Окупанти викрали інженера з охорони праці Запорізької АЕС

Коли Бердянськ окупували рашисти, Тетяна почала виводити людей на мітинги. Каже, до сих пір не знає,  не знає, що підштовхнуло  її вийти на мітинг і вивести людей.

"Мене так виховували. Хоча  я родом з Донецька, батьки були дуже проукраїнськими — навіть в радянські часи на свята, коли треба було вивішувати радянські прапори,  на будівлі був прапор УРСР,  червоно-голубий. Росіян знала  більше  зсередини, тому що дві освіти отримала в росії — у бєлгороді,  і москві, де закінчила університет торгівлі.

Я знала, які вони є. Вони ще при Радянському Союзі казали на нас “оті хохли, накорміть і дайтє”. Вони зневажали нас завжди, але ми на це закривали очі", - зазначає Тетяна.

Каталізатором вивести людей на мітинг  стала гуманітарка

Перший раз Тетяна Тіпакова  вийшла на мітинг перед  міською радою як тільки росіяни зайшли в місто.

"27 лютого вони зайшли, а 28-го ми вийшли. Нас було небагато, людей 12. Коли  вийшла 1 березня, то ніхто не прийшов.  Постояла і пішла.

А вже 3 березня по телебаченню ми побачили, що в Мелітополь заходить гуманітарний конвой. Оці російські великі машини, які везуть гуманітарку. Але ж ми розуміли, що там може бути і зброя, і що завгодно. І я написала допис, в соцмережах завжди була активна, — про те, що Бердянськ, будь ласка, давайте ми не опозоримся як Мелітополь, бо там стояли черги за гуманітаркою,  там розсипали гречку лопатами в пакети.

Написала, що ми місто не бідне, що у всіх є кошти, це тільки перші дні війни, у нас повні магазини. Хоча і їхали вже потроху маріупольці, але ще такого напливу великого не було, як потім. У магазинах всього було повно.

Але, на жаль, 5 березня, коли до нас заїхала гуманітарка, все повторилось. Може там і були “каруселі” - машини, які привозили людей, але в черзі стояли і наші, бердянці. Бо ті, хто стояв зі мною поруч, казали: “Тьотя Галя, вийди з черги, ну що ти позоришся? Ви що, не маєте чого їсти?”.

Черга була, ми пробували людям пояснити, але нічого з того не вийшло. В мене був такий гнівний допис і відео, воно є в соцмережі у мене. Я навіть пропонувала 200 гривень кожному, аби вони вийшли з черги. І ніхто не вийшов. Була, правда, одна жіночка, яка 200 гривень взяла, вийшла і через 10 хвилин вона знову стояла в черзі", - згадує ті дні керівниця ГО "Рідна Стежка".

Читайте також: Жителька Кирилівки, що побувала в полоні, зробила велику ляльку-мотанку на деокупацію

Тетяну Тіпакову  ситуація в рідному місті дуже вразила, вона не очікувала такої поведінки від бердянців.

"Я думала - невже у нас у Бердянську усі такі? І тому написала допис, що запрошую усіх 6 березня на Марш свободи. Показати світу, Україні, що ми не чекали “російський мир” у себе в Бердянську, що ми не проросійське місто. Бо на наш Південь кажуть, що ми проросійські, що ми чекали росію, ми залежні від москви, бо москвичі їхали до нас відпочивати. Ні, можу сказати що нас більшість, які налаштовані, що Україна — наша Батьківщина", - продовжує розповідь Тетяна.

Марш свободи був багатолюдним

6 березня на мітинг зібралося багато людей, Тетяна, за її словами, навіть не очікувала на таку кількість.

"Навіть трошки розгубилася: багато людей, як себе вести, що казати. Але, знаєте, серце підказало, що казати, про що розмовляти. Ми співали пісні. Єдине: я розуміла, що ми стоїмо біля міської ради, площа невелика, і що під’їзд до неї дуже зручний. Що росія робить з мітингами? Розганяє. Якщо нас будуть розганяти, тут зручно під’їхати автозаками або якимись іншими машинами і нас забирати.

