За щастя був навіть суп з телячої шкіри
17 січня 1940 року народився визначний запоріжець Василь Швець.
За час, коли він керував управлінням капітального будівництва Запорізької ОДА (1997-2005), фундаментально відремонтовано театр імені Магара, різко зрушила газифікація сільських районів області. Та й до спорудження запорізького палацу піонерів на березі Дніпра Василь Петрович свого часу доклав рук.
Ці факти відомі. А от у нашому розпорядженні є виняткові свідчення з життя Василя Швеця - буквально від його появи на світ. Так-так, маємо чи не погодинну фіксацію подій, що відбувалися 17 січня 1940 року в тому самому будинку села Балки, де народився Василь Швець.
Того дня п'ятикласник у кімнаті з вікнами на вулицю вчив уроки. Потім мати сказала йому піти покликати бабусю. Коли бабуся прийшла, хлопець подався гуляти. А, повернувшись, побачив, що мати сидить на лежанці і просить бабусю: «Дай, я його погодую».
Цим п'ятикласником був Ваня Швець. Немовлям, котрого зібралася годувати мати, - його братик Вася, майбутній заслужений будівельник України.
Через багато десятиліть Іван Швець викладе на папері спогади про свої дитячі і юнацькі роки. Ще згодом його племінник (син Василя) Олексій Швець поділиться написаним з нами. А ми сьогодні виберемо уривки, де згадується Василь, і запропонуємо вам.
Ці фрагменти – маленькі, але характерні ілюстрації пекла, у яке вганяє війна. І того, як війна намагається знищити будь-яку людину – чи то дитина, чи жінка, чи абихто, а не лише чоловіки мобілізаційного віку.
Отже, уривки зі споминів Івана Швеця, де він згадує свого молодшого брата Василя (1940-2021).
Спогади Івана Швеця, у яких він, описавши своє дитинство, залишив цінні свідчення з історії села Балки
До війни
У нашому будинку на Старий Новий рік [1940] народився мій брат, якого на прохання бабусі за батьком назвали Василем – на честь церковного свята.
Я, звичайно, за своїм віком зовсім не здогадувався та нічого не знав про майбутню подію. Вранці мама, протопивши піч, лягла відпочити на полатях, де ми спали [полаті - це дерев'яний настил від печі до стіни]. Батько, кинувши в'язати [рибальську] сіть, пішов до контори, де зазвичай збиралася чоловіча компанія.
Я тоді вчився у п’ятому класі, ходив до школи в центрі села Балки [Василівського району], а того дня був вихідний. Оскільки я був удома, то вчив […] уроки. Мама покликала мене і сказала, щоб я попросив бабусю прийти до нас. Коли прийшла бабуся, я подався гуляти і повернувся лише ввечері. Мама сиділа на полатях і сказала бабусі: «Дай, я його погодую».
Погодувавши, мама лягла з Васею на полатях відпочивати, а потім завжди спала зі мною на печі.
***
Надовго мені запам'яталися ті неспокійні ночі, коли плакала дитина, і я часто прокидався. Навіть зараз не уявляю, яку самовідданість мусить мати жінка, аби витримати такі неспокійні ночі. Щоразу, коли прокидався і плакав малюк, мама запалювала сірник, а від нього - [гасову] лампу, заспокоювала дитя. А я вранці при мамі рахував спалені сірники. І скільки треба було мати сили та витримки, щоб після такої ночі топити піч, готувати їжу.
Читайте також: Запорізькій області – 85 років: цікаві факти про рідний край
Хоча батько і був завжди перевантажений роботою, але часто любив гуляти з Васею – загорнутим у червону ковдру. Тато виходив з ним гуляти до воріт увечері, перехожі бачили це і посміхалися. А мамі було дуже приємно, коли батько йшов з синочком гуляти, я помічав на її обличчі радісну, але рідкісну посмішку. Тоді завантаженість і відповідальність у батьків зросли, а ще більше і відчутніше – у бабусі.
