Викладачка переїхала у Запоріжжя у квітні 2022 року, а нещодавно відкрила нову школу, де навчає дорослих та дітей
Ірина Дегтярьова - викладачка мовлення та акторської майстерності. Свій шлях вона почала у рідному місті - Мелітополі, а після повномасштабного вторгнення переїхала до Запоріжжя, де відкрила нову школу мовлення та акторської майстерності. Журналісти zprz.city поспілкувались з Іриною про її шлях, нову школу у новому місті та вихованців, які роз'їхались по світу та залишились в окупації.
Читайте також: "Місце, де хочеться проводити свій час" - мешканка Запоріжжя відкрила кав'ярню з крафтовими десертами під час війни
- Як ви почали свій професійний шлях?
- Почала я дуже давно. Я працювала викладачкою української мови, ще починаючи з 4 курсу університету. Ми були першим випуском філологічного факультету в Мелітополі і в той час школам дуже потрібні були викладачі. Тоді я та моя подруга були запрошені викладати українську мову та літературу.
Після того мене запросили до творчого колективу Мелітопольського палацу дитячої та юнацької творчості, де я працювала режисером масових заходів. У мене там був свій колектив "Слово", де діти навчалися говорити, виступати, вчили акторську майстерність. А потім я вже вирішила відкрити свою школу.
- Ви трансформували вже той колектив, що був?
- Деякі діти пішли за мною, але я набрала і нових учнів. Це була перша школа мовлення та акторської майстерності у Мелітополі. Сама була там тренером і у мене був дуже великий колектив там. Але сталося як сталося. До початку повномасштабної війни ми проводили заняття, їздили на фестивалі, конкурси з художнього мовлення чи читання. 22 лютого я запустила інтенсив-курс для дорослих, який мав розпочатись на початку березня. Але і до цього в мене вже були заняття з дорослими.
- Чи великий був попит на ваші курси у Мелітополі? Як від дітей, так і від дорослих.
- Так. Багато дітей схильні до акторської майстерності, хочуть бути всі акторами. Але дуже часто приходили діти сором'язливі та невпевнені в собі. І це бачать та розуміють батьки, це дуже добре коли батьки таке помічають. І саме з цією метою вони приводять до цього колективу. Ця дитина не обов'язково буде виступати на сцені, проте вона навчиться себе вільно почувати та вільно комунікувати.
Не обов'язково, що ви будете актором, але акторська майстерність потрібна нам завжди у житті. Кожний крок - це акторська майстерність. Кожен день ми граємо багато ролей, залежно від того хто ми в цей час.
У мене багато випускників, яких мені ще приводили у 5-6 років, коли я працювала у Палаці творчості. Вони зараз вже дорослі люди, у них є свої діти. І вже вони приводять до мене своїх дітей. Зараз у мене в Запоріжжі проходить курс "Мовленевий імідж та комунікація". І до мене ходить мама моєї випускниці, яка вже має двох дітей. І мама прийшла, побачивши рекламу, і досі ходить з задоволенням.
- Що вас підштовхнуло до створення курсу для дорослих?
- Приміщення, в якому розташовувалась школа, були скляні двері та вікна. Коли батьки приводили дітей, вони потім стояли на вулиці та дивились на заняття. Вони нам навіть трішки заважали, бо вони бачили наші вправи і повторювали їх за нами. І діти відволікалися на них, всі сміялися, це було весело. Я питала в дорослих "Вам теж хочеться?", вони казали "Так, нам дуже подобається!".
Діти до мене приходили з 5 років і навчались до випуску зі школи. А дорослі так не можуть, тому питали у мене, скільки цим треба займатись? Мовленням насправді займаються все життя. Як в тренажерному залі ми приводимо тіло до гарної форми - ми не можемо місяць позайматись і закинути. Це постійна робота над собою.
Коли я анонсувала цей курс у Мелітополі, спочатку я думала набрати групу з 15 людей, не більше. Але був такий ажіотаж, що в мене набралось дві групи. Проте, не склалося, навіть перше заняття не відбулося. Курс мав розпочатись з березня.
Зараз дорослі люди вже розуміють значення мовлення, бо це дуже модно. Люди розуміють, що від неважливо якими б професіоналами вони не були. Якщо вони не можуть презентувати себе, свою послугу чи ідею - вони не будуть такими ж успішними як люди, які вміють робити це смачно. Коли я вам розрекламую свою справу і зроблю це смачно - то ви скажете "о клас, мені теж подобається, я теж хочу". Якщо я продемонструю вам всі переваги за допомогою мовлення та акторства, я своєю енергією буду запалювати і вас.