Ми поспілкувалися, поспівали, щось сказали і я запропонувала піти пішою ходою по проспекту Азовському. Це пішоходна зона, там не їздять машини. Але навіть якщо вони будуть під’їжджати до нас, — там є куди тікати людям — в двори", - згадує Тетяна Тіпакова..

В перший день  до Тетяни  підійшли двоє хлопців, потім ще один. Запропонували допомогу і своє плече підставили Віталій Шевченко (він нещодавно загинув на фронті), Володимир Сушко і Влад Андрєєв.

Читайте також: У Запоріжжі чотирирічний хлопчик вже півтора року чекає на повернення татка з російського полону

І всі інші дні  вони  збиралися трохи раніше, обговорювали, що будуть казати людям. Розподілили направлення. Тетяна  більш розказувала про Україну, що усі повинні гуртуватися, бути сильні. Віталій -  більше про фронт, що там відбувається, бо тоді вже були перебої з телебаченням.  Другі хлопці розповідали про якісь побутові проблеми, бо вже місто залишилося без газу і всі переключились на електрику і почалися перебої з електрикою.

"Усе відбувалося 1,5-2 години. Ми виходили кожного дня. І людей додававалося, приходили з прапорами. Йшли ходою, викрикували наші гасла. Спокійно це було, може, 3-4 дні.  Військові- буряти  зі зброєю просто стояли і лише спостерігали,  нас не чіпали.  А ми почали відчувати, що  з'явилися провокатори в цивільному. Вони викрикували якісь негативні гасла, закликали розходитися, підбурювали, кричали, що ми не туди йдемо. А то якісь ряжені військові просили слова. Ми давали висловитися усім — хтось читав вірші, хтось розповідав, що у нього щось сталося. На цих мітингах була повна воля", - ділиться організаторка проукраїнських мітингів.

З кожним днем ситуація, за словами Тетяни, ускладнювалась. Людей приходило дуже багато, були дні, коли їй здавалося, що приходило до 5000-6000 осіб,  що для Бердянська дуже багато.

"Я купила тканину і ми зробили великий, на 65 метрів, прапор і на кожному заході його розгортали. Мені здавалося, що ті дві години, які проводили на мітингу, ми були вільні. Що не було ніякої окупації. Ми обіймалися, кричали гасла, було не страшно. Коли вже розходилися після заходів, то люди йшли понурені, очі в землю", -згадує Тетяна Тіпакова.

І все ж усі розуміли, що так довго тривати не буде.  Бердянці бачили, що в інших містах росіяни вже хапають і затримують людей.

"До речі, по півдню ми були перші, які вивели людей на мітинг. У нас був 6 березня, 7 березня - в Мелітополі, а 8-го почав виходити Херсон. Але в Херсоні було жорсткіше, ніж у нас. Ми знали, що там димові шашки, що Їх забирають. У нас такого не було. У нас перше затримання було 15 числа. Віталія Шевченка забрали відразу після мітинга. Ми ходили до Приморської площі і назад. І от коли вже люди почали розходитися,  хтось вигукнув, що Віталія арештували.

У той чвс вже з’явилася росгвардія у Бердянську, але його забирали військові. Про Віталія ми нічого не знали кілька днів. Писали листівки “Свободу Віталію Шевченку!”. Але це, знаєте, таке, для заспокоєння душі. Адже ми розуміли, що може бути саме страшне", - продовжує Тетяна.

"Хотіла б сказати, що в.о. мера (Олександр Свідло. - Авт.) зник ще до наших мітингів. 27  окупанти захопили поліцію, міську раду. А 28 лютого — райадміністрацію, суд, військову частину, місто було вже захоплено повністю. Він, може, усього двічі виходив до людей онлайн, в телефоні, він не приходив до нас на мітинги і зник, більше ми його не чули і не бачили.

У цьому плані заздрю мелітопольцям, бо вони об’єднані: міська влада, громадські організації. У них є мер Іван Федоров, гарний, поганий, робив помилки чи ні, але він є. І вони разом! І зараз він висвітлює ситуацію у місті, розповідає про всі події. А в Бердянську, на жаль, не так і ми залишаємося, як діти, які не знають куди іти. Кожен собі - як риба, рак і щука", - ділиться Тетяна Тіпакова.

Бердянці продовжували виходити на мітинги. А 20 березня Тетяну Тіпакову  заарештували.