Чоловіки, які займалися виловом риби в плавнях. У цій артілі працював батько братів Швеців Петро Іванович
***
Сніданок завжди слід подати вчасно – це мама вважала своїм обов'язком. Обов'язком господині й матері. Снідати сідали всі разом, щоб потім не подавати кожному окремо – це закон (чи простіше – настанова) батька. Мати повинна після подачі сніданку сидіти з нами, щоб не обслуговувати потім [спізнілих]. Таким чином батько, де міг, оберігав маму, щоб хоч трохи розвантажити її від жіночої роботи. […]
Я першим сідав за стіл на ослін і приймав з маминих рук Васю, якщо він не спав. Усе стоїть на столі, і лише тоді, як за командою, починаємо їсти. Я передаю Васю мамі.
***
Бабуся доглядала Васю, а потім якось швидко постаріла, захворіла – чи то від старості, чи то від тужливої самотності.
Війна
Ішла посилена евакуація людей у тили, головна дорога Кам'янка – Василівка була вкрита суцільним потоком людей, що евакуювалися.
Все доросле населення було мобілізовано на риття окопів. […] Мама йшла рано рити окопи, бабуся вже хворіла, усе довше залишаючись у своїй хатці. Вона відчувала, що сильно страждає на забудькуватість, та іноді до неї поверталася ясна свідомість. А мама, йдучи на роботу, наказувала мені стежити за маленьким Васею.
Сідаючи обідати, дістаю рогачем з печі суп. Я жував хліб і вже жований давав йому, а потім ложкою подавав до рота суп. Це не чудне годування, здатне вразити сучасних мам. Раніше так годували всі.
***
Оголосили, що все працездатне населення зобов'язане вийти з лопатами для риття протитанкового рову. […] Усі роботи по господарству лягли на старих і підлітків. […] З хлопцями я пішов подивитися, де риють протитанковий рів. […] У цей час налетів німецький літак і дав чергу з кулемета. Почалася паніка. […] Коли я повернувся додому, мама вже була вдома і почала розповідати те, що я вже бачив. Але я промовчав. Добре, що молодшого брата [Васю] залишив на хоч і хвору, але надійну бабусю.
***
Чути гуркіт літаків, все ближче, але їх не видно через хмари. Лунає звук бомб. Батько зривається, хапає нас з Васею і кричить: «Бігом у підвал!». І в цей момент захиталася земля, все довкола загуркотіло. Відчули, що земля кудись летить разом з нами та будинками.
Читайте також: Працювала у філармонії під час Другої світової - запоріжанка, якій виповнилося сто років, поділилася унікальними спогадами
Незадовго до того як вирушити [на фронт], батько покликав мене, узяв лопату і пішли з ним за кошару, де складено цеглу. Тут, між цеглою та кошарою [батько] намітив місце, де має бути виритий окоп. Спочатку я став копати, а потім прийшов батько і викопав до глибини свого зросту зі сходинками для входу. Накрили дровами, а потім старим сіном – тонким шаром – і присипали землею. Батько сказав, що, якщо почнеться бій, щоб [ми] ховалися тут.
***
Застрочив кулемет, засвистіли кулі. […] З'явилися червоноармійці, які перебіжками проносилися в саду і залягали, намагаючись сховатися у місцях, що не прострілюються - там же в саду чи між хатами або за ними. Я сказав мамі, що стрілянина посилюється, треба йти в окоп, як велів батько.
Мама взяла Васю, і ми проскочили в окоп. Тільки добре вмостилися, як почалася дуже часта одиночна стрільба і тут же підключилися кулемети. […] Потім пальба стала трохи вщухати, і мама сказала: «Що ми тут сидітимемо – ходімо в хату». І ми проскочили назад до хати.
[…] Мама постелила на підлозі, […] прилягла […] і сказала: «Погано, що війна, але я хоч висплюся». Так ці слова й залишилися в моїй пам'яті на все життя. Вона лягла з Васею, розповідаючи йому казку, і невдовзі заснули.
Василь Швець став заслуженим будівельником України, а почав трудовий шлях бетонником після закінчення гідроенергетичного технікуму
***
Настав другий рік окупації.