Не всі розуміють, що добитись успіху можна маючи дві навички - професійні та комунікативні.
Читайте також: Раніше шила купальники, а тепер речі для військових - запоріжанка волонтерить та відкрила власну справу
- А як ви думаєте, з чого випливає оце невміння комунікувати? Це виховання, освіта?
- Ні, комунікативні навички зароджуються ще до народження дитини. коли батьки розмовляють зі своєю дитиною, вмикають їй музику. Це впливає на навички. А після народження, дуже впливає оточення. От чому діти бувають замкнуті? Хтось розмовляє та спілкується дуже гарно, а хтось ні. Тут дуже велике значення, як діти сприймають своїх батьків та оточення.
Якщо в родині між собою не спілкується - дитина копіює приклад батьків. А ще впливають негативні установки. Дитині дуже часто можуть казати "замовчи, закрий рота, не кричи". Такі установки блокують дитину, бо дитина розуміє, що коли вона починає розмовляти чи розмовляти трохи голосніше, а це цілком природно для дитини, вона погана. Тобто коли вона мовчить - вона молодець, бо тато та мама не роздратовані. "Я мовчу - я гарний", "я розмовляю - я поганий".
Для батьків це ніби нічого, а дитина все дуже добре запам'ятовує.
- А як проходять заняття для дітей?
- Діти займаються 2 рази на тиждень - у вівторок та четвер. Перше заняття це сценічне мовлення - дихання, артикуляція, дикція. Спочатку ми розслабляємось, щоб зняти усі затиски в тілі. Бо тільки у вільному тілі - вільний звук. Після цього йдуть вправи з пальчикової гімнастики, бо мовлення людей насправді на кінцях наших пальців. Від нервових закінчень у них йдуть сигнали в наш мозок. Виконуємо ми також артикуляційну гімнастику.
Проводимо дикційний тренаж. Він дуже весело проходить, особливо якщо дивитись зі сторони. Але всі ці вправи вони виконують не сидячи на стільцях. Ми все робимо разом із рухом, бо в житті ми не розмовляємо тільки стоячи чи сидячі. Як, наприклад, майстри перукарської справи - вони під час роботи розмовляють з клієнтами та працюють.
А друге заняття - сценічна пластика. Тут вчимо саме рухи, вправами ми знімаємо оцей м'язовий стиск. Бо мовлення напряму залежить від нашого тіла. І говоримо ми насправді всім тілом. Воно звучить від пальців ніг і до нашої маківки. Але цей внутрішній голос треба ще витягнути.
- На вашу думку, чи треба такі заняття запроваджувати в дитячих садках чи у школі?
- Обов'язково. Є логопедичні заняття, але це інше. Там немає акторської майстерності та пластики. Тобто рухи, саме тіло залишається таким самим. Хоча я не можу стверджувати, може деякі школи та садки вже таке впроваджують. Проте, це обов'язково треба. Якби нам у школі таке викладали, якби ми знали ці "правила гри" - грати нам би було цікавіше.
- Розкажіть, як ви виїхали з Мелітополя?
- Так, ми виїхали з Мелітополя разом з мамою та моїми синами. Вони вирішили піти до лав ЗСУ, і у Мелітополі це, звичайно, неможливо було зробити. Ми 2 місяці провели в окупації та виїхали 29 квітня. Тоді виїзд через Василівку був закритий, ми їхали через Оріхів - потрапили під обстріл, пройшли багато блокпостів. Багато чого було. Коли приїхали - хлопці мої пішли на фронт, а ми з мамою залишились у Запоріжжі, у нас тут є родичі.
Я і не збиралася перший час працювати за спеціальністю, бо не була до того готова. Бо я залишила у Мелітополі свою школу, своїх учнів, багато з них роз'їхалися по всьому світу. Це був стрес, мій моральний стан був ненормальним. І якщо працювати з людьми, особливо за моєю спеціальністю, це треба багато чого віддавати. А я була спустошена, мені не було чого віддавати.
Я вже була впевнена, що більше ніколи не повернусь до своєї справи. Вирішила, що буду влаштовуватись за іншою спеціальністю. Але дівчата на новій роботі дізнались про мою діяльність, часто просили мене написати текст, рекламу, перевірити їхні тексти для соцмереж. А потім вже просили для них провести курс комунікацій, згодом курс для їхніх учнів. І зараз я проводжу ті курси.