"Забирали з дому. І коли вони приїхали мене забирати, вони все знали. Мене здали ті люди, які мене добре знають. Тому що при затриманні мені говорили про такі речі, які знало лише моє близьке оточення.

І якщо хлопців після мітингів заарештовували військові, то мене приїхала забирати росгвардія. Вони були на двох цивільних українських машинах, без номерів. Машини, певно,  у когось “віджали”.

Вони обшукали будівлю, заставили взяти з собою паспорт, забрали телефони, наділи мішок на голову, посадили в машину і повезли", - згадує той день жінка.

При затриманні не били. Тетяна для себе зробила висновок: сподівалися, що  вона  погодиться на співпрацю.

"Перший день був, як я кажу, морально-пресувальний. Мені розказували — ти ж людина радянського союзу. І це говорили хлопці, які мені в діти годяться. Обличчя одного не бачила, його закривала балаклава, але голос був моложавий. Я у нього питаю: “Ти жив при радянському союзі?”. “Нє”. А він мені стоїть і розказує, як класно було в срср. “Чого ти сопротівляєшся, як класно буде, коли все повернеться, як було”. Я йому розказую, що паспорт в радянському союзі отримувала після трьох годин допиту, ми були невиїзні... Кажу,не хочу повернення того. Той, хто не жив в радянському союзі, він не розуміє, чого я не хочу повернення. Я 30 років живу у вільній Україні, у мене тут діти народились, я бізнес побудувала. Не розуміють", - продовжує розповідь організаторка мітингів.

Читайте також: ЗСУ продовжують просуватися на  Мелітопольському і Бердянському напрямках

Жахливий день і жахлива ніч

На перших допитах  рашисти не застосовували до жінки фізичної сили. А вже в другій половині дня, коли вона сказала, що не йде на співпрацю,  почали застосовувати силу. Про все, що перенесла, Тетяна  розповідати не хоче - важко...

Але дещо згадала і від цієї розповіді - мороз по шкірі. Слухаєш - і страшно стає, а коли подумаєш, що людина все це  пережила, то ще більше ненавидиш цих нелюдів, які вперлися на нашу землю.

"Ти завжди з зав’язаними руками. Вони в тебе зав’язані або спереду або ззаду. Це або вірьовка, або наручники. Завжди. У камері тобі одягають на голову мішок або целофановий пакет. Ти не бачиш, що відбувається у коридорі. Я знаходилася у 77-й колонії. Одиночна камера десь 1,5х3 метра. Як я потім зрозуміла, коли прочитала про колонію, це камера дослідчого ізолятору.. Це не там, де відбувають покарання полонені. Вона в дуже жахливому стані. Я не розумію, як навіть людина, яка вчинила злочин, може там знаходитися.

По-перше, оскільки у нас не було опалення, світла, камери були охолоджені. А вікна були відчинені. Я хотіла зачинити вікно, то мені один сказав: “Зачиниш вікно, наллю води на підлогу і будеш стояти у воді”. По-друге, хто там працює — вони профі: знають, куди бити, як бити, щоб не залишати сліди.

Коли вони мене били, то один другому казав: “Обличчя не чіпай”, бо їм потрібно було зняти відео. Це я зрозуміла пізніше. Вони не били по обличчю — для зйомок відео, на яке я погодилась, треба, щоб обличчя було ціле. А ще, щоб ти посміхався... Ну, не дуже вийшло", - продовжує свою страшну розповідь бердянка.

У коридор  бранців  виводили через кожні 1,5-2 години. Крім металевих дверей, у камері ще була решітка.

"Ти розумієш, щоб вийти звідси, треба щоб її відчинили, а коли її відчиняють, боїшся, оскільки не розумієш, що далі буде — тебе ведуть вбивати, або просто бити, чи що взагалі буде. Наприклад, один заходить в камеру, каже — повертайся спиною і б’є під коліна. Я не бачу чим він б’є, але таке відчуття, що або резинова, або дерев’яна палка. Ти падаєш на коліна, а потім вони з двох сторін б’ють тебе книжками по вухах. І кажуть: “Ідем писати відео?”. “Ні”. Все, він двічі чи тричі вдарив, виходить. Через деякий час заходить інший. Це повторюється кілька разів.

