Хлопці всюди їздили без квитків – справа не в понтах, а в злиднях
Вступна кампанія тепер передбачає, що абітурієнти реєструють електронні кабінети та подають електронні заяви до навчальних закладів.
Такий порядок і не снився нашим прабатькам, які після німецько-радянської війни хотіли вступити до інституту чи технікуму. Вічно голодні, вони прагнули вчитися ще й для того, аби вирватися з села з його колгоспним ярмом.
Як же тоді жилося абітурієнтам, можемо судити зі споминів Івана Швеця, котрий мешкав у селі Єлизаветівка. Це село в народі називали Больбатова, а фактично воно було околицею більшого села Балки Василівського району. Згодом Єлизаветівку частково затопило Каховське водосховище.
Читайте також: Скільки випускників Запорізькою області склали тест на 200 балів - які предмети знають найкраще
Іван Петрович Швець народився 1929 року й після війни працював у рідному селі в колгоспі на різних роботах. Згодом, уже в зрілі роки, він написав спогади, уривки з яких ми вже подавали (посилання – у кінці цієї публікації). Є там і про те, як автор мемуарів вступав до технікуму. Саме цей уривок пропонуємо вам цього разу.
Отже, читаємо й порівнюємо з днем сьогоднішнім.
Фрагмент спогадів Івана Швеця
«У ці тяжкі повоєнні роки я кілька разів їздив до Запоріжжя. Спочатку з метою вступити до алюмінієвого технікуму, але на іспиті провалився - може, тому що не дуже й прагнув. Потім ще через одну дурість поїхав до Великого Токмака для вступу до суднобудівного технікуму, але подивився на великий конкурс і повернувся.
Зібрався до Токмака, побачивши в газеті оголошення.
Газета «Большевик Запорожья» за 1949 рік. Оголошення про набір учнів до Велико-Токмацького механічного технікуму (імовірно, що деякий час він називався суднобудівним і достеменно Токмак до 1962 року – Великим Токмаком)
Не пам'ятаю, чи брав я [з собою] гроші. Імовірно, що ні - тоді не заведено було хлопцям мого віку їздити з квитком. Але з мамою, мабуть, погодив [поїздку]. А, можливо, і ні, бо я часто працював за викликом на причепі, то вона могла подумати, […] що я на роботі.
Дістався Василівки, вийшовши з дому ще затемна – тоді всі так ходили (від Балок до Василівки понад 33 кілометри. – Ред.). Прийшов до Василівки, довідався, як дістатися Токмака, сів на робочий поїзд і доїхав до Федорівки – це вузлова станція. Дізнався, як далі їхати, мені сказали, що поїзд буде до Токмака завтра. Покрутився я на станції, походив, подивився і нагледів якихось молодих людей, котрі зронили в розмові слово «Токмак».
Я їх спитав, вони кажуть: ось стоїмо, думаємо, що робити. Один вихід: їхати товарняком. Там на якомусь великому повороті з ухилом він уповільнює швидкість, можна зістрибнути, речі легкі. Їм потрібно не до самого Токмака, а не доїжджаючи до нього.
Підійшли до поїзда. Дав товарний відправлення, ми - на нього. Вільно посідали і з вітерцем [поїхали], погода тепла.
Товарний поїзд між Федорівкою і Токмаком. Фото 2016 року. А на початку нинішнього року в цих місцях було підірвано залізничний міст через річку Молочну, який активно використовували окупанти
Їхали, як мені здавалося, дуже довго (з Федорівки до Токмака 43 кілометри. – Ред.). Нарешті, потяг сповільнив хід, хлопці приготувалися стрибати. Схил від рейок крутий і довгий. Кидають речі - і самі один за одним. Котяться речі й хлопці котяться перевертом з пристойною швидкістю.
Навряд ці стрибки їм обійшлися благополучно.
Поїзд під'їжджає до якоїсь станції, швидкість сповільнена. Здогадуюся, що це, мабуть, Токмак. Чекаю ще і ще. Ні, швидкість не знижує. У мене речей немає. Сумка туго затягнута ременем та ще й порожня.
Вибираю місце, аби ніщо не заважало в момент стрибка. Різко відштовхуюсь від вагона і вбік під 45 градусів. Швидко дрібочу по твердому ґрунту, аж ноги в колінах сильно напружуються, долаючи інерцію.
Ще покрокував і зупинився.
У наш час (але до російської навали) від Балок до Токмака можна було доїхати за 1 годину й 15 хвилин. А герою нашої публікації довелося йти пішки, їхати двома потягами, включаючи вантажний. І головне – усе це без смартфона
Я швидко знайшов цей технікум. Великий конкурс – [вступники] здебільшого місцеві та ближні. Сидів, довго роздумував. Ніякої радості і щось ніякого прагнення [вступити] немає, сам не знаю, чому.