Читайте також: Родина переселенців з Поліг відкрила у Запоріжжі ресторан з авторськими стравами - як їм це вдалося
- А як ви зрозуміли, що хочете повернутись до своєї діяльності?
Це було дуже довго, до рішення відкрити школу тут, у Запоріжжі. Я навіть не знаю, як так сталося, одного разу я прокинулась і зрозуміла, що я це можу. Це не казки якісь, так справді було. Але коли я зрозуміла, що відкриття школи відбулося рівно в той день, коли я провела останнє заняття у Мелітополі - мене це дуже тригернуло.
У Мелітополі мене всі знали, а у Запоріжжі я була новою людиною. Мене вже навіть знали як представника іншої спеціальності. Але попит був, бо зараз соціалізація дуже важлива і дітям, і дорослим. Ось до мене приходили дорослі, які казали "я просто прийшла поспілкуватися". А дітям тим паче це важливо, бо вони зараз дуже багато часу проводять у гаджетах - навіть навчаються. Вони сумують за спілкуванням.
От не знаю чому, але я з Мелітополя забрала весь всій реквізит для школи - тут все я привезла. Хоч моя мама казала, що ми повернемось через 2 місяці у Мелітополь. Я вірила, але все одно чомусь забрала все з собою, хоч навіть деякі свої речі я не забрала.
Дуже багато батьків моїх учнів просили проводити заняття онлайн, але я відмовилась. Коли б я побачила своїх вихованців через екран - я би просто заплакала.
- А ви підтримуєте зв'язок зі своїми учнями, які виїхали чи досі знаходяться у Мелітополі?
- Наші учні всі дуже дружні, ми багато їздили на фестивалі, конкурси. Я тільки їх на різдвяні канікули возила відпочивати на Верховину, в нас там конкурс був. Ми робили з ними онлайн-зустріч, мій вихованець Гліб запропонував. І я одразу знала, що це буде дуже складно. Я розумію, що зараз на екрані з'являться всі - і ті хто виїхав, і ті, хто залишився. Діти, які виїхали, вони один перед одним дуже емоційно все розповідали, виказували своє ставлення до всього, а ті хто залишився в Мелітополі - що їм казать? Це не їхнє свідоме рішення залишитись там. Саме тому, що вони діти - вони не винні у цьому, вони йдуть за батьками.
Але є випадки дуже сумні. Не просто коли родина це все підтримує. А коли ця дитина, яка вчилась, зростала на українській поезії, декламувала ці вірші, полюбляла це. І коли я бачу, що ця дитина на прийомі у президента рф - це дуже сумно. Це одна з моїх найкращих вихованок, вони завжди працювали в парі з хлопчиком, Глібом. Вони прийшли у 5 років і в парі були дуже класними ведучими, проводили і випускні, і День вчителя. І так професійно проводили ці свята!
На фото - вихованець Гліб
Гліб зараз у Києві, він займає дуже активну позицію. Він волонтерить, збирає гроші для військових. А дівчинка ось так... Коли мої діти побачили її у москві, вони одразу казали: "Краще щоб Ірина Генадіївна цього не бачила". І коли я побачила її, її інтерв'ю - мені було дуже боляче.
Дітей моїх у Мелітополі залишилось не так багато. Я слідкую за ними у соцмережах, бачу як там все відбувається.
- А як ви думаєте, чи вдастся після звільнення Мелітополя повернути цих дітей в наш контекст?
- Це дуже складне питання. Це мабуть основна перешкода чи повернуся я туди. Бо Мелітополь - це люди. Вони всі там залишуться і ці складнощі спілкування. Це як два інші світи. Але якщо я уявляю, що все звільнили, пройшов деякий час, я повернулась до своєї школи. І повернулись всі мої діти, їхні батьки які там були весь цей час. У когось мають бути свої причини так себе поводити. В кожного своє розуміння, що добре, а що погано. Але як можна називати "добре" те, що відбувається у Мелітополі?
Багато хто прикривається тим що "а в нас же не стріляють, в нас тихо". Але на кладовищі теж тихо, ми ж там не живемо. Є люди, які змушені там залишатись, у кого літні батьки. А є ті, хто навіть користується цими можливостями - зараз там всі "міністри". Але я не засуджую, кожен обирає свій шлях.
Раніше ми також розповідали як запорізький підприємець створює енергоефективне житло по всій Україні.