Це могло бути в камері, вони могли вивести в предбаннік, де все у кафелі. Били по пальцях, ти ставиш руку і не можеш її прибрати. Коли вони відкривають двері, ти маєш представитися — хто ти, чого тут сидиш. І так робить кожна камера.

Коли настав вечір, це було жахіття - бо крики з інших камер. Я мусила робити “політінформацію”, вони сказали: “Ти гарно ведеш за собою людей”. Принесли якусь газету днрівську і я голосно, біля решітки, читала замітки. Одну запам’ятала — що вони поставили телефонну будку, з якої можна дзвонити за кордон: в Америку, країни Європи. Це в них досягнення! Або читаєш, як вони ділянку якоїсь дороги проклали. В ДНР що там може бути?", -  розповідає Тетяна Тіпакова.

Коли проводила "політінформацію", жінка  побачила, що  у будівлі невеликий коридор, дуже щільно розташовані двері камер, з чого вона  зрозуміла, що камери маленькі. На одну людину або дві.

Коли вона тут була перший раз, то була в камері одна, а на другий раз їх було троє на одне ліжко. Металеве ліжко, за словами Тетяни,  прикручене до підлоги, на ньому лежить мокрий матрас (можливо його поливали) і  через це на нього не можна сісти.

"Ввечері мені бурят приніс якусь ковдру, бо було дуже холодно, а вікно зачинити не можна і ти стоїш одягнений, взутий. Отак я провела першу ніч у камері.  Вона була жахлива! Були дві спроби згвалтування, але вони не увінчалися успіхом. І це слава Богу. Бо воно б мене зламало.

Він приходить п’яний, зі зброєю, до пояса роздягнений, в шльопках. Заставляє до пояса роздягатися, нахилятися, повертатися, пестити його. Один прийшов, у нього нічого не вийшло, через годину інший приходить. Я одному так і сказала: “Відкушу все, що можна, може, ти після цього мене і застрелиш, але ти останешся без нічого”. Може, це якось і вплинуло.

А з коридору доносилися крики хлопців, а також звуки від того, як тіло тягнуть по підлозі. І ти стоїш у камері і не розумієш — вийдеш звідсіля, чи ні. Я не розуміла, що зі мною буде", - згадувала жахіття перебування в колонії Тетяна.

Читайте також: У Запорізькій області ЗСУ знищили підземний схрон з російської технікою: подробиці

Випустили на другий день

На той момент серед заарештованих  було дві  жінки:  Тетяна  — перша з цивільних, а дівчина була військова, її затримали на блокпосту.  Тетяні здалося, що вона пішла на співпрацю, бо до неї в камеру не ходили.

"До мене заходили, питали, хто я, чому тут знаходжуся, закривали двері моєї камери і відкривали, де хлопці сидять. Вона, може, трохи більше, але їх там знаходилося багато. Колись я за голосами нарахувала 9 людей, навпроти 10 сиділо. А до неї ніхто не заходив.

Приносили їсти, але я там нічого не їла — ні в перший, ні в другий раз. Їжа постоїть-постоїть, і вони забирають миску, бо посуду на всіх не вистачало. Вода в мене під час першого арешту була, з цим проблем не було. Коли мене затримали, в рюкзаку була вода. І мені її дозволили взяти в камеру. Під час другого арешту води не було. І вони її не давали. Але в камері був умивальник і я просто мочила губи з крану, у нас в Бердянську у водопроводі немає гарної води", - розповідає Тетяна.

Тетяні Тіпаковій пощастило — на другий день її випустили. Не знає, вплинуло те, що прикинулася дурною, чи щось інше. У цей день “прилетіло” у Бердянський порт і в колонії була дуже велика паніка. Усі бігали, їм було не до в'язнів.

"Але вже до обіду вони приїхали і почалися тортури. Тепер я знаю, що таке “слоник” - це коли одянгають на тебе протигаз і закривають кисень. Що таке “струм”. Вони приносять такі яскраві “косметички”, дістають гарну кольорову коробочку, відкривають, а там дроти. І як вони кажуть, прищепки - “крокодільчики”, щоб дроти не злазили. Чіпляють це все аж до крові! Чіпляють на нігті, на мочки вух, на коліна...