***
Коли батьки пішли копнити [складати в копиці] сіно, я залишився зі своїм маленьким братиком Васею. Одягнув його в плаття, як зазвичай одягали раніше дітей до 3-х років, шапочку з пумпончиком і пішли за [протоку] Підпільну. […]
Я бачив, як приємно було батькам побачити нас, особливо татові [він прийшов з полону, після деокупації села його знову мобілізували]. Батько взяв Васю на руки, потримав, щось йому казав, може, напівпісню чи то частівку, яку він йому завжди співав. Хоча Вася, напевно, тоді ще й нічого не розумів, а я пам'ятаю її досі: «На дівку задивився - / Полудрабок поломився. / Якби була дівка гарна, / А то скверна та погана, / Ще й та гарбу поламала» [це українська народна пісня «Ой поїхав за снопами»].
Читайте також: Для перегляду з дітьми - добірка найкращих мультфільмів 2023 року
Пам'ятаю, коли Вася був маленький – влітку 42-го року – батько десь купив чи виміняв (адже тоді було поширено міняти), а, може, і на замовлення зробили, маленьку каталочку на 4-х дерев'яних коліщатках. Дуже майстерно була вона зроблена з дерева з різними виточками на ручках, а ще й на поручнях, які обвивали коляску з боковин. Багато хто дивився із заздрістю. […] Я або частіше [старший брат] Петрик садовили Васю в коляску і катали […] біля двору. А Петі ще й допомагали Ліда та Поля Головко – як гарному кавалеру.
***
[Коли німці, відступаючи, почали гнати з собою мирне населення в «евакуацію», сім’я вирішила сховатися у тітки Ганни. Батько зі старшим сином Петром переховувалися в плавнях]
Возика в нас не було, лишалося тільки зібрати речі у вузол, а все інше зі скрині немає куди подіти. Домовилися з мамою, що я пораніше віднесу частину речей до тітки Ганни, а потім прийду додому, візьму корову, і мама з [іншими] речами та Васею потім теж піде зі мною.
***
[Тікаючи від німецької облави, автор спогадів змушений був кинути корову, яку вів зі свого двору до тітки]
Пішов до тітки Ганни, думаючи, як же ми тепер будемо без корови. Та радість була в тому, що я таки втік і мама з Васею пішли.
***
Прийшов до тітки з самою мотузкою, без корови. Розповів мамі. Бачу, кусає губи – то верхню, то нижню – отже, переживає. Так, погано нам буде без корови. Я їй кажу, яку помилку ми зробили, що раніше не пішли. Мама відповідає: «Я думала, що ти встигнеш. Коли я виходила з села, німці почали шикуватися, але мене випустили. Я йшла з Васею на плечах, а в руках вузол».
***
[На щастя, згодом мати знайшла корову]
Прийшла мама з Васею та привела корову. Каже: «Стій, Манько, тепер тебе нікому не віддамо».
***
[Пізніше вирішили перебратися від тітки в якесь інше житло]
Нам треба дізнатися, чи живе хтось у тих нових хатинках навпроти Анюти, вище Афоні. […] Мама прийшла і повідомила, що в тих будинках […] нікого немає. І ми вирішили туди перебратися – до порожньої першої хатки наприкінці шовковичних насаджень. Узяли ми речі, Васю за руку, прийшли до хати. Будинок великий, але ще не оздоблений. Смикнули замок, він відімкнувся. Усередині будинку, в сінях, коза з повним набором «продуктів» для неї. Залишилися там жити. […]
***
Ми покинули цю квартиру, мама знайшла іншу – це окремішня мазанка-врем'янка перед глинищем, де до війни палили вапно. Господарі запросили три кілограми сала. Так і домовилися, хоча згодом [господарі] все нили: мовляв, бояться, що німці прийдуть перевіряти.
Читайте також: Вціліло лише одне вікно - з прифронтового Степногірська евакуювали бабусю та трьох її котів (відео)
Почали наступати наші війська. […] Проте ось посилився рушнично-кулеметний вогонь з боку німців. […] Тепер ми знаходилися на стику територій, що прострілювалися.