У колгоспі гидко дивитися на все. Усе здається не так, як я хочу. Можливо, тому що немає улюбленої роботи. І тут ось приїхав, а щось мене не пускає [до технікуму].
І потім: як же я вчитимуся, адже хто мені допоможе? Не буду ж я з мами тягнути, вона й так уже вся витяглася. А сам хіба я зароблю? А уроки вчити й працювати чи зможу я?
Вирішив: ні, поїду додому. Далі буде видно. Був вечір, а потім ніч, яку я пересидів на станції, безшабашно посапуючи. Придрімав, знаючи, що ніхто мене не пограбує та й не злякає.
Токмак 1950-х років
Думав усе, як же мені таки назад дістатися додому. Став розпитувати людей. Вони кажуть, що іноді у війну пішки звідси ходили на південну дорогу до станції Бурчацьк (по прямій це кілометрів тридцять. – Ред.).
Розпитав дорогу, мені показали і я пішов. На щастя, попався попутник – хлопець, що йшов на Бурчацьк, а навчався він у Михайлівці на курсах шоферів.
Дорогою, коли вже сильно пригріло сонце, він дістав з сумки великий окраєць хліба й пригостив мене. Хліб мені видався дуже смачним, я давно такого не їв. Хоча він був насичений якимись дрібними соломинками, але ковтався добре.
Запрошував мене вступати до автошколи в Михайлівці: «Там такі, як ти, низькорослі теж навчаються. Щоправда, бачиш, доводиться додому за харчем іноді виїжджати, але нічого – скоро школу закінчу».
Тож я прибув на Бурчацьк, а до Василівки рукою подати. Дочекався робочого [поїзда], приїхав до Василівки. Людей на автобусній зупинці біля мосту стоїть багато, чекають на машину яку-небудь.
Підходить робочий поїзд із Запоріжжя, ще кілька людей додається у нашому натовпі. У розмові чую: присутні їдуть з різних напрямків, більшість із Балок (східної сторони села). Зрозуміло з балачок, що часто їздять. Видно, що багато хто в натовпі вже досвідчені подорожні, не вперше їдуть.
Під'їжджає машина велика – здається, «Шевроле». Натовп до неї.
Chevrolet G506 – цю півторатонну вантажівку США поставляли до СРСР за ленд-лізом
Шофер сповіщає: «Їду до Павлівки через Скельки» (Павлівка – село поблизу Балок, з часом вони з'єдналися. – Ред.). Сідають люди, займають хороші місця. Мені ж хорошого місця не потрібно, найкраще місце для мене безкоштовне. Усі місця зайняли, я заліз [і сів] поблизу борту: може, доведеться десь вискочити.
Поїхали. Виїжджаємо за Василівку, не доїжджаючи протитанкового рову, зупиняємося, [водій] лізе на машину: «Прошу розплатитися, хто Скельки, а хто до Балок». Протягнули руки, дають гроші, [водій] ледве встигає збирати, кому з рештою, а кому без решти.
– Усі здали?
Голос: «Усі!».
Поїхали, душа тепер із п'ят знову переселилася в серце.
Приїхали в Павлівку, а це для мене вже можна вважати, що я вдома.
Коли я розповів [знайомим] хлопцям […] - вони за натурою сміливіші за мене, - кажуть: «Дарма ти решту не попросив».
Прийшов додому, мама питає, де я був. Не пам'ятаю, що сказав, але пам'ятаю, що не засмутив її».
***
Дякуємо за надані спогади Івана Швеця його племіннику запоріжцю Олексію Швецю
Титульне фото: учениці Велико-Токмацького механічного технікуму, 1947 рік.
На звороті фотографії сентиментальний напис: «Пройдут года и сменятся годами / от них останется лишь тонкий след / Но в доказательство на то, что были мы друзьями / Послужит нам вот этот документ»
А нижче – 75 років потому. Випускники Токмацького механічного фахового коледжу Нацiонального унiверситету «Запорізька політехніка» 2022 року
Фото: архів редакції, livejournal.com, facebook/Токмак Історичний, pinterest.com, facebook/Токмацький механічний фаховий коледж НУ «Запорізька політехніка»
Раніше ми писали, як школяр Льоня Єрко став мером Токмака.
А ще про несподіваний нюанс радянської вступної кампанії.
Попередні публікації спогадів Івана Швеця:
Народний історик записав: як у запорізькому селі колгоспом поминали померлих
Народний історик записав: як у запорізькому селі дуріли корови
Історія повторюється? Як проводили евакуацію на Запоріжжі у Другу світову
Каховська ГЕС зруйнована. А що було, коли підірвали Дніпрогес 82 роки тому? Свідчить очевидець