І пускають струм. Відчуття такі, що верхня частина голови піднялася і кудись полетіла, а потім запах підпаленого волосся. Звичайно, страшно!  Ще у них на столі лежать скотч, палиці. До мене це не було примінено, але потім я дізналась, що вони замотують скотчем руки, ноги і потім б’ють. Не знаю, для чого це робиться — більше болю, тиск підвищується чи щоб ти не рухався, не знаю. Але у них є шкафчик з цим приладдям, вони ставлять його перед тобою. І на комусь випробовують...

Знущання, до речі, були й такого плану. Він тобі задає питання, ти починаєш відповідати, а він тобі каже, що ще не дав “добро” і за це може вдарити тебе по обличчю" - ділиться Тетяна.

І тоді їй чогось згадалася історія про полоненого ізраїльського хлопця, як він один потрапив у полон і вирішив будь що залишитися живим. Її  вона читала ще до війни.

"Коли його обміняли на когось, влада сказала хлопцю: “Твоє життя важливіше для держави, бо, прийшовши з полону, ти розповіси, що ти розказував, яку державну таємницю видав і ми, як держава, будемо розуміти, як вийти з цієї ситуації. Але твоє життя — найважливіше”.

Чомусь у мене ця історія застряла і я подумала: “Якщо я вийду, то принесу своїй державі більше користі, ніж коли загину”. І що я могла розказати, якщо не знаю — де стоять наші війська, де є зброя?", -  говорить жінка.

Читайте також: Як рятують життя пораненим біля лінії фронту в Запорізькій області - фото

Тетяна каже, що навіть не уявляла, які можуть бути в наш час тортури. Вона зі страхом після усіх допитів чекала вечора. Думала — як це пережити фізично, вижити, що буде вночі — знову приходитимуть гвалтувати... І вона вирішила дізнатися, чого від неї все-таки хочуть.

"І я їх питаю: “Ви мене допитуєте, але я не розумію, що ви від мене хочете”. І з їх відповідей розумію, що мене підводять до того, щоб я готувала мітинги на 1 Травня, 9 Травня, День росії, бо в мене гарно виходить організовувати людей і я гарний оратор.  “Ти водила людей на українські, а тепер ми дамо прапори і виведеш людей на проросійські мітинги. Це твоя робота. Ти погоджуєшся?”, - почула таке.

Ну, головою розумію, що того не зроблю ніколи, але кажу, що це не так все сразу, що треба підготуватися. “Добре, ми дамо тобі час. Але якщо ти погоджуєшся, то нам треба записати відео, що твої мітинги - це помилка. Що Росія — це не зло”. І інші нісенітниці вони несли.

Коли вони розказали, що я повинна сказати, зрозуміла, що у цьому виступі нічого немає — я ніяк не ображаю Україну, я її не зраджую. Я просто кажу про себе — що була неправа, що помилялася. Звичайно, я розуміла: якщо цього не скажу, мене не випустять. “А де гарантія?” “Яка тобі гарантія, немає ніякої гарантії”.

Я погоджуюся на записування відео. Це вже було ввечері. Ми записуємо відео. Не дуже воно їм подобається, було кілька дублів. Бо я прибирала слова “Україна”, я ж розуміла, що відео пустять на загал. Як я буду потім собі і людям дивитися в очі? Хоча розумію, що мені треба виходити звідси і тікати з міста, бо життя вони мені не дадуть. Ми записуємо це відео і вони мене випускають", - продовжує розповідь Тетяна.

Але на цьому знущання окупантів над Тетяною не закінчилися. Вонипосадили її в машину  на заднє сидіння,  поруч ще хтось сидів. Зробили декілька кіл, кудись привезли і сказали: ”Виходь”. Тетяна спочатку не зрозуміла, куди її привезли.

"Коли мене везли, я запитувала: “Ви мене відпускаєте додому?”, а вони “Зараз побачиш”. Вони підвезли мене в центр, ми спустилися з верхньої частини в нижню, у нас там є Першотравневий завод, який не працює дуже давно. Там є довгий цегляний паркан, до якого мене підвезли. Виштовхують і кажуть: “Виходь з машини і йди, поки не впрешся в стіну. І рахуй до ста”.

