Утекти і врятувати корову означало вижити
Топ-новиною з тимчасово окупованої території Запорізької області стала евакуація населення подалі від фронту. Рашисти обіцяють спершу вивезти людей до Бердянська, там надати ліжко-місця, харчування і потішити 10 тисячами рублів.
Свою евакуацію перед відступом у наших краях 80 років тому проводили й німецькі фашисти. Як це проходило в селі Больбатова (фактично околиця села Балки Василівського району), маємо свідчення очевидця Івана Швеця. На той час йому було 14 років. Сім'я Івана пережила прихід німецьких військ, окупацію, бої за повернення радянської влади. Попереду було ще воєне лихоліття, повоєнний голод…
Усе це Іван Петрович Швець показав у своїх рукописних спогадах. Ми вже обнародували деякі фрагменти з його споминів (посилання на них – у кінці цієї публікації). А сьогодні – уривок про евакуацію, організовану німцями перед відступом 1943 року, і про те, що було далі.
Можливість публікації цих мемуарів нам надав племінник їх автора запоріжець Олексій Швець.
***
«Надійшло повідомлення від старости, він ішов вулицею і кожному говорив, що завтра о 9-й годині нашу Больбатову евакуюють, але куди, ніхто не знає - просто в тил. Значить, має бути незабаром визволення.
Частині мешканців, що жили на [кутку села Балки] Величках, теж оголосили, але начебто на інші дні.
Як же бути? Іти [старшому 16-річному братові] Петі з нами не можна – одразу ж заберуть [рити окопи або в Німеччину]. Хоча пізніше я, аналізуючи події, дійшов висновку, що можна було би сховати його в плавнях [там уже був батько]. Це якби вдень Петик пробрався у шовковицю за городом, а звідти вночі в обхід патрулів по соняшнику та рицині можна було обійти всі пости. Але справа зроблена.
Перед евакуацією він заліз на горище бабусиної хатки і там закопався в сіно, взявши ще й відро води.
А ми почали готуватися до евакуації. Та хіба можна приготуватися. Добре, що хоч сало було, якраз перед приходом німців батько зарізав порося.
Потрібно брати з собою корову, хоча вона вже не доїлася, була ялова передойка [стара без приплоду].
Возика в нас не було, лишалося тільки зібрати речі у вузол, а все інше зі скрині нікуди подіти. Домовилися з мамою, що я пораніше віднесу частину речей до тітки Ганни, а потім прийду додому, візьму корову, і мама з речами та [трирічним братом] Васею потім теж піде зі мною.
Ранок. Беру вузол і йду до тітки. Приніс, поклав і назад. До дев'ятої години ще далеко, встигнемо обернутися. Підходжу до перехрестя - перед Больбатовою стоїть шеренга німців і добровольців [радянських полонених, які перейшли на бік Німеччини і воювали у складі РОА – русской освободительной армии]… Я прийшов додому, узяв корову…
Виходжу на вулицю, по ній женуть натовп наших людей, підштовхуючи прикладами. Лунає крик, галас тих, що підганяють людей. Але натовп поки не дійшов до нашого подвір'я. Він у кільці патрулів, частина з них заходять у двори й хати, виганяючи та підганяючи людей.
Мені швидше, швидше потрібно вийти з кільця, поки не підійшла колона евакуйованих. Підходжу з коровою до німецького ланцюга. Команда: «Век!» («Геть!»), «Цурюк ком!» («Назад!»).
Бачу, справи кепські. Як бути? Потрапиш у кільце евакуйованих, яке охороняють німці, не підеш [до своїх].
А колона дедалі ближче. «Лос! Лос!» («Марш! Марш!»). Відійшов до сусідської хвіртки, зняв з корови мотузку – і на город. Перебіг город, озирнувся – нікого немає.
Перевалився за огорожу – і в кущі шовковиці. Більше нікого не видно, скрізь тільки кущі, і я побіг угору схилом. Швидше і швидше треба бігти майже до профіліровки [шляху], аби зробити гак і заскочити в село Балки, поки не підійшла колона.
Все вище і вище піднімаюся схилом, засіяним рициною. Уперед! Уперед! Повертаю вліво і, озирнувшись, дивлюся, чи далеко колона і наскільки я її обігнав, бо раптом охорона на дорозі.
Не добіг до дороги – постріл! Здається, над вухом і як ляск. Зупинився так миттєво, що, здається, аж ноги у ґрунт увійшли.
