Собаки на фронті: санітарно-їздові упряжки Червоної армії, які евакуйовували поранених. Україна, 1943 рік.

Хвостаті бійці гавкали, кусалися, але службу тягнули справно

Дуже вже незвичайні учасники бойових дій – з чотирма лапами і хвостами - засвітилися на Запоріжжі під час Другої світової війни. Спогади про них залишив наш земляк Іван Швець. Його дитинство (а народився Іван Петрович 1929 року), обпалене тією війною, минуло на околиці села Балки Василівського району.

Хто тільки не побував упродовж того кривавого часу в їхній хаті: туди кидали дезертирів (як з німецької, так і з радянської армії), туди навідувалися співробітники сталінської контррозвідки СМЕРШ, там поселялися солдати вермахту, російські колаборанти-добровольці, червоноармійці. Серед останніх були артилеристи, потім розвідники. А після розвідників прийшли… Стоп. З цього місця краще звернутися до спогадів самого Івана Швеця, які він залишив у письмовому вигляді (записи зберігаються у племінника Івана Петровича запоріжця Олексія Швеця). Отже, подаємо уривок з мемуарів.

Спогади Івана Швеця (фрагмент)

«Після розвідників до нас на постій стали собаководи – це ті, що вивозять поранених з поля бою.

Як вони вивозять, я тоді вже багато чув, але хотілося дізнатися докладніше.

Собак [на нашому подвір’ї] було дві упряжки по п'ять [тварин]. Прив'язаний кожен собака окремо. Були вони рослими, сильними. На моє запитання, де ж таких тварин беруть, [боєць] відповів: «А якби в тебе був великий пес, хіба б ти не віддав?».

- Звичайно, віддав би, але ж [його] можуть і вбити.

- Так, це буває. Снаряд, куля.

- А німець [зумисно пристрілити може]?

- Німець зрідка […], там такий же солдат. Він стріляє не через ненависть до нас, а через те, що треба стріляти, йому наказують. Та й по ньому стріляють.

Може, те, що говорив собаковод, і було правдою, та мене він не переконав».

Собаки санітарно-їздової служби Червоної армії на українській землі. 1943 рік.

Військовий-кінолог трішки лукавив у розмові з автором мемуарів, коли натякав на добровільність здавання собак для потреб фронту. Насправді населенню наказувалося віддавати тих чотирилапих друзів, які були придатними до курсів службового собаківництва.

«І ось […] прийшла повістка про мобілізацію собаки. Для мене це був шок, я довго плакала…», - такі спогади можна прочитати в інтернеті

«Мама варила собакам пшеничну кашу, великий чавун. А м'ясо солдати привозили шкапами на бричці. Певно, десь стріляли підбитих коней, [адже] фронт поруч».

Читайте також: Годував тварин у зруйнованому місті: в Оріхові загинув чоловік з великим серцем (фото)

«Кожен собака мав за домівку свою невеличку нору, а собаковод ще трохи прикривав нірку, аби песику було тепліше.

До собак я близько не підходив, хоч і були вони на прив'язі. [Часом] присяду і заглядаю в нору. А для собаки [я], мабуть, загадка: дивиться мені у вічі і вивчає мене. [У тому погляді читається надія]: може, воля ще торкнеться його долі».

«Я запитав господаря: «Як же все-таки вони вам служать, виконують завдання?».

- А от зараз ти подивишся. Собаки відпочили, зробимо невеличку розминку.

Він дістав звичайні ноші з чотирма закріпленими, наче [колеса] на возі, підшипниками. Зібрав собак в одну запряжку і надягнув на них шлейки. Причому собаки почали гавкати і кусати один одного, але господар мирив їх довгою лозиною».

Читайте також: Загиблі тварини, обшуки і звинувачення: у Запоріжжі спалахнув скандал довкола "Щасливого кота" (фото, відео)

«Вийшли ми на сільський «тротуар». Собаковод поклав ноші, прив'язав кожного собаку до спільної зв'язки і простягнув повід […] до руки. Іншого повода в нього не було і він міг повертати тільки в один – лівий - бік. На моє зауваження, як же вони повертатимуть в інший бік, відповів: «Це ж тобі не кінь, вони все знають, навчені». Махнув лозиною, стьобнув тих, що гризлися, і я поїхав, мало не торкаючись землі.

Собаковод ішов поряд, тримаючи повід і лозину. Він спокійно повертав ліворуч, натягуючи мотузку. А щоб повернути праворуч, витягав подалі руку і, помахуючи лозиною зліва направо, ніби запрошував повернути – собаки легко повертали.

Собаки весь час гавкали і, ніби граючись, гризлися між собою. Я запитав, чому вони так гавкають та ще й гризуться.

- Вони гавкають, тому що не хочеться тягнути, а гризуться, бо сперечаються між собою, хто більше тягне вантаж, - зауважив погонич й усміхнувся.

Я засміявся і спитав:

- Як же вони пораненого тягнуть - теж сперечаються і гризуться?

– Ні. Собаки вже навчені. Я підводжу цих песиків до місця, де точиться бій, і вибираю позицію, звідки їх пускатиму. Почувши стрілянину, вони змовкають. Та навіть і без стрілянини, за запахом, чують, що тут триває бій.

Далі вони йдуть та шукають пораненого. Буває, що й бійці підкажуть, де лежить покалічений, і тоді я ближче підводжу собак.

Знайшовши пораненого, собаки підкочують ноші до нього і стоять, доки він не ляже [на ноші]. Тоді вони розвертають ноші й тягнуть до мене.

Але найчастіше я практично поряд з собаками. Піднятися не можна – снайпер одразу вб'є. Собаки потихеньку попереду, я за ними поряд. Тут треба точно знати, де пустити собак і куди їх підвести».

Евакуація пораненого бійця санітарними собаками. Перший Український фронт. 1944 рік

«Нам сказали: вивезеш 13 поранених з поля бою – отримаєш медаль «За відвагу». А ми лише під Запоріжжям по 14 поранених вивезли, зараз не до медалей».

Собаки привезли радянського солдата до медсанбату. Німеччина, 1945 рік

«Більше я ні про що не став запитувати. Дуже шкода було собак, адже тягти такі важкі ноші… Та хоч би й колеса більшими були, а то діаметр десь так 120 міліметрів».

За роки німецько-радянської війни чотирилапі герої вивезли з бойовищ приблизно 700 тисяч поранених червоноармійців (для наочності: стільки росіян зараз воюють на фронті проти України)

А ще собаки були зв’язківцями, саперами. Та найстрашніша доля чекала друзів людини - винищувачів танків. Цим камікадзе на спину прив’язували вибухівку і навчали кидатися під бойову машину.

Фото: facebook.com, ww2abc.com, passionmilitaria.com

Раніше ми розповіли про «собаку-обіймаку» проти дитячих страхів, а саме: як у Запоріжжі впроваджують Хібукі-терапію. 

Попередні публікації спогадів Івана Швеця