***
Почала бити артилерія, десь недалеко стали падати снаряди. […] Чітко почули, як розірвався снаряд десь позаду нашої хатинки. Що ж робити? Хатинка стоїть окремо від основних будівель, наче висунулася в бік степу. Якщо хатинку позначено у військових як орієнтир, то справи кепські, німці зможуть вести прицільніший вогонь. Я занепокоївся. […] Вася в якомусь напівсні все повертається з боку на бік - снаряди, що розриваються поруч, певно, турбують його.
Потрібно йти в глиб села, але куди, не знаємо. Будимо Васю, хоча він майже не спав. Але через свист куль виходити не можна. А гармати б'ють безперервно. […] Нарешті, стрільба стає рідшою, поступово стихає, тепер тут чутно лише окремі постріли.
Виходимо, […] треба поспішати. Мама каже: «Давай до Пурело», і ми зайшли у двір. Постукали у вікно, нам відчинили. Людей повний будинок, усі сусіди там. Кажуть: помирати, то разом.
***
[Згодом мати з дітьми повернулася до свого дому]
У нас на постій стали артилеристи. […] Та вдень вони мало були [у нашій хаті]: ішли на позиції, а вночі приходили. Я маю на увазі офіцерів, їх було кілька. Вдень приходили зброярі, приносили з собою несправну зброю і тут у нас [у хаті] ремонтували.
У них був свій кухар – мабуть, ад'ютант одного зі старших офіцерів. Він годував їх свіжоспеченими смачними оладками. Часом пригощав і нас з Васею.
1988 рік. Того року Василь Швець перейшов з партійної роботи до Запорізького облвиконкому. На фото він з головою виконкому Запорізької міськради Володимиром Васильєвим і завідувачем відділу пропаганди та агітації обкому КПУ Євгеном Карташовим
***
А коли [після того, як зарізали кабанчика] сядемо їсти сало з повною сковорідкою смаженого, [мама] попереджає нас: «Дивіться, щоб на вас «швидка» не напала». А Вася маленьким тоді був і питав мене, що це за «швидка», вважаючи її чимось живим, страшним.
Це було останнє порося за присутності батька за обіднім столом. Вересень 1943 року.
Після деокупації
Мама була на роботі в колгоспі – хоч і в приміщенні, але застудилася. Певно, протягом продуло.
Увечері прийшла, полізла на пічку, каже: змерзла. І все запитувала себе: «Де це так застудилася? Холодно, мерзну». Жалілася – чи то жартома, чи всерйоз: «Як шкода, що немає дочки, вона би пічку натопила і корову би подоїла». І посміхається, щоб нас не засмучувати.
Наступного вечора зовсім злягла. Каже: «Доведеться, тобі, Ваню, мені допомогти. Зараз треба піч протопити та щось приготувати».
Залізла на пічку й геть занедужала. Чую: дихає дуже важко. Поліз на пічку, запитав [про самопочуття]. Каже: «Погано, задихаюся». […]
- Дістань, - каже, - денатурат на полиці, налий у миску, приблизно, склянку. Потім гасу, приблизно, третину. І червоний перець у цьому розтовчи, але не сильно, щоб не обпікав, і розітри мене.
Поки готував, мамі стало ще гірше. Поліз на піч і під її орудою розтер усю спину та груди. [Потім] за її командою щільно накрив усім, що було на печі з одягу.
Мама сказала, що так її лікував Іван Степанович Благовіщенський [лікар з Благовіщенки?] років двадцять тому і щоб я топив піч. Того ж вечора ми з Васею натопили й плиту, міцно спали.
Рано-вранці я поліз на піч. Мама вже розкрита, каже, що дуже жарко було, повзала по печі, де б знайти місце прохолодніше. Увесь одяг мокрий від поту.
Надвечір мамі стало набагато легше, і ми з Васею зварили суп. [Старший брат] Петя прийшов пізно, а спав він зазвичай на лежанці, уже вважав себе дорослим. А ми з Васею полізли спати на пічку – там ми всі втрьох розмістилися.