Повернув голову і зомлів. За кілька кроків від мене стоїть німецький офіцер, його права рука повільно опускається. З маленького пістолета, що вміщається на долоні, ще струменіє димок, ніби прямо з руки.
Справа на крок від нього позаду стоїть інший, уже у формі рядового. Мабуть, денщик.
Роздумувати мені ніколи, та я й не готовий до цього. Команда офіцера, яку ми всі давно знали: «Ком гер!» («Сюди!»). Я прожогом до нього, хоча він і стояв за кілька кроків. Офіцер запитав: «Ей, майчик, куда бєгіш?».
У мене горло здушило спазмом. Я не міг дихати, напружився, схопив себе за горло, а говорити треба – секунди біжать, німці роздумів не люблять, їхні команди мають виконуватися чітко, енергійно та швидко, цього я вже надивився. Це я бачив, коли до німців, що мешкали у нас, приходили їхні унтери. Наші постояльці схоплювалися, прикладаючи до скроні два пальці, певно, віддаючи честь.
Я дивувався, як людина ставала автоматом. Вони не просто стояли і слухали, що накажуть, а витягувалися в струнку, і солдат завжди обертався до свого начальника так, щоби бути повернутим до старшого обличчям.
Що я відповів німцеві, і сам не міг згадати. Пам'ятаю лише слова «мами немає, корови немає». А далі не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що не міг дихати, перехопило горло.
А німець каже: «Бєгі вон тот пєрєулок», - і кивнув праворуч. А де той провулок, там ніякого провулка не було… Та хіба я тоді міг думати про якийся провулок чи вулицю?! Головне – відпустив!
…А там унизу на дорозі, що піднімається до основного шляху, стоїть плач людей, лунають команди німців «Лос! Лос!». А я побіг, побіг так, як ніколи не бігав ні до того, ні після за все життя. Легкий за вагою, босий, у легкому одязі – штани та сорочка – я побіг, не бачачи нічого й не знаючи, куди біжу, навіть не вулицею, а через дорогу та чиюсь садибу й уперед, уперед.
Біг, поки не відчув, що стомився. Запитав себе: «А чому я біжу? Навколо нікого, хоч і день, навіть німців не видно»…
Потихеньку пішов до тітки Ганни, думаючи, як же ми тепер будемо без корови. Та радість була в тому, що я таки втік і мама з Васею пішли.
Прийшов до тітки з самою мотузкою, без корови. Розповів мамі. Бачу, кусає губи – то верхню, то нижню – отже, переживає. Так, погано нам буде без корови. Я їй кажу, яку помилку ми зробили, що раніше не пішли. Мама відповідає: «Я думала, що ти встигнеш. Коли я виходила з села, німці почали шикуватися, але мене випустили. Я йшла з Васею на плечах, а в руках вузол».
Я бачив, яких прикрощів завдав мамі. Адже я намагався ніколи не засмучувати її, хоча не завжди виходило.
…Я погано спав, почало свербіти все тіло, не вистачало сили зупинитися і не дряпати його. І так майже тиждень. Сказав мамі, вона відповіла, що це від переживань.
Минуло кілька днів, мама кудись пішла, нічого нам не сказавши. А в обід заявляється у веселому настрої і каже, що привела нашу корову…
Розповіла: скрізь обійшла, але на Велички побоялася йти, бо їх повинні евакуювати, а, може, уже евакуювали. Пішла понад річкою, питала у людей, чи бачили десь корову. Спустилася нижче понад річкою і побачила корів, що паслися на капустяних городах. Пас їх німець. У стаді побачила свою корову, пішла до німця просити, а він наче й не проти.
– Я до корови, а вона за стадом, ледве відірвала її від череди, – розповіла мама. - Ще й мотузки в руках не було, зняла з себе хустку та привела. Не один день я її шукала.
Так і пробула наша корова у тітки Ганни до визволення, потім забрали додому.
***
Якось надвечір, коли сонце тільки-но починало сідати, я стояв біля хатинки [вона була порожньою, тому перебралися до неї] і дивився на східну частину будинків, де копошилися німці у дворах. Вони щось ходили туди-сюди, ніби виявляючи занепокоєння… І ось дивлюся – зверху від глинища мчить на великій швидкості мотоцикл з коляскою, але без пасажира… Зупинився він на роздоріжжі навпроти нашої хатинки. Мотоцикліст підвівся за кермом і дуже голосно щось закричав німцям у дворі. Після його окрику все закрутилося – німці почали швидко збиратися та виїжджати.