І поки я рахувала до ста, чекала, що мене зараз розстріляяють. Із усього, що зі мною там було, це, напевне, був найстрашніший момент. Машина стоїть заведена, не від’їжджає, я стою обличчям в стіну, з мішком на голові, руки зав’язані вірьовками, і рахую.

Їм нічого не варто було б мене тут розстріляти. Ну, знайшли б мене там на наступний день біля стіни люди чи собаки. Може, їх зупинило відео, яке вони записали зі мною, моя обіцянка співпрацювати. А може хотіли просто налякати.

Потім я почула, що двері в машині закрилися і вона поїхала. Я все ж таки дорахувала до ста, розв’язала руки, зняла мішок і пішла додому. Прийшла об 11-й вечора. Йти треба, дім на косі, біля 16 кілометрів, це не менше трьох годин. Значить, мене випустили десь о 8-й", - згадує своє визволення жінка.

Дома чекала донька

Але  і на цьому випробування для Тетяни не закінчилися. Коли вона прийшла додому, то  побачила свою 25-річну доньку, яка повинна була бути в Польщі, де навчається на останньому курсі університету.

Читайте також: Незламна мама із Запоріжжя Тамара Хижняк: «Треба продовжувати жити далі заради дітей»

Побачивши допис про  затримання матері,  вона за півтори доби на перекладних добралася до окупованого Бердянська.

"Це мене приголомшило. То я була вільна, у мене були розв’язані руки, я знала, що моя дитина в Польщі, а тут моя дитина стоїть у мене вдома. “Для чого ти приїхала? Ти розумієш, що зараз ти мені просто обуза. Я сама не знаю, виїду чи ні. А у нас одне прізвище. Ти розумієш це?  - питала доньку. Приймаю рішення, що треба швидко виїжджати.

Починаємо збирати якісь речі, звичайно, не думали, що виїдемо так надовго. А у мене в цей час працює продовольчий магазин. Вже бомбили Маріуполь, їхали люди — голодні, без одягу. Вони зупинялися на косі, на базах, купували продукти в нашому магазині, місцеві купували. А ще я розуміла, що в турагенстві у мене була база людей і треба було прибрати дані паспортів — українських, закордонних, коди.

Тобто, я розуміла, що вибратись у цей день ми не зможемо, бо колони випускали тільки до 12-ї. Далі місто зачинялось і виїхати ми не могли. А  мені треба було все владнати — з документами в турагентстві, видати дівчатам в магазині зарплатню, у мене працювало більше 12 людей, роздати продукти, які залишались в магазині. Я вирішую деякі організаційні питання, купую якісь речі. Приїхали додому, сіли вечеряти — і тут вони заходять", - продовжує свою розповідь Тетяна.

Другий раз прийшли за допис у соцмережі

У  Тетяни, після того як її затримали і про це навіть по телебаченню розказали, була дуже велика підтримка — серед місцевих, а також по Україні, адже вона 10 років працювала у туризм. Тому вона написала допис з подякою за підтримку.

Читайте також: Намагаються втримати позиції: росіяни перекидають у Запорізьку область підкріплення з Маріуполя

А ще  рекомендувала бердянцям не виходити на мітинги, бо в той день, коли її затримали, було перше затримання людей вже з автозаками. Були побиті ребра, зламані руки. Окупанти вже дуже били бердянців, на затриманнях працювала росгвардія.

"Я написала, що наша позиція незмінна, але давайте не виходити., не наражайте себе на небезпеку. І подякувала усім за підтримку. І коли вони приїхали до мене вдруге, відразу запитали: “Карта де?”. “Яка карта?” “Ну ти написала про підтримку" І ще сказали: "Тобі сказали сидіти тихо, як мишка, а ти пишеш дописи у соцмережі”. “Ну, люди ж хвилюються. Мені потрібно було подякувати і сказати, що все гаразд. Щоб їх заспокоїти”. “Ну, добре, подякувала. Де карта? Ти ж пишеш, що дякуєш за пітримку, де карта з грошима, які тобі перерахували?”.

У них підтримка — це фінансування. Вони ще раз зробили обшук. А я вранці вивезла з дому всі документи, гроші, заховала, щоб тут нічого не було.