Читайте також: Вісім найпоширеніших зимових недуг - як не захворіти
Іду ввечері зі школи, попереду їде якась крита машина. Дивлюся крізь темряву: наче щось упало. Підходжу – думав, камінь – а це буханець хліба: м'якого, теплого, солдатського. Радості немає кінця. Хліб у пазуху та мерщій додому. Вдома дістаю. Поділили. Мені з Васею ближче до скоринок, а мамі з Петею середину. Мама завжди дитині віддасть краще, а Петя до нас добрий, поступиться скоринкою.
Старший брат Петро (1927 року народженя) під час строкової служби на флоті
***
Надто погано було зі взуттям, хоча я якось його ремонтував. А з одягом було вкрай погано. […] Для Васі мама сама шила все – хоч і не дуже досконале, зате просторе і спина не гола.
Після війни
У ті роки вся проблема була в тому, щоб поїсти – бодай чогось.
Навесні я біля тракторів працював - на причепі, хай і не завжди. Там хоч можна каші поїсти, трактористів усе ж годували – і каша, і борщ. Навіть спеціальна кухарка була.
***
Прийшов якось я додому – штани розірвалися, зашиваю. А мама то один раз підійшла, потім вдруге. Бачу: щось хоче сказати. Запитав її, а вона каже: «Ваня, ти ось додому прийшов, а в мене їсти немає нічого. Я з Васею якось переб'юся, а ти вже там хоч біля тракторів поїш».
Стиснулося серце: як прикро, що так погано живемо. Що ж ми – не працюємо, чи що? А їсти нічого. А що вдієш. Зашив штани і пішов до тракторів.
Василь Швець з матір'ю. 1950-ті роки
***
Ховрахи. Скільки ж днів вони нас підтримували [як їжа]. Дуже важко нам було 1946-47 років, це найскрутніша пора. Перед [сезоном полювання на] ховрахів я намагався собакою полювати на пацюків. [Так автор називає водяних щурів – вони живуть поблизу водойм і харчуються травою. Відповідно, жили у плавнях, біля яких стояло село Балки]. Хоча не з таким апетитом [як на ховрахів] я поглядав на цих тварин. Але таки вирішили з мамою спробувати.
Весна. Їсти нічого. Одного разу спіймав з десяток [пацюків] і спочатку нагодував собаку – він їсть з апетитом. Потім пригостив порося - воно також хапає їх цілими і чавкає, наче ховрашат їсть. Наступного разу наварили ми з мамою пацюків з відрізаними головами та хвостами, а то раптом зовсім неприємно буде, раптом Вася запротестує, хоч він про це нічого не знав.
Водяний щур (пацюк). Після німецько-радянської війни цей гризун ставав здобиччю наших голодних земляків
***
Немає тепер [через Каховське водосховище] того місця, де жив наш черговий кабанчик, який так радісно зустрічав нас із Васею, коли ми приходили до нього, щоб пригостити смачним ховрашиним м'ясом.
***
Пік голодних часів припав на 1946-48 роки.
Якось мама мені розказувала, що 1921 року був голод, то люди лободу і курай їли. Я тоді ще не уявляв, як це можна такий колючий курай їсти. Так от тепер уже взяла мама рядно, пішли ми з нею за городи до посадки, куди у вітряну погоду багато кураю вітром підкотило. Розіслала мама рядно і сказала: «Ну, давай тепер збирати».
Хто б міг подумати, що сухий колючий курай (знаємо ще як перекотиполе), котрий годився хіба що як паливо для плити (горів добре, але швидко), люди вживатимуть у їжу
І ми стали носити [курай] на рядно докупи, а мама ще й топтати та зминати його ногами. Довго я носив і довго мама топтала, а потім, обернувши двома кінцями рядна, вона понесла курай додому.
Відклавши трохи [кураю] перед входом, ми втиснули решту до хати. [Мама] розгорнула рядно, почала курай палицею молотити, зерна з нього вибивати. Довго вона молотила його, а я потроху відносив [відходи] і в пічку запихав, і в плиту. Після закінчення молотьби я побачив на рядні у мами невелику купку дрібних залишків – наче коричневі хлібні крихти. Мама, розсунувши цю купку, взяла звідти дрібні чорні зернятка, навіть менші за макові, і сказала: «Це наша добича».