…Почало темніти, і на сході Балок почулася стрілянина… Ми лежали на підлозі, підстеливши різний одяг. Господарів хатинки не було, вони десь пішли і другу ніч не приходили, перед цим витягнувши з нашого вузла два шматки сала, так життєво необхідного нам…
Стала бити артилерія, неподалік почали падати снаряди… Розірвався снаряд десь позаду нашої хатинки… Виходимо… і думаємо, куди піти, треба поспішати. Мама каже: давай сюди, до Пурело, і ми зайшли у двір. Постукали у вікно, нам відчинили – людей повна хата, усі сусіди там. Кажуть: помирати, то разом. А дехто пішов ховатися у великий підвал, що на госпдворі виритий, його нібито й бомба не проб'є.
Згодом стукіт у вікно. Відкривають – солдат з автоматом, просить попити. Дають молоко та питають, де німці.
…Почало світати, і ми йдемо до себе. Мама пішла за коровою до тітки Ганни, а я до рідної Больбатової додому. Іду селом, скрізь солдати та наші місцеві, які шастають по будинках під виглядом знайти свої речі, які забрали німці.
Коли я заходив на своє подвір'я, дві курки, побачивши мене, з криком втекли… Заходжу до хати, у залі мирно обідають солдати, запрошують до столу. Усе зрозумів. Суп з наших курей. Ну, що ж, бійці заслужили і на краще.
…Прийшла мама з Васею та привела корову. Каже: «Слава богу, все скінчилося. Стій, Манько, тепер тебе нікому не віддамо».
Мирні жителі повертаються до своїх домівок. Україна, 1943 рік. Фото кореспондента Радінформбюро Семена Фрідлянда
…Вулицями ще ходять, розпитують про розтягнуте. Частина людей не повертається, з тієї першої облави кудись погнали. Наступного дня прийшов із плавнів батько з братом [брата Петю вдалося під носом у німців відправити з бабусиного горища у плавні, розробили цілу операцію]. Вони принесли овечого жиру, який натопили, годуючись бараниною. Відбирали овець у німецьких пастухів…
Усі, хто знаходився вдома під час окупації, до 1926 року народження, повинні з'явитися до найближчої військової частини…
Чути гуркіт літаків, все ближче, але їх не видно через хмари. Лунає звук бомб. Батько зривається, хапає нас з Васею і кричить: «Бігом у підвал!»… І в цей момент захиталася земля, все довкола загуркотіло. Відчули, що земля кудись летить разом з нами та будинками…
Казали, що німці розбомбили шпиталь у верхній частині Балок.
Багато чоловіків мобілізували тими днями. Усіх, які з полону поприходили, усіх на фронт, усіх на передній край, крім спеціалістів. Але ще більша частина пішла з німцями – хто не зміг втекти, тих загребли на окопи чи в госпчастину добровільно [поступили], щоби живими залишитися. А були й такі, що завинили перед народом при окупантах і з німцями пішли прислуговувати.
…Раптом чую гамір. Вискочили, схопивши автомати, солдати. Вулицею галопом мчать обозні вози з пораненими. Їздовий підвівся і шмагає коней. Біжать солдати – вже у зворотний бік – із села… Німці захопили околицю Больбатови. Війська у страху пересуваються назад… Паніка.
…Хапаємо одяг у вузли, а скатертини, піджаки, легкі ковдри мама звернула в рулон, дала мені і сказала: «Десь там приткни». Я відніс до неглибокої ями біля кручі і присипав.
Беремо корову, вузли й знову до тітки Ганни. Пробули там години дві…
Запитали одного офіцера, він сказав, що німці вклинилися, несподівано напали, довелося терміново відступити, тепер уже відігнали.
…Вирішили повертатися… У нашій хаті порожньо, оглянули двір – наче нічого не порушено. Більше своїх побоюєшся, ніж німців – усе розтягнуть.
Пішов по одяг у ямі – вже хтось узяв. Звісно, не військові. Хтось бачив, як я відносив. Прийшов до хати – мама каже, що кошик зі смальцем, який батько з плавнів приніс, теж узяли. А як би нам полегшили життя ці продукти. Ну, що ж, погорювали ми, та що поробиш. Вирішили, що яка паніка не буде, уже нікуди не підемо».
Попередні публікації спогадів Івана Швеця:
Народний історик записав: як у запорізькому селі колгоспом поминали померлих
Народний історик записав: як у запорізькому селі дуріли корови
Читайте також: В окупованому місті Запорізької області росіяни мінують школи та дитячі садки - подробиці