Ті, хто обшуковували, вони були якісь нерозвинені. Один росгвардієць побачивши мікроволновку, у якої не було ні кнопок, ні надписів, вони загоралися, коли ти відкриваєш двері, сказав: “Відкривай сейф”. “Це не сейф, це мікроволновка”. “Чому у тебе три телевізори?”. “Один в спальні, один на кухні”...

Коли вони приїхали, ми з дитиною вечеряли. “Хто це?”. Я сказала, що це сусідка і вона принесла мені поїсти. І їй кажу:”Іди, мамі вітання”. Виштовхала дитину в шльопках з дому.  Дочка пішла, вони мене затримали", - розповідає Тетяна Тіпакова.

Тортури були кожного дня

Друге  затримання тривало чотири ночі і три дні. Щодня Тетяну забирали на дві години. Після сніданку приходили і забирали.

В камері були ще дві дівчини, одній — 21 рік, другій — 27. Їх затримали на посту після вибухів у порту, багатьох затримували при в’їзді в місто. У однієї в телефоні знайшли фото у кітелі воєнному, він був накинутий на плече. Можливо, це був кітель її хлопця. Ув'язнені не знали, слухають їх у камерах чи ні, тому ні про що таке не розмовляли. Хіба що на побутові якісь теми.  Коли Тетяна вийшла на волю, її співкамерниці ще  вийшла, а вони ще залишалися.

"Тортури були кожного дня. Вони подібні — страждали почки, спина, живіт. Одиночні удари, або по кілька разів. “Слоніка” в мене вже не було, але струм пускали. Мені давали зрозуміти, що я порушила якусь обіцянку, щось написала. Але попереджали, щоб не передумала.

 Виводили і казали “Читай слова російського гімну”. Звідкіля я його знаю? Ні, так отримай удар. Або читає три рядка — повторюй. Запинаєшся або не хочеш повторювати — удар. А в тебе тиск від удару по голові піднімається. Або кажуть: “Розказуй історію як Україна знущається над українцями”. Розумієте, вони хворі. Ти повинен щось придумувати. Ти їм кажеш, що живеш у вільній країні. А вони - “Нема такої країни”. Забрали на 2 години, відвели назад, забрали, відвели назад. І все! - згадує про свій другий арешт жінка.

Випустили її на четвертий день. Відвезли прямо додому — приїхали дві легкові машини  і грузова.

"А в мене на косі великий магазин і ще один — літній. Коли почалася війна і заборонили продаж алкоголю, ми з цього магазину винесли все туди. І ось вони приїхали великою машиною, бо коли обшукували, вони ж бачили пляшки. Вивезли все, що було в тому магазині, спиртне вантажили ящиками. Їжу якусь забрали. Один, поки вантажили, жер морозиво і казав, що смачнішого у своєму житті не їв.

А мені сказали, щоб завтра на машині, з 11 до 12 години з документами я приїхала у міську раду і вони розкажуть, що мені треба робити. Ти погоджуєшся? Я погоджувалася на співпрацю, коли вони мене сюди везли. Тому відповідаю, що так, я прихожу на наступний день.  Зі мною загалом записали два відео, вони практично ідентичні, на обох у мене понурене обличчя і я практично в тих же речах. Вони десь гуляють і інтернеті, і навіть я не визначу, коли вони були записані — в перше затримання чи в друге", - розповідає жінка.

Тетяну  привезли додому ввечері. Після того, як росіяни поїхали, вона сказала доньці: “Збираємо речі і зранку їдемо”. Речі позбирали не в чемодани, а в мішки для сміття. Коса вже була перекрита, тому вирішили:  якщо запитають, куди вони їдуть, скажуть, відвезти речі маріупольцям. Тетяна відірвала від білого простирадла полоски, маріупольці такі кріпили на ручки дверцят та на дзеркала, і вони  поїхали на площадку, звідкіля виїздили з міста.

"Приїхали раніше від часу, коли починали випускати. Оскільки мені сказали прийти з 11 до 12 години, я розуміла, що до 12-ї мене ніхто шукати не буде. А потім почнуть шукати. Дитина моя не водить машину, тому ми домовляємося з хлопчиком, що він буде їхати з нами. Якщо мене не випустять на ближніх постах він сяде за руль і вивезе мою доньку на підконтрольну Україні територію. Дала йому кошти на зворотній шлях.