Вона взяла жменю намолоченого і […] подула. У руці залишилося тільки трохи чорних зерен кураю. - Це ми їстимемо, підмішуючи до борошна, - [сказала мама], - так завжди люди робили, рятуючись від голодної смерті.
На другий чи третій день мама насмажила коржиків з кураєм, примовляючи: «Шкода, що борошна мало, жується погано».
Став я жувати ці коржики. Здається, що сухої трави до рота напхав. А ковтати треба, однак не проковтнеш. Думаю: як же мама з Васею їстимуть. […] Мама, пожувавши, сказала, що погано ковтається. І вирішила через сито просіяти, щоб чистіше було, менше сміття. Вася їсти їх зовсім відмовився. Я ще брався разів два їсти - трохи призвичаївся, якщо подовше жувати.
***
Улюбленим моїм заняттям, яке давало і поживу, і задоволення, було збирати клей [камедь] з фруктових дерев. У своєму саду збирав разом з Васею, це була наша улюблена справа.
***
Картоплі було небагато. Частину її посадили, а для збільшення площі посадили очистки.
Мама каже: «Зараз пригощу тебе супом, ми з Васею вже їли, нам сподобався». Подала миску цього супу, і не повірилося, який він смачний, з м'ясом.
Виявляється, на горищі висіла стара теляча шкіра. Як вона туди потрапила, не знаю, але коли я лазив на горище, то завжди її обходив, тому що з неї вилізло все волосіння, [висипалось] на підлогу горища і я завжди цю шерсть оминав.
Мама дістала шкіру, відрізала шматок і зварила суп з картоплею. Ось воно - щастя!
Читайте також: Майстер-клас з фоамірану та екскурси в історію - у запорізьких бібліотеках пройдуть заходи до Дня Соборності України
Сидимо. Вася вчить уроки, мама зв'язала кужіль [сировину для прядіння] зі старої, десь добутої кошлатої вовни, крутить веретено. От вона зупинилася, опустила руки, дивиться на мене: ну, що скажеш? Я мовчу. Вона знає чому. У нас одна думка, одне прагнення та одна мета – очікування. Це очікування кращого, надія на майбутнє. Важко згадувати.
Ховрахи. Ці милі звірки врятували українців від голоду
***
Минуло кілька десятиліть. Я повернувся до рідного місця, що вже стало пустирем, заросло бур'янами. Відчув запах того часу, відігнаний наступними роками.
Плеще [Каховське] море, підмиваючи береги. […] Обвалені стіни будинку повільно […] почали сповзати. Не видно того місця, де стояла кошара. […]
Я сиджу на верхній межі, що колись відділяла наш двір від вулиці. На цій межі стояв ряд білих акацій, що їх колись густо посадив батько. А коли розрослися, вони давали щільну тінь. […] Двору тепер немає. Немає і тих запашних акацій, що огортають своїм запахом весну. І лише за окремими виступами та горбиками можна помітити, що колись тут було житло.
Усе заросло бур'яном, ніби повернулися ті, ще не обжиті людьми, віки на цих просторах. […] Перед очима подумки постає картина нашого двору. І я наче зараз побачу перед собою все прожите.
Дивно, що так глибоко відійшло воно в минуле, ніби нічого й не було. […]
Картина життя, що постійно змінюється.
P.S. З березня 2022 року село Балки перебуває під тимчасовою російською окупацією.
Фото: архів сім’ї Швець, uk.wikipedia.org
Попередні публікації спогадів Івана Швеця:
Народний історик записав: як у запорізькому селі колгоспом поминали померлих
Народний історик записав: як у запорізькому селі дуріли корови
Історія повторюється? Як проводили евакуацію на Запоріжжі у Другу світову
Каховська ГЕС зруйнована. А що було, коли підірвали Дніпрогес 82 роки тому? Свідчить очевидець
Без грошей: пригоди колишнього абітурієнта на Запоріжжі сьогодні шокують
Коли діди були малими: як щедрували на Запоріжжі майже 100 років тому