Звичайно, я могла б ще вивезти людей. Але щоб нікого не наражати на небезпеку, нікого в машину не взяла. На наше щастя, на той час російські військові і росгвардійці не комунікували між собою. І тільки на двох перших постах з Бердянська стояла росгвардія. Але, напевне, мої дані не передали і нас випустили.", - згадує Тетяна той щасливий день 26 березня 2022 року.

Читайте також: На найгарячішому напрямку в Запорізькій області понад 300 російських військових втекли з поля бою - подробиці

На одному з блокпостів, за 50 км від Бердянська,  вона висадила хлопця, сказала військовим, що він щось забув і попросила посадити його до Бердянська - хай повернеться додому. А самі з донькою поїхали далі.

Тетяна розповіла, що на виїзді з Бердянська вони доєдналися до двох хлопців.

"Бо я розуміла, що гарна машина, в салоні будуть одні дівчата, це небезпечно. Один хлопець був з Одеси, вивозив матір, другий — з Донецька, у 2014 році переїхав у Бердянськ, а тепер захотів виїхати з окупації.  Ми домовилися їхати колоною, я їхала третьою, домовилися чекати всіх. На постах бачили, що ми їхали колоною, бо хлопці нас чекали. Було таке, що нас обшукували, а хлопець підходив, цікавився, чи все у нас гаразд, що не так. Так колоною їхали, поки не заїхали на підконтрольну Україні територію. До речі, ми й досі спілкуємось", - зізнається голова ГО "Рідна Стежка".

З Бердянська до Василівки було 23 блокпости: на двох стояла росгвардія, далі — представники днр. Тетяні, яка народилася у Донецьку, "земляки" казали, чого вона виїжджає, одже росія - це добре. Вона відповідала, що відвезе дитину і повернеться.

"Боже, вони стояли у драних штанях, у декого на поясі — бляха часів срср, були прапори срср, днр, просто було смішно. Просили поповнити телефон, дати яблучка. Ми потім консультували людей, які збиралися виїздити з окупації — витирайте приват24, блокуйте телефони, ховайте карточки. Пізніше, звичайно, було жорсткіше, а на початку ще можна було з ними розмовляти.

Мені, звичайно, пощастило, що ми за день дісталися до Запоріжжя. Виїхали о 9-й ранку, о 13-й були в Василівці, а об 11-й вечора вже заїхали на “Епіцентр”. Пости проїжджали швидко — тому палку ковбаси даси, тому яблука, тому — бісквіти “рошенівські”. Вони як дикі люди! Тому ми їхали швиденько.

До речі, до цього у Василівці 5 чи 6 днів не випускали колону з автобусами, з дітьми, потім вона поїхала. Коли ми під’їхали до поста, я пішла запитати військового. А він був, мені здалося, азербайджанець. І от він каже: “Що, виїжджаєш?” “Так, з дитиною”. “Їдь”.

І він мене забирає, я навіть не стояла в черзі, об’їхала. А я ж і своїх потягнула, сказавши, що у мене ще два брата їдуть. Нас пропустили. І вже пізно ввечері ми були у Запоріжжі. Коли на посту почули українську мову, почали плакати.

Десь на третій день почалися погрози — писали на Фейсбуці, у месенджер, що “ти втекла”. Це був березень. А десь через два тижні до мене в дім заїхали жити кадирівці. Зараз ніхто не живе. У мене у дворі флагшток з тризубом. Так вони на ньому вивісили триколор. Сім метрів — не знімеш, але тряпку свою повісили.

Місяця три жили. Випили усе спиртне — з кожної країни я привозила пляшку смачного напою. Думала, коли я буду літня жінка, сидітиму на креслі-качалці і буду пити смакоту. Але всю смакоту попили вони. Я була в 64 країні і там було 64 пляшки.

У Запоріжжі тиждень я сиділа у “затворі” - мені не хотілося ні бачити людей, ні спілкуватися з ними. Там ти був в тонусі, а потім “розплився”. Дитина не схотіла їхати в Польщу, бо “Україна в біді”, взяла академвідпустку і залишилася в Запоріжжі", - закінчила свою розповідь Тетяна Тіпакова.

Раніше ми розповідали